Міністр Таран і ПДЧ НАТО для України в 2021-му: наскільки це реально
1 грудня на брифінгу в Києві на тему «Оборонні аспекти євроатлантичної інтеграції України», міністр оборони Андрій Таран звернувся до послів та військових аташе держав-членів НАТО, а також представників офісу НАТО в Україні: «Поінформуйте, будь ласка, свої столиці, що ми сподіватимемось на вашу всебічну політико-військову підтримку щодо прийняття такого рішення (надання Україні ПДЧ - Ред.) на наступному саміті НАТО у 2021 році».
За його словами, сьогодні курс України на повноправне членство в НАТО закріплений у Конституції України, а швидке отримання Плану дій щодо членства в НАТО - мета, зафіксована у нещодавно прийнятій Стратегії національної безпеки України. Міністр зазначив, що за останні сім років Україна твердо відстоює не лише власну незалежність, а й безпеку та стабільність Європи, виступає потужним форпостом на східному фланзі НАТО. (З повним текстом його заяви можна ознайомитися – тут).
Важко не погодитися з паном Тараном, але… Все це прозвучало, дуже несподівано, в дуже складний для України момент, і тому ще більше збурило як оптимістів північноатлантичної інтеграції, так і опонентів такого курсу. Але нас цікавить питання реальних українських перспектив і як це співвідноситься з повідомленням (поки не офіційними) щодо реальної можливості отримати наступного року ПДЧ НАТО Грузією, яка синхронно з нами, вперше подавала заявку у 2008 році. Нарешті, що про все це кажуть в самому Альянсі та чого ймовірно слід очікувати від Росії?
ПДЧ ДЛЯ УКРАЇНИ: ОПТИМІЗМУ, НА ЖАЛЬ, НЕБАГАТО
За словами співдиректора програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки «Центру Разумкова» Олексія Мельника, Україна вже досить багато зробила для отримання ПДЧ. «Як правильно зазначив міністр оборони, це прописано в Конституції, це прописано в нещодавно затвердженій Стратегії нацбезпеки. Тобто Україна вже забезпечила на національному рівні передумови, аби її наміри серйозно сприймалися нашими партнерами, а, по-друге, це є свідчення певного консенсусу і в українській політичній еліті, і в українському суспільстві, - стверджує експерт. - Водночас ми часто чуємо, що Україна має здійснити реформи, запровадити стандарти НАТО тощо. Безумовно! Але варто розуміти, що оборонна реформа – це лише 20% від того, що іще потрібно, виходячи з п’яти розділів того ж Плану дій щодо членства НАТО».
Є більш широкий спектр реформ, аніж тільки оборонні, переконує експерт Центру Разумкова. Зараз наша ціль – не збавляти темпу по ключовим реформам. Але… У підсумку навряд чи Україна може зробити в 2021 році все необхідне, щоб гарантувати рішення НАТО. Адже в Альянсі рішення приймають консенсусом – усі держави НАТО мають підтримати заявку України. З погляду сьогоднішнього дня ймовірність такого рішення, вважає пан Мельник, є низькою.
«Не без підстав сумніваюся відносно підтримки такого рішення урядом Німеччини та Франції. І тут питання не стільки в нібито якомусь «недружньому ставленні» до України, скільки в дещо інших факторах, - зауважив експерт. – Приміром, це стосується ілюзій із приводу зобов’язань перед Росією або ж надій на те, що з цією країною все ще можна співробітничати. Принаймні, так було у 2008 році». Ще на його думку, треба говорити про Угорщину. «Угорщина винесла двосторонні проблеми на рівень Альянсу, керуючись егоїстичними національними чи внутрішньо-політичними інтересами. Тож в Угорщині я бачу основний камінь спотикання», - додав Олексій Мельник.
