"Мінські угоди": все ще “безальтернативний”, але уже не “скам’янілий” документ

Аналітика
Укрінформ
Фрау Меркель зробила важливу, насамперед для України, заяву по “Мінську”, яка, наче та голка в сіні, ледь не загубилася на полях паризького саміту 9-го грудня

9-го грудня в Парижі були сказані певні речі, яким варто приділити особливу увагу. Наприклад, заява Ангели Меркель: “Є питання, чи цей документ закам’янілий, чи його можливо змінювати. Адже є певні пропозиції президента Зеленського щодо його зміни”, – наголосила фрау Меркель й одразу ж додала, – Ми сподіваємося, що цей документ знову буде гнучким, і що він буде оживлений”.

І?.. По-перше, це висловлювання прозвучало не просто так і, схоже, про це точно йшлося під час непублічної частини саміту. По-друге, цей факт є дуже важливим насамперед для України. Адже справа у тому, що “мінські угоди” підписувалися у вересні 2014 року як виключно політичне рішення і під тиском. Вони не були розраховані на настільки тривалий період виконання, а точніше — невиконання. Відтак не можна і беззастережно спиратися на те, що було підписано п’ять років тому, адже ситуація на Донбасі докорінно змінилася. П’ять з гаком років іде війна... Війна, яка змінила настрої, як в українському суспільстві, так і “там”, яка забрала тисячі життів, зруйнувала економіку, зв’язки та звичне життя. Тож “мінські угоди”, щонайменше, потребують перегляду.

Власне, з вищесказаним тісно переплітається текст комюніке, у преамбулі до якого чорним по білому написано: мінські домовленості (Мінський протокол від 5 вересня 2014 року, Мінський меморандум від 19 вересня 2014 року та Мінський комплекс заходів від 12 лютого 2015 року, - ред.) продовжують слугувати основою роботи Нормандського формату, держави – члени якого віддані їхній повній імплементації.

Чи означає це, що Україна продовжує залишатися заручницею “безальтернативного Мінська”, підписаного попередньою владою під військовим тиском, коли стояло завдання №1 — зупинити бійню? Очевидно, що так. Але... Повертаючись до сказаного німецькою канцлеркою, “Мінськ-2014-го” не є “закам’янілим” документом, а відтак Україні тепер, замість того, щоб постійно реагувати на чужі вимоги (подразники), треба міцно за це учепитися, безупинно наполягаючи на адаптації “угод” до умов грудня 2019 року. Можливо, запахом близької перемоги тут ще не пахне, власне, президент учора також чітко дав зрозуміти, мовляв, не плекайте ілюзій стосовно завершення війни в “турборежимі”, адже тільки для розведення сил і засобів уздовж всієї лінії розмежування знадобиться як мінімум 6-8 років, утім спроби наблизитися в сторону деескалації, погодьтеся, зрадою не назвеш. Звісно, вирішальну роль в контексті вирішення конфлікту гратиме відповідь на найважливіше запитання: а якою ціною? Наразі ж “наелектризоване” кількома інформаційно-насиченими місяцями суспільство може полегшено видихнути: президент Зеленський не став легкою здобиччю для Путіна та не перетнув “червоних ліній” на зустрічі нормандської четвірки, привізши до Києва нічию. І це добре. А там – подивимося...

А що, зрештою, про все це – текст комюніке та заяву Меркель – думають експерти та чи погоджуються з нашою суб’єктивною оцінкою? Це Укрінформу коментує юрист-міжнародник, професор, колишній постійний представник президента України в Автономній Республіці Крим (2017-2018 рр.) Борис Бабін (далі – пряма мова).

Борис Бабін
Борис Бабін

"Мінські домовленості" мали чіткі терміни реалізації, які давно сплили...

– Підсумковий документ зустрічі «Нормандської четвірки» в Парижі є безумовною складовою, черговим проміжним результатом мінського процесу і саме так його слід сприймати – як політичну заяву, що не містить правових зобов’язань для учасників. Адже, як вже було обґрунтовано доведено, Мінські домовленості та «Нормандський» формат не є переговорним процесом у розумінні міжнародного права, в кращому випадку це можна трактувати як переговори про перемир’я згідно Женевських конвенцій. Але конфлікти завжди повноцінно завершуються не заявами про перемир’я, а міжнародними договорами. І тому поки колись такий договір не ратифікують парламенти України та РФ, нинішній міждержавний конфлікт, ані на Сході, ані в Криму між цими двома державами завершено не буде.

І політичні заяви в Парижі – теж не можуть вийти за межі мінського процесу, окреслені у 2014-2015 роках. Тому дуже наївно було б очікувати відображення у «Загальних узгоджених висновках Паризького саміту» питань Криму, агресії РФ на морі чи формального відображення справжнього інтересу Кремля в Парижі – газового контракту з Україною на кабальних умовах. Тому підсумковий документ вийшов, як не парадоксально, непоганим, і містить у собі низку політичних приписів, що у подальшому можуть дати Україні позитивний правовий результат.

