Шість довгих років війни: як ми змінилися та що дізналися про друзів і ворогів? Частина перша

Шість довгих років війни: як ми змінилися та що дізналися про друзів і ворогів? Частина перша

Аналітика
Укрінформ
20.02.14. З цієї дати бере відлік російсько-українська війна. 2191 день. А завтра їх буде 2192… Де край, якщо чесно?

6 довгих років війни. 2191 день по 24 години в кожному. Обертаючись назад, перед очима постають сюжети телевізійних новин — захоплення Слов’янська, Краматорська та Дружківки, перші бої, хвилі мобілізації, добровольці та волонтери, полонені та поранені, збитий переповнений десантниками український “ІЛ” та малазійський “Боїнг” з трьома сотнями невинних цивільних пасажирів, дві серії мінських угод, криваві котли в Іловайську та Дебальцеві, легендарні аеропорти в Донецьку та Луганську...

6 довгих років війни. 2191 день по 24 години в кожному. Близько 2 мільйонів біженців, більше 40 тисяч зруйнованих житлових будинків, шкіл і лікарень. Кількість загиблих на цій війні перетнула позначку в 13 тисяч. Від 4 до 5 тисяч з них, за різними цифрами, українські військові. По зниклих безвісти офіційної цифри немає...

6 довгих років війни. 2191 день по 24 години в кожному. Ми далі гортаємо щоденні зведення штабу ООС, надіючись не знайти поруч жіночих і чоловічих імен оту страшну звістку — загинув. На жаль, сім’ї продовжують отримувати похоронки і тіла.

6 довгих років... Чи зміниться це число, чи додасться до нього +1 рік? 2191 день... Що ми про себе дізналися за цей час? Що ми дізналися про наших друзів і ворогів, в чому ствердилися?

Публікуємо першу серію відповідей (з другою можна ознайомитися - ТУТ) лідерів громадської думки, тих, кого ми добре знаємо — дивимося, слухаємо, читаємо, а саме: журналіста, оглядача “Крим.Реалії” Павла Казаріна, телеведучого, актора, волонтера Сергія Притули, письменника, журналіста Остапа Дроздова та політолога, активіста Руху опору капітуляції (РОК) Дмитра Сінченка.

ЧИ СТАНЕ ШЕСТИРІЧНА ВІЙНА — СЕМИРІЧНОЮ?

Павло Казарін: “Мені здається, що ця війна приречена тривати рівно до тих пір, допоки одна зі сторін не доб’ється своїх цілей. Задачі РФ — це повернути Україну в формат буферної держави, формат, в якому вона існувала в період 2010-2013 років. І допоки це завдання Кремль не вирішить — використовуватиме всі наявні політичні, військові та дипломатичні важелі. Щодо України, то зупинити війну на своїх умовах ми зможемо лише тоді, коли РФ відмовиться від ідей по реконструкції “СРСР 2.0.”. До того часу війна триватиме або у в’яло-текучій фазі, або переходитиме до періодів загострення. І в цьому разі ми повинні позбутися будь-яких ілюзій щодо можливостей домовитися мирним шляхом з країною-агресором. Російське керівництво не залежить від настроїв свого виборця, а тому здатне витрачати на війну з нашою країною роки і мільярди”.

Остап Дроздов: “Ця війна назавжди. Допоки на мапі світу існуватиме чорна діра під назвою Раша – доти ми приречені воювати за свою Україну, яка може відбутися лише як потужний антиросійський державницький проект. Ті, які «усталі» і яким подавай мир під путінським соусом, хай ідуть під три чорти й на три букви. Я радив би не зважати на наших імбецильних соотєчественніков, які навіть на 7-му році війни досі не вдупляють, в який історичний час живуть і що відбувається за межами їхньої порожньої черепної коробки. Ця війна має один-єдиний варіант перемоги. Це навіть не повернення територій. Це навіть не відновлення суверенітету над окупованими землями. Це навіть не реінтеграція Криму (тут я скептик). Це щось значно цінніше. Перемогою у цій війні буде остаточний вихід із «русского міра». Бо «русскій мір» – це той концепт, який трактує Україну винятково проросійською. Ця війна не за Донбас. Ця війна – за повний розрив пуповини з Рашею. І не треба себе дурити. Україна може бути самостійною й незалежною, але якщо вона при цьому далі буде проросійською – то вважайте, у нас нема України. Тому вся ця війна зводиться до простої істини: все російське повинне стати ворожим усередині нашої країни. Мир на базі проросійськості чи ватності половини населення – це поразка”.