Експерт з Національного інституту стратегічних досліджень Валерій Кравченко дивиться на ситуацію під іншим кутом: «Це не реально наразі. І питання не в Україні, а в реакції на таке рішення РФ». Він стверджує, що Брюссель не піде на відкриту конфронтацію заради України. «Девіантна поведінка РФ забезпечена – ескалація на лінії зіткнення буде неминучою, аби втримати НАТО від такого кроку, - каже експерт НІСД. - Крім того, Україна ще не виконала «домашнього завдання» – реформи мають тривати. До рівня Грузії Києву ще далеко».
ЯКЩО ГРУЗІЯ ОТРИМАЄ КАРТ-БЛАНШ, ДЛЯ УКРАЇНИ ЦЕ БУДЕ ПОЗИТИВНИМ ЗНАКОМ
Попри те, що остаточної політичної згоди відносно ПДЧ Грузія ще не отримала, утім, на відміну від України, в світлі найближчого саміту Альянсу в наших друзів істотно більше шансів. Наводимо двійку ілюстративних цитат:
1. Наприкінці жовтня на Київському безпековому форумі екскомандувач сухопутних військ США в Європі генерал-лейтенант Бен Ходжес заявив: «Я вірю, що Грузія повинна стати членом НАТО просто зараз. Для України це забере трохи більше часу».
2. Наприкінці вересня у Брюсселі на зустрічі з грузинським прем’єром Георгієм Гахарією генсек НАТО Єнс Столтенберг сказав таке: «Раніше цього року союзники погодилися додатково посилити наше (НАТО і Грузії. - Ред.) партнерство, включаючи взаємне надання більшої кількості радіолокаційних даних, співпрацю для протидії гібридним загрозам, а також проведення спільних навчань на Чорному морі. І я закликаю вас (уряд Грузії. - Ред.) повноцінно використати ці можливості, щоби наблизитися до НАТО. А також – щоби підготуватися до членства».
Нарешті, у розділі сайту НАТО, що описує відносини з Грузією, нещодавно з’явилася додаткова згадка про те, що країна вже веде підготовку до членства «через розробку та успішну імплементацію Річних національних програм (РНП)».
«Я б не поспішав з рішенням про ПДЧ для Грузії. РФ точно має інструменти аби запобігти цьому – ескалація в Абхазії та Південній Осетії», - переконує Валерій Кравченко. Натомість, різниця в реформах і виконанні РНП в Грузії та Україні реально відчутна, каже він. Якщо РНП в Грузії – це закритий документ на 40 сторінок щодо сектору безпеки та оборони, то в Україні РНП – дорожня карта всіх реформ в державі: від верховенства права та самоврядування до питань розвідки. «РНП в Україні – політичний документ, в Грузії – суто практичний. Водночас для Грузії відсутність прогресу до НАТО – реальний виклик, особливо з огляду на посилення РФ на Південному Кавказі, - зауважив експерт. - Отже в Брюсселі є переконання – для Тбілісі це потрібніше. Проте, якщо Грузія таки отримає карт-бланш, для України це буде позитивним знаком».
Насправді, це було б перебільшенням сказати, що Україна та Грузія йшли до НАТО синхронно, вважає експерт Центру Разумкова Олексій Мельник. «Якщо взяти за точку відліку 2008 рік, то грузини послідовно працювали над виконанням свого «домашнього завдання». Рівень їхнього співробітництва з Альянсом був незрівнянний з Україною. Там натівські радники мали абсолютно безперешкодний доступ до всіх державних установ, до військових частин. Себто той рівень відкритості, який на практиці демонструвала Грузія, просто не можливо зрівняти з українським. Ключове для наших союзників – це поняття довіри. І якщо ми повернемося до України, то…» Пан Мельник згадує, як з приходом до влади Януковича було прийняте рішення про позаблоковий статус. Так, після 2014 року все знову змінилося. Але… «Розумієте, оце «шарахання»… Україна в цьому плані виглядає менш надійною для членів Альянсу, ніж Грузія. Подібні речі надають додаткових аргументів противникам або опозиції всередині самого Альянсу», - стверджує він.
