Шість довгих років війни: як ми змінилися та що дізналися про друзів і ворогів? Частина друга

Шість довгих років війни: як ми змінилися та що дізналися про друзів і ворогів? Частина друга

Аналітика
Укрінформ
20.02.14. З цієї дати бере відлік російсько-українська війна. 2191 день. А завтра їх буде 2192… Де край, якщо чесно?

6 довгих років війни. Чи зміниться це число, чи додасться до нього +1 рік? 2191 день по 24 години в кожному. Що ми про себе дізналися за цей час? Що ми дізналися про наших друзів і ворогів, в чому ствердилися?

Публікуємо другу серію відповідей (з першою можна ознайомитися - ТУТ) лідерів громадської думки, тих, кого ми добре знаємо — дивимося, слухаємо, читаємо, а саме: журналіста, телеведучого Віталія Гайдукевича, журналістки, письменниці Ірен Роздобудько, журналіста, телеведучого Юрія Макарова, письменника, публіциста Яна Валетова і телеведучої, акторки Яніни Соколової.

ЧИ СТАНЕ ШЕСТИРІЧНА ВІЙНА — СЕМИРІЧНОЮ?

Ірен Роздобудько: “Ця війна почалася набагато раніше. Їй уже понад триста років, і нагадує вона мені глибоко приховану підземну річку, котра час від часу виходила на поверхню. Це варто усвідомлювати аби не лякатися того, що відбувається зараз: річку нарешті прорвало. Можливо це те, про що мріяли покоління українців – прорив правди. І яка б вона не була трагічна і гірка, правда все одно краще, ніж брехня, приниження і перекручення історії. А вона в тому, що ми – Україна! – не є братами нікому. Ми можемо бути добрими, наївними, довірливими, приязними до гостей, до сусідів, до партнерів і т.п. – але ми «брати і сестри» лише всередині своєї родини, своєї країни. Якщо ми зараз програємо, то зрадимо всіх своїх предкам -- від козаків Січі до дисидентів-шістдесятників, героїв Майдану і всіх, хто загинув за ці 6 років. Тому варто спокійно налаштуватися на те, що вона може тривати ще довго – в різних виглядах. Так, ми не звикли воювати і бути завжди напоготові, як, скажімо, я це бачила в Ізраїлі. Але треба навчитися. А не йти на поступки ворогу”.

Ян Валетов: “Я не бачу ніяких підстав до того, щоб війна закінчилася. Ні через рік, ні через два. Ні Крим, ні Донбас не повернуть, а забрати їх силою ми не здатні. Нинішня війна - це війна на виживання, на витривалість, на багато років”.

Юрій Макаров: “Нічого не зміниться, доки Росія існує в тому вигляді, в якому вона існує. І навіть якщо там зміниться керівництво, то все одно, треба враховувати, що політика нинішнього російського лідера тримається на солідарній більшості суспільства. Це, на жаль, сувора реальність і нам треба робити ставки не на те, коли закінчиться війна, а коли розпадеться Росія або, принаймні, зміниться до тієї конфігурації, яка не буде небезпечна для решти світу. А це дуже-дуже умовне припущення”.

Яніна Соколова: “Так, стане. Навіть не сумніваюся, що ця війна триватиме і п’ять наступних років. Поки при владі Путін, поки Кремль не поспішає покидати людина з амбіціями щодо відновлення СРСР, яка є відвертим терористом всесвітнього масштабу — війна не завершиться. В якому вигляді вона триватиме — в замороженому чи в активній фазі — можемо фантазувати, тому що про це знають тільки в одному місці — в Москві”.

Віталій Гайдукевич: “Думаю, ця війна триватиме і сім, і вісім, і дев’ять, ба, навіть десять років. Вона триватиме допоки Росія існуватиме в нинішніх кордонах та парадигмі. Тож ми повинні в даному разі бути тверезішими”.

ЩО МИ ДІЗНАЛИСЯ ПРО СЕБЕ ПРОТЯГОМ ЦИХ ШЕСТИ РОКІВ?

Ян Валетов: “Ми дізналися, що говорити про єдність країни зарано. Що багато хто з нас ще подумки живуть в СРСР. Причому, це не пов'язано з віком. Що ніхто нам не допоможе, якщо ми самі собі не допоможемо”.