Сергій Притула: “Чи стане шестирічна війна — семирічною? Швидше за все — так. Навіть якщо гіпотетично уявити, що Путін виводить війська з Донбасу (у що дуже слабо віриться в короткостроковій перспективі), то питання окупації Криму нікуди не зникає. І якщо ми бачимо якісь пропозиції та ідеї по деокупації Донбасу з боку українського політикуму, то якоїсь притомної “дорожньої карти” по поверненню окупованого півострову як не було, так і немає. І це, направду, дуже тривожить”.

Дмитро Сінченко: “Мушу розчарувати всіх "втомлених від війни", єдиний спосіб припинення війни — це перемога однієї із сторін. Тобто війна припиниться, коли припинить своє існування одна з ворогуючих сторін - або Україна, або Росія, у її нинішній формі. А це навряд чи відбудеться цього чи наступного року. Підемо далі. Якщо Україна програє війну і знову стане частиною відновленої Російської імперії, чи настане мир на території України? Тому єдиний спосіб припинення війни по-українськи — це перемога над Росією. Скажете фантастика? Аж ніяк. Лише за минуле століття Росія розвалювалась двічі. Цей процес необхідно прискорити і зробити контрольованим”.

ЩО МИ ДІЗНАЛИСЯ ПРО СЕБЕ ПРОТЯГОМ ЦИХ ШЕСТИ РОКІВ?

Остап Дроздов: “Ми зомліли від кількості бидлотного населення. Відбувся глибокий розподіл суспільства на притомних і непритомних. Усе тримається на якісній і дієвій меншості притомних. Ця війна поставила питання руба: яким є наш народ і чи вартий він на українське, а не малоросійське майбутнє. Я глибоко розчарований нашими людьми. Не буду приховувати, я не припускав аж такого зашкалу ватності. Я вважав, що війна загострить бодай у частини совка оте громадянське чуття, яке мусить у собі мати жива мисляча людина. Виявляється, ні. Значну частину населення становить внутрішній колаборант. Водночас війна породила пласт чудових, свідомих, пасіонарних громадян, і всі зусилля україноорієнтованої спільноти повинні бути спрямовані на міцнішання оцього хребта, на якому висить атрофоване м’ясо непритомних”.

Павло Казарін: “Одне з отого найголовнішого, що відбулося протягом шести років в суспільній свідомості — це те, що Україна для значної кількості громадян перестала бути просто даністю, а стала цінністю. І такі події, як Майдан та російське вторгнення, вони стали ніби ударом дефібрилятора для українського організму, який на той час знаходився в стані коми. А після цього “удару” він зненацька прокинувся, ожив і тканини організму почали досить активно функціонувати. Зрозуміло, що зараз ми продовжуємо стикатися з наслідками тієї ж коми у вигляді слабкості та нестійкості державних інститутів. Але, тим не менше, 2014 рік для України багато в чому став точкою набуття реальної, а не імітаційної незалежності від колишньої імперії. На жаль, в 1991 році цього остаточного розриву так і не сталося. І Україна довший час існувала, що називається, в буферному, прикордонному форматі. А ті процеси, через які ми сьогодні проходимо, вони неминуче мали супроводжувати здобуття реальної незалежності. В цьому сенсі, історичний час, в якому ми нині живемо — це не 2020-й, а умовний 1997-й. І ще один важливий момент: мені здається, що в українському суспільстві нарешті завершилася значна частина тих дискусій, які велися протягом “імітаційного” періоду незалежності, себто ми більше не сперечаємося про те, де знаходиться наша столиця — в Києві чи в Москві, ми більше не сперечаємося про кількість державних мов, а також - про вектор власної інтеграції. Тому, події останніх шести років дуже сильно переформатували простір українського, простір допустимого в нашій країні”.

Дмитро Сінченко: “Ми дізналися, що ми не такі вже й слабкі, як нам здавалося. Ми майже голими руками зуміли зупинити рух однієї із найбільших армій у світі. І час грає на нашу користь. Наша армія стає все більш боєздатною і сильною, а в Росії щодня погіршується її економічний стан. Адже це не росіяни зупинилися в межах ОРДЛО, це ми їх зупинили. Якби не наша армія, не наші волонтери, не наші добровольці, то росіяни б окупували як мінімум половину наших областей, передусім сходу і півдня, як вони і планували. Тому ми дійсно сильні, і у власні сили потрібно вірити”.