Ще одне, що може зіграти на користь і Грузії, і, власне, України (якоюсь мірою)… Якщо НАТО в контексті конфронтації з РФ все таки наважиться піти на такий крок. «Не виключаю, що ПДЧ таки можуть дати, але лише комусь одному. Ну, щоб не було подвійної «провокації». І обґрунтування звучатиме приблизно так: спочатку ПДЧ отримає Грузія, а через певний час – умовно через рік-два-три – запросимо Україну», - додав Мельник.
РОСІЙСЬКИЙ ФАКТОР: ЩО, ЙМОВІРНО, РОБИТИМЕ МОСКВА, АБИ ЗАШКОДИТИ НАШИМ ПЛАНАМ?
Коли у 2008 році Україна і Грузія на саміті НАТО у Бухаресті отримали відмову – Росія не приховувала, що таке рішення було ухвалене під її впливом. Що було далі, ми добре знаємо: російсько-грузинська війна, прихід до влади Януковича, «позаблоковість», напад Росії на Україну в 2014 році…
«Що робитиме РФ тепер? Ну, з нею все прогнозовано. Щонайменше, думаю, варто очікувати на великий політичний шум, а далі – на активізацію всього спектру інструментів: від пропаганди до військових провокацій», - стверджує Олексій Мельник. Для Альянсу, для всієї євроатлантичної спільноти, на його думку, це буде таким собі моментом істини: або вони, усвідомлюючи ризик, підуть на таке рішення, або ж – шукатимуть спосіб, щоб зберегти обличчя і разом з тим зробити чергову послугу Росії, щоб уникнути ескалації. «На сьогодні те, що стосується РФ – цілком прогнозовано, а от рішення Альянсу – під великим питанням», - додав експерт Центру Разумкова.
Схожим чином висловився і Валерій Кравченко: «Реакція Росії – нарощення сил, мілітаризація регіонів, ескалація заморожених та тліючих конфліктів. Для України – загроза прямого вторгнення під приводом стабілізації, з огляду на наявність в Україні близько 25 % лояльного до РФ населення».
А які конкретні геополітичні обставини Україні сприятимуть на шляху до ПДЧ-2021, а які, навпаки, перешкоджатимуть?
Валерій Кравченко каже, що важлива позиція США. «Вибори в Німеччині можуть мати двояке значення, але навряд чи до влади прийде «нова Меркель». Отже є шанс на зміни в політиці, - вважає експерт. - Перспектива бізнесу з РФ не має затуляти собою реакцію на агресивний реваншизм Москви, намагання сіяти хаос, створювати вакуум безпеки у Східній Європі, а потім користуватись ним як інструментом».
Важливою є й політика Китаю, який сьогодні має можливості користуватись слабкістю РФ. «Ну, і події в Білорусі, яка у негативному сценарії втратить суверенітет та перетвориться на великий військовий табір протягом навчань «Захід 2021», - додав Кравченко.
Натомість, Олексій Мельник іще раз повернувся до питання: що є головною підставою для рішення Альянсу? «Якщо на момент наступного саміту НАТО прилетить якийсь «чорний лебідь», щось зміниться, то лідери держав-членів можуть прийти до висновку, що запрошення в сім’ю однієї з двох країн (Грузії або України) посилить, по-перше, безпеку всіх членів НАТО, - каже експерт. - А, по-друге, посилить безпеку та стабільність у регіоні, і тоді рішення може бути позитивне».
