Помилка Кравчука і рецидив Толочка
Так співпало, що є приводи поговорити про двох помітних в Україні і відомих не одному поколінню українців персон – першого президента Леоніда Кравчука і археолога, академіка Петра Толочка. Приводи, однак, не дуже приємні. Але у воюючій країні, де до того ж продовжуються реформи, доводиться говорити і про таке.
ЗАПРОШЕННЯ НА «РАДУ НЕЧЕСТИВИХ»
Насамперед, варто сказати, що з поваги до нашого першого президента, який нещодавно відсвяткував 85-річчя, я в принципі не стану розглядати припущення штибу «Кравчук продався». Виходити пропоную з припущення, що він «хоче, як краще...». Інша річ, що «...вийшло, як завжди».
Почалося все з того, що наприкінці минулого тижня Леонід Макарович дав велике, гарне інтерв'ю українському телеканалу. Там було обговорено безліч тем української та пов'язаної з нею міжнародної політики ... Ну так, були в цьому інтерв'ю, особливо в його фіналі, щодо окупованої території твердження, які видалися, скажімо так, спірними: «Донбас – інша країна», «...потрібно йти на поступки Донбасу» тощо. Але це – свобода слова, нехай і у воюючій країні.
У російської преси, природно, своя робота – вона вирвала з інтерв'ю, з контексту, все, що їй сподобалося – кілька висловлювань. Це, зокрема, цитовані вище фрази, додатково прокремлівськи аранжовані. Справа, загалом, звична – в Україні, слава богу, давно вже перестали реагувати на кожен чих у російському інформполі.
Однак послідувало продовження. В ефірі пропагандистської програми «60 минут» (вечірній випуск від 18.02.2019), однієї з найагресивніших програм пропагандистського телеканалу Россия-1, з'явилися не тільки ці висловлювання, але й сам перший президент України... Відразу варто нагадати, що це за програма «60 минут», і які її ведучі: подружня пара Євген Попов і Ольга Скабєєва.
Їх не можна назвати журналістами, це тролі, пропагандисти. Особливо успішна у цій ролі Скабєєва. За останні півроку вона стала доволі відомою і в Україні. Зокрема, тим, як тролила, атакуючи з мікрофоном у руках, українську делегацію під час дипломатичних баталій у ПАРЄ (в Мережі легко знайти серію роликів про це – від 10-11 жовтня, від 24 січня). Ольга для роспропу є цінною рідкісним умінням широко вирячувати очі і без угаву торохтіти на камеру набір пропагандистських кліше. При цьому вона не дотримується навіть мінімальних стандартів журналістської етики, в тому числі втручається в чужі ефіри.
Її чоловік Євген Попов на роботі «в полі» виглядає більш блякло. Зовсім недавно на Мюнхенській конференції з безпеки він зганьбився, коли до нього з камерою «Прямого» підійшли Пітер Залмаєв і Тарас Березовець – з неприємними запитаннями. Попов не знайшовся, що сказати і хвилину тупо дивився в смартфон, роблячи вигляд, що щось там шукає.
НАВІЩО СПІЛКУВАТИСЯ З ШАХРАЯМИ?
До чого я це? Та до того, що важко припустити, що Леонід Макарович не розуміє, до кого йде, погоджуючись на пряме включення «60 минут» – не до більш-менш чесних журналістів, а до відвертих пропагандистів, маніпуляторів. Але все ж, мабуть, сподівається при цьому переграти їх, донести свою точку зору. Чи не наївність це - намагатися виграти, граючи з шахраями? Обман і маніпуляції в ефірі з Кравчуком починаються з самого початку. Причому в такому варіанті, що сам він не може їх ні відстежити, ні зупинити, ні прокоментувати.
Ось, скажімо, перед появою Кравчука в кадрі на весь екран дається карта Східної Європи, на якій Україна показана БЕЗ окупованого Криму. Потім ця карта їде вниз кадру і «застигає» на підлозі студії. Виходить, що на екрані Кравчук говорить про щось своє, намагаючись пояснити, на які поступки, на його думку, може піти України, а на які поступки повинні піти кремлівські візаві. Але! Весь цей час на екрані – карта з «крымнашем». І Кравчук з цим не сперечається, тобто глядач може подумати, що він погоджується. ...
Подібна перестановка смислів відбувається і під час спілкування. Леонід Макарович говорить про те, що потрібно припиняти війну, яка вже принесла багато жертв: «12 тисяч загиблих тільки з боку України, я не знаю, скільки з боку Росії...». Попов одразу ж підхоплює тему і вводить в розмову тезу роспропу, «пояснюючи» російському глядачеві: «Леонид Макарович считает украинские жертвы, украинских граждан в этой гражданской войне». Тобто ведучий дезавуює тему жертв війни з російського боку і твердо стверджує, що це «гражданская война». Кравчук знову не сперечається (може, і не розчув, оскільки зв'язок часом поганий). У підсумку залишається враження, що Леонід Макарович згоден з тезою, що «на Донбассе идет гражданская война».
Далі – більше. Кравчук проявляє зверхтолерантність, ставлячи на один рівень російське ТБ і українське ТБ. Мовляв, одні говорять про обстріли та загострення на лінії зіткнення одне, інші – інше: «Кому мені вірити? Я хочу, щоб хтось встав і уточнив, точніше – визначив, хто що робить». Чи не дикість це – урівнювати жорстко централізоване, з єдиними темниками російське ТБ і багатоголосе українське, яке виражає думки найрізноманітніших суспільно-політичних сил. Але я і це готовий пробачити, розуміючи, що це ж давній дипломатичний прийом Леоніда Макаровича – відстороненість від ситуації, готовність вислухати опонента.