Юрій Макаров: “По-перше, що ми існуємо. Ми набули суб’єктності. І це незаперечний факт. Те, що цієї суб’єктності не було ще шість років тому — це більш-менш зрозуміло, але це питання артикулювали в режимі радше істерики, сумних ламентацій, а не раціональних тверджень. По-друге, ми здатні солідарно відстоювати свою країну. Причому це не залежить ані від регіону, ані від верстви — це поведінка загально-національна. І це стосується не лише добровольців і волонтерів, це стосується значної частини активного суспільства. А те, що деяка частина є пасивною, але вимагає швидких змін на краще — це радше прояв магічної свідомості. Є такий тип. Це треба лікувати, припустимо, в школі, аби українці позбулися інфантильності, подорослішали і перестали на свою голову вигадувати якісь болячки”.

Яніна Соколова: “За ці шість років ми дізналися, що українці — це одна з найбільш згуртованих та усвідомлених націй в питанні свободи і майбутнього для нас і наших дітей. Це сталося з нами під час Революції гідності. Ми змогли показати і владі Януковича, і всьому світу, що не поступимося власними принципами. І це докорінно змінило історію по-справжньому незалежної України. Але от не розумію, що з нами трапилося згодом, яким чином розчарування, бажання швидких реформ, стабільного наповнення холодильника і нетерпимість до корупції... Як все це вилилося в те, що ми досі стоїмо на порозі і маємо всі шанси відкотитися на ті ж самі шість років назад? До влади прийшли люди, які попри бажання завершити війну, на жаль, не мають того, що нам так конче потрібно - отого гену національної ідентичності, сили духу, розуміння ким вони є… Знаєте, ми ніби стали на правильні рейки, і ніби потяг їхав, але раптом ми вирішили потяг змінити, і заразом - рейки. І тепер нас трясе, немов би ми не в поїзді, а в літаку в зоні турбулентності ”.

Віталій Гайдукевич: “Ми дізналися про те, що в Україні існують громадяни, яким важлива державність, і вони готові допомагати, а за потреби — помирати за країну. Водночас є маса таких, які воліють жити абстраговано від реальності. Цим людям абсолютно байдуже, чи є українська держава як така, їм байдуже — чи буде малоросійський паспорт, чи якийсь інший. Вони ходять поруч з нами, відвідують одні й ті ж самі кінотеатри, магазини, вони їздять з нами в одному транспорті. Вони поруч”.

Ірен Роздобудько: “Найкраще: те, що ми можемо і вміємо об‘єднуватись, коли треба. Що для багатьох – Україна, честь, гідність, людяність – понад усе. Що ми вміємо ВІДДАВАТИ, а не лише бути споживачами того, що тобі дають. Найгірше: у нас шалений рівень неосвіченості, невігластва, сірості і тупості, котрі нині привели країну на край прірви. Це проблема не лише тих, хто проголосував за «президента з телека», це провина всіх нас. Тепер маємо брати відповідальність на себе. І без істерик, звинувачень і ненависті, поволі – крок за кроком – відводити людей від прірви”.

ЩО МИ ДІЗНАЛИСЯ ПРО НАШИХ ДРУЗІВ І ВОРОГІВ?