Сергій Притула: “Дізналися, що не все так погано, як могло бути. Самоорганізація українців на досить високому рівні. Ми вміємо об’єднуватись перед обличчям ворога. І я зараз не тільки про волонтерську підтримку Армії. “Брунькування” пішло в інші сфери: підтримка закладів дитячої онкології та лейкемії, на слуху проекти по роботі з дітками аутистами чи з синдромом Дауна, підтримка сиротинців, людей похилого віку. Останніми роками викристалізувалась частка активістів, яких ні влада на місцях, ні у верхах не може ігнорувати. Минулий рік став прецедентним в оновленні політичних еліт. Наскільки фаховий підбір нових політиків – це вже похідне питання, але запит був і його задовільнили. І зроблено це було у мирний, демократичний спосіб. Є багато і проблемних ділянок. Приміром, людьми й далі маніпулюють, брудні технології сягнули апогею, але зараз я хотів би зупинитись, радше, на позитивних моментах”.

ЩО МИ ДІЗНАЛИСЯ ПРО НАШИХ ДРУЗІВ І ВОРОГІВ?

Сергій Притула: “Про друзів ми дізнались те, що їх небагато, але вони є: це Литва, Канада, Естонія, Грузія… Себто країни, які послідовно нам допомагають і є нашими рупорами у геополітичних регіонах, та міжнародних організаціях. З низкою інших країн ми маємо хороші гуманітарні контакти, згадати, хоча б, скільки наших поранених “поставили на ноги” польські, ізраїльські, чеські, німецькі, американські лікарі. З основними геополітичними гравцями трохи складніше. Ми відчуваємо підтримку США, Німеччини, Франції. Але у багатьох випадках вони діють, звісно ж, насамперед в інтересах власних громадян та власних економік. І нам не можна їх за це засуджувати. Нам потрібно розвивати країну так, щоби ми були привабливими їм не тільки в контексті моральної та, частково, геополітичної підтримки, але й у контексті економічної співпраці.

А з ворогами... Ну, все і так зрозуміло. Є відкритий агресор проти якого потрібно тримати оборону силами реформованої армії. І є ряд країн, з якими варто б переглянути співпрацю та стосунки в залежності, приміром, від того, чи підтримала ця країна резолюцію ООН по засудженню анексії Криму. Список цих країн відомий”.

Дмитро Сінченко: “Ми дізналися, що наш ворог не такий вже й страшний, адже Росія не має достатньо сили, щоб нас перемогти. Інакше вони зробили б це уже давно. Ми дізналися, що наші союзники не такі вже й демократи, адже цінності для них не завжди на першому місці. Інколи на першому місці для них фінансові інтереси. Тому ми повинні бути єдиними і вірити в свої сили, тоді нас точно ніхто не зможе перемогти. Тоді перемагати будемо ми”.

Остап Дроздов: “Я вважаю, що українцям треба відкривати внутрішній фронт. Бо нема сенсу тримати фронт зовнішній, поки всередині країни нас «взуває» вата. Внутрішній колаборант несе всю відповідальність за війну. Нашим ворогом є не лише Кремль, але й внутрішній чмошник, якого з агресором поєднує значно більше, ніж з українським патріотом. Проросійський громадянин України – це найбільший виклик на найближчі роки. Не було б його – не було б війни, тому що дядя Путін приходить лише по проросійські душі. Вичавлювати проросійськість - це основна вимога до внутрішнього соотєчественніка. Бо Росія воює саме за нього – того, хто сидить у глибинці і мріє про дружбу з гвалтівником, гастролі улюблених артистів і турпоїздки «в Маскву». Наявність такого "громадянина" робить цю війну вічною. Тому корінь успіху в війні лежить саме в нейтралізації оцього колективного посібника путіна всередині країни”.

Павло Казарін: “Україна значною мірою почала проводити ревізію у власних уявленнях щодо правильного і належного. Почала ревізію в питаннях, кого ж можна вважати союзником, а кого противником. Люди, які вважали, що Радянський Союз канув у Лету, що РФ — це сучасна країна, яка крокує в сторону тієї чи іншої форми демократії, вони побачили, що дракон у 1991 році насправді не був знешкоджений. І що ми знову знаходимося на черговому етапі історичного протистояння, яке мало чим відрізняється від подій 100-річної давнини. Багато людей, які вважали, що мирне і безпроблемне співіснування з Російською Федерацією можливе — позбулися цих небезпечних ілюзій. Так само зрозуміли, що в сучасному світі недостатньо бути зручним для своїх сусідів. Найголовніше — це набути образів суб’єктності, вміти продавлювати власну точку зору. Тому що навіть у тих наших сусідів, яких ми традиційно вважаємо партнерами, їх уряди та їх народи першочергово і природно дбають про благополуччя власних країн. І ніхто окрім нас не може виконувати наше домашнє завдання. Тобто, якщо ми хочемо реально чогось досягнути, то маємо бути готовими до того, що цей шлях нам доведеться пройти самим”.

Поговорив Мирослав Ліскович. Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-