Пан Мельник згадав про «чорного лебедя» і ми питаємо його, а що може відбутися? «У мене немає кришталевого шару, аби заглянути в майбутнє, але якщо відмотаємо трішки назад... Протягом останніх шести років відбулося багато чого: і незаконна анексія Криму, і агресія та окупація на Сході України, і отруєння Скрипалів та Навального, і вбивство чеченського опозиціонера у центрі Берліну, і MH-17… Подій вистачає, - наголошує він. - І кожна можна стати останньою краплею. Зрештою, дивлячись на ту регулярність, з якою ці події відбувалися – все це є свідченням того, що РФ свою політику не змінює, постійно використовує інструменти, які йдуть всупереч не лише нормам міжнародного права, а й нормам моралі. Тож, можуть впасти одна-дві краплі, які нарешті переповнять чашу терпіння, змінять баланс на користь тих, хто нині стоїть на більш жорсткій позиції щодо Росії». Якщо «лебідь» таки прилетить, то пан Мельник не виключає, що це може мати ефект для перспектив українського членства в Альянсі.
ПДЧ НЕ ПОТРІБНО ПІДНОСИТИ ДО РАНГУ КУЛЬТУ АБО РОЗГЛЯДАТИ ЯК САМОЦІЛЬ
Україна може йти до НАТО і без ПДЧ. Саме таку думку напередодні висловив глава МЗС України Дмитро Кулеба. «Позиція Україна проста: якщо ПДЧ є чимось, що надалі cпростить наш шлях до членства, то Україна і Грузія мають його отримати. Але якщо союзники вирішать, що ми можемо досягнути такого ж результату за визначений період часу без ПДЧ, то ми це можемо обговорити. ПДЧ не потрібно підносити до рангу культу», - заявив міністр закордонних справ.
Крім того, він наголосив, що шлях України до членства в НАТО має бути чітко визначений по напрямку, інструментах і дедлайну: «Це дуже важливо. В іншому випадку ми блукатимемо у просторі, роблячи щось, що не наближуватиме нас до нашої мети».
Ми запитали в експертів, що вони думають про наші шанси на членство в НАТО без ПДЧ?
«Безумовно, якщо Україна приєднається до системи колективної безпеки, то це буде дуже-дуже добре. Однак. Будьмо реалістами, нам не варто розглядати членство в НАТО як самоціль. - каже Олексій Мельник. - Існує чимало різноманітних варіантів за рахунок яких можна забезпечити майже такий самий рівень гарантій без формального членства. Це те, над чим ми постійно маємо працювати – над зміцненням демократичної солідарності, над розвитком довіри, над...»
Але кого брати за модель у такому варіанті? За словами експерта, треба придивитися до Фінляндії або Швеції. Ці країни, не будучи членами НАТО, в разі агресивних дій з боку «великого сусіда» можуть очікувати швидкої та рішучої підтримки від своїх європейських та натівських сусідів, переконує він. «Напевно, для багатьох українських політиків усе це не надто зрозуміло, адже як у нас прийнято: отримав на руки документ, де чорним по білому написано слова «гарантія» і – можна спати спокійно. На жаль, досвід Будапештського меморандуму не засвоєно. Отримати формальний документ це добре, але реальні гарантії – це дещо ширше поняття, ніж стаття 5 Вашингтонського договору», - наголосив Олексій Мельник.
Валерій Кравченко вважає, що такі шанси у нас є, але вони залежать від спроможностей РФ стримати такий сценарій: «Україна для РФ – це ключ до Європи. Київ має форсувати реформи, навести лад з верховенством права та систематично працювати щодо комунікації з населенням... Ну, і будувати мости з сусідами (особливо, з Литвою, Польщею та Румунією)». На його думку, можна легко уявити собі своєрідне «мале НАТО» в регіоні з України, Молдови (якщо вона відмовиться від позаблоковості) та Грузії – субрегіональний формат безпекового співробітництва, підтримуваний НАТО. «Можливо, ПДЧ – це застарілий шлях. Неконвенційні виклики потребують не конвенційних рішень. Зрештою, на саміті в Бухаресті у 2008 декларувалось, що РНП є замінником ПДЧ», - резюмував Валерій Кравченко.
Поговорив Мирослав Ліскович. Київ