Юрій Макаров: “Тут дуже просто. Наведу два висловлювання. Перше - колишнього міністра закордонних справ і прем’єр-міністра Великої Британії Генрі Пальмерстона, котрий сказав, що в Англії немає вічних союзників і постійних ворогів — вічні і постійні її інтереси. Друге — належить “гасударю-самодержцу” Олександру ІІІ: “В Росії є тільки два союзники – армія і флот”. От треба враховувати, що як би до нас не ставилися наші близькі сусіди чи далекі союзники, вони, передусім, виходять із власних інтересів, подеколи оперативних і дуже кон'юнктурних. Скажімо, як підтримка або не підтримка України безпосередньо зброєю залежить в Сполучених Штатах від розкладів між республіканцями і демократами. І навіть ті наші сусіди, які об’єктивно мали би бути нашими союзниками, приміром, поляки — вони раптом під впливом якоїсь демагогії здатні розвернутися на 180 градусів і почати ставити нам палиці в колеса. Звісно, що завжди треба із вдячністю згадувати ті країни, які не поступилися принципами, як ото — Литва, Естонія тощо. Але, припустимо, з Угорщиною в нас конфлікт, є суперечки, і розраховувати на їхню підтримку на зовнішньо-політичній арені не доводиться. Або Франція... Макрон у пику Трампу раптом оголошує готовність дружити з Путіним, як кажуть — “в дёсны”? А є ще прості та щирі люди, які з власних переконань збираються на демонстрації. Я знаю про групу підтримки України в Нью-Йорку. І коли туди приїздять артисти з Росії, які підписали листа на підтримку анексії Криму — ці люди влаштовують їм “теплий прийом” перед концертними закладами. Приміром, диригент Валерій Гергієв був змушений втікати з Карнегі-хол через задній прохід (так і залиште!). А ще, згадайте, пікети на підтримку Олега Сєнцова, Романа Сущенка... Підтримка України не обмежується лише владними кабінетами. Головне — це люди зі стійкими моральними принципами.

А щодо недругів... Росія хвора. І ця хвороба в мізках, і, на жаль, вона є частиною російської свідомості. Причому чим її більше — то тяжче людина хвора. Це не залежить від освіти, професійного успіху, доходів. Так влаштована їхня культура. І про це не слід забувати ані на хвилину”.

Ірен Роздобудько: “Цей час дав всім нам, без винятку, багато несподіваних відкриттів. І щодо країни в цілому, і щодо стосунків всередині кола друзів і родин. Я про це вже писала – “кращі стали кращими, гірші – гіршими”. Все приховане стало явним. Ми пізнали себе у всіх проявах, а світ пізнав нас. Тому, не зважаючи на всю гіркоту втрат, це дуже добре. Адже можна було б усе життя прожити “баранами в рожевих окулярах”.

Віталій Гайдукевич: “Ми дізналися, що нашими найкращими друзями є саме громадяни цієї країни, які намагаються будувати армію. Та й узагалі найкращий наш друг — це збройні сили, якщо ми хочемо існувати як нація. Щодо друзів, які знаходяться за межами України, то ми чітко побачили, що є такі, які розуміють усю глибину нашої катастрофи, а також - усвідомлюють ризики, що походять з ворожої Росії. В першу чергу, це Литва та Естонія, які вже були в «цій шкурі». Вони знають, чого можна чекати від наскільки небезпечного ворога. Є друзі ситуативні, які розуміють, що їм не вигідний колапс на «цій території». Ми чітко розуміємо, що поруч з реальними друзями, які й досі попри все намагаються допомагати Україні — є багато таких, кому ми абсолютно «до лампочки». Вони керуються суто власними інтересами, які, не факт, що мають корелювати з нашими. І коли Макрон говорить, що треба поважати Росію, враховувати її інтерес, виникає питання: а він нам друг? Ким є той, хто хоче дружити із серійним вбивцею? Ці шість років показали “who is who”.

Яніна Соколова: “Все, як в житті. У тебе є друг, який заморочений власними справами і проблемами, з яким ви не часто бачитеся, але все одно, навіть на відстані, навіть коли голова завалена іншими питаннями — залишається найкращим другом і не кине тебе. У нас є такі. Це, в першу чергу, Литва, Естонія, Грузія, а також Сполучені Штати, Німеччина, яка-не-яка Франція... Однак, що важливіше для нас — це навести лад всередині країни. І не йти на жодні компроміси з ворогом. Тому що компроміси і страхи калічать суть, унеможливлюючи перемогу. А вона точно буде!”

Ян Валетов: “Найстрашніший наш ворог - ми самі. Наше невміння знаходити спільну мову, відкидати амбіції, об'єднуватися навіть перед лицем небезпеки. Ми не намагаємося знайти те, що нас зближує, зате майстерно вміємо розділятися на групи за формальними ознаками. Нам давно пора прийняти як істину, що ніхто не зацікавлений в нашому успіху, крім нас самих”.

Поговорив Мирослав Ліскович. Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-