Насамперед досягненням є чітке розведення у документі безпекових та політичних питань. Адже до 2019 влада України завжди ховала «політику» за умовами припинення вогню. Тактично це давало шанс тягти час «поки перестануть стріляти» але стратегічно було шляхом в нікуди. І саме це, можливо, інтуїтивно, зажадав змінити президент Зеленський з перших днів при владі. А тепер ми можемо цілком законно розвести незручну для нас «політику» та безпековий вимір в абсолютно різні рамки.

Прикладом, Україна зможе нескінченно довго обговорювати питання законодавства щодо окупованих районів Сходу. Бо формула «висловлюють зацікавленість у досягненні домовленостей… щодо всіх правових аспектів Закону про особливий порядок» може бути виконана нами за рік, а може –за двадцять. Крім того жодної згадки про Конституцію України та зміни до неї, на відміну від актів 2015 року, «висновки» 2019 року вже не містять.

А ось посилення у «Висновках» ролі СММ ОБСЄ є дуже важливим, і не лише з безпекових потреб. Бо воно об’єктивно дозволить документувати більше порушень з боку агресора, що матиме виключне значення для наявних процесів у ЄСПЛ, Міжнародному кримінальному суді та Міжнародному суді ООН, які наразі веде проти РФ Україна. І які вона може виграти й задовго до різних там «штанмаєрських» виборів, поклавши обов’язкове до виконання рішення суду на стіл переговорів. Так саме згадка у «Висновках» про Міжнародний комітет Червоного Хреста дозволить нам бути значно наполегливішими щодо неупередженої та відданої реалізації цією структурою в Україні власного мандату.

Владі України поступово вдається головне – потроху перетворювати «Мінськ» з майданчику для незрозумілих та відірваних від реальності політичних дискусій у вимір практичних кроків з реалізації перемир’я. Насамперед, це обмін полоненими, відкриття нових пунктів пропуску та тривале припинення вогню. У політичній частині, упевнений, нас чекають затяжні переговори заради переговорів щодо змісту «формули Штанмаєра», які матимуть практичну цінність хіба що для підготовки для органів вітчизняної влади досвідчених переговорників із багаторічним досвідом.

Відкладання наступного раунду переговорів до весни 2020-го, прямо підтверджує бажання переговорників вивести з переговорів надто ускладнене «газове питання». У ньому позиції трьох учасників «четвірки» протилежні – Україна хоче зберегти максимально тривалий та потужний транзит газу з РФ в Європу, не закуповуючи газ у РФ для власних потреб. А РФ – щоб Україна максимально дорого закуповувала для себе російський газ, зокрема й для окупованого Донбасу, а транзит здійснювала лише на рік–два поки не запрацюють обхідні трубопроводи, з якими у РФ виходить заминка. Німеччина хоче максимально дешевий газ із декількома різними варіантами його надходження на європейський ринок. А Франції це питання, через специфіку її енергетики загалом байдуже, тому прикладом її нинішня «дружба» з РФ більше стосується життєво важливого для Парижу урану.

Теза різних президентів про «безальтернативність» Мінського формату саме вчора стала суто історичною. І це, насправді, головне досягнення України в Парижі

– РФ мала метою застосувати «Нормандський формат» для тиску в газовому питанні на Україну, як державу, що в Мінську у 2015 р., мовою права війни, декларувала часткову капітуляцію. Але наразі позиції РФ не так сильні, і не лише на полі бою. Бо наразі склалася ситуація програшу в газових арбітражах, очікуваних санкцій США на «Північний потік-2» та глобального падіння цін на вуглеводні. Саме тому наступна зустріч четвірки відбудеться після завершення кризової для європейської енергетики зими, коли у «газовому питанні» стане менше невирішених факторів.

Тому натяки Ангели Меркель про потребу перегляду мінських домовленостей можна розуміти і у цьому вимірі – або РФ та Україна мають самі до весни домовитися про якійсь modus vivendi (спосіб співіснування) у газовому секторі, або Європа буде змушена шукати інші формати впливу на агресора. Фактично маємо ситуацію, коли утворений РФ конфлікт на території України для тиску на нашу державу Європа поступово перетворює на знаряддя ефективного управління самою РФ. І це дає надію на те, що зміна в РФ влади на більш адекватну означатиме завершення російської агресії як життєво необхідну самій РФ справу.

Формально до заяв пані Меркель неможливо придертися, адже «мінські домовленості» мали чіткі терміни реалізації, які давно сплили. І тому попре правову нікчемність їх умов, навіть суто з політичної точки зору важко зрозуміти – як загалом можна виконувати те, що давно не виконане, за умов радикальної зміни ситуації в Україні та навколо неї. Тому головна спільна теза різних президентів про «безальтернативність» Мінського формату саме вчора стала суто історичною. І це, насправді, головне досягнення України в Парижі.

Мирослав Ліскович. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-