БОЛЯЧЕ ЗА ПЕРШОГО ПРЕЗИДЕНТА
Мені здається, що старожил української політики просто забув, що має справу не з єльцинською командою, яка була теж кусючою, але все ж, осудною, а з відв'язними путінськими пропагандистами. І Скабєєва, як яскравий представник цієї породи, одразу ж по саму шляпку забиває цвяхи кремлівського кування: «Нет там (на Донбасі, - ред.) российской армии», «бандерлогию там (на Донбасі, - ред.) не преподают». А Кравчук... Кравчук знову це проковтує (або знову не розчув?). Тобто, по суті, погоджується вже повторно з тезою, що війна на Донбасі громадянська (а як інакше, якщо «нет российской армии»), а також що українські навчальні програми – це «бандерлогия».
І в кінці він знову закликає до мирних переговорів, звертаючись... до кого? Ну, мабуть, до Попова і Скабєєвої: «Давайте думати разом, вирішувати разом...». З ким? Ось з цією Скабєєвою, яку весело тролять в коридорах ПАРЄ Гончаренко, Береза, Ляшко? З цим Поповим, який злякався камери українського каналу?
Леонід Макарович не вперше гостює в цьому ефірі. Наприклад, перед Новим роком він вже намагався в «60 минутах» пробігти між крапельками. Він то говорив якісь розумні речі, то раптом починав підлещуватися перед парою кремлівських пропагандистів: «Ви, звичайно, хороші люди, і я завжди із задоволенням дивлюся ваші передачі і [ціную] вашу сміливість».
Хто «хороші люди»? Ось ці маніпулятори? У чому їх «сміливість», як можна дивитися їх «з задоволенням»? І якщо Кравчук справді «завжди дивиться» їх (у такому випадку співчуваю йому), то, напевно, мав би знати, з ким має справу.
Ще більш недоречно звучали заяви Кравчука з приводу надання Україні летального озброєння США: «Американське зброя не допоможе, як не допоможе і російська зброя миру НА Україні. Треба щоб — ні американського, ні російського. Коли буде мир, зброї не буде!».
Я розумію, що у Кравчука, мабуть, завжди щось своє на умі. Але невже в його оточенні немає нікого, хто б підказав, наскільки безпорадно виглядає перший президент України у подібних ефірах?..
АКАДЕМІК ТОЛОЧКО ТА ІМПЕРСЬКІ МІФИ
Те саме відноситься, в принципі, до всіх українських експертів і «експертів» в ефірах російських «політичних ток-шоу». Вони усі там більш-менш жалюгідні. Але просити їх не їздити на ці ефіри безглуздо. По-перше: гонорари – від 300-500 доларів за ефір. По-друге, торгівля «фейсом». А коли з'являється впізнаваність, її можна капіталізувати і на внутрішньому, українському медіа-ринку. Тому, повторюся, не умовиш – їздили і будуть їздити.
Але є і більш запущені випадки. Можна згадати іншу персону, іншого ветерана, частого гостя Росії, академіка Петра Толочка. Тільки-но відгриміли палкі суперечки про його поїздку на Всесвітній російський народний собор наприкінці минулого року, де він заявив, що є «частичкой русского мира». А в четвер у Толочка день народження – 81-річчя. Підуть привітання з Росії, з окупованих територій. Знов пожвавляться розмови про Петра Петровича і його особливий випадок. Видатний медієвіст, археолог, він, тим не менш, масово відомий зовсім іншим – залученістю у політику, де традиційно займає антиукраїнську позицію. При цьому, коли Толочко каже, що любить Україну, йому віриш. Можливо, любить, але, не виключено, що тільки як частину імперії...
Напевно тому будь-який розгляд України поза московським контекстом, поза руськомирською теорією «триединого народа» розлючує благовидого академіка. При цьому Толочко любить повторювати, що він всього лише проти «глупостей», проти «мифов» в українській історії. Припустимо. Але ж слово «миф» має багато сенсів. Це і вигадка, брехня; і сказання, легенда. А в основі не тільки України, але і будь-якої держави, в консенсусній ідентичності складової її нації лежить якраз цілий набір міфів. Це не те щоб брехня, але реальні факти, події, особистості, доповнені, однак, певною легендарною складовою.
Так от, за дивним збігом обставин Петро Толочко завжди зазіхає на міфи України, Києва. І ніколи не зачіпає державотворчі міфи Москви, Московської/Російської/Радянської держави.
Минулого року, на свій ювілей, Толочко їздив до Москви презентувати книгу «Історія України. VI-XXI століття», видану колективом авторів під його керівництвом. Тоді його «тепло привітав Сергій Наришкін, голова Російського історичного товариства і директор Служби зовнішньої розвідки Росії (СЗР)». Оце так гарне сусідство. Не кажучи вже про масу інтерв'ю, розданих російським медіа сумнівної репутації.
Сильний археолог, профільний вчений з антидержавницькими загалом поглядами? Так, буває і таке. Просто бути авторитетом у методиці пошуку артефактів вимерлих культур і бути моральним авторитетом у сучасному світі – дві різні речі. Адже є цінності, які набагато важливіше, набагато сильніше впливають на нашу долю, ніж глиняні черепки і навіть золоті сережки, знайдені у давніх могилах.
Олег Кудрін. Рига
