Братство джавелінів. Що насправді заповідав нам Маккейн?
Сенатор Маккейн, відходячи у вічність, хотів, аби на його похоронах Президент України і генсек НАТО стояли поруч. Це був знак для США і Росії, сказала Саманта Пауер.
А для України?
Україна зробила жест, яким дає зрозуміти: послання сприйняте. До ВР внесено зміни до Конституції, якими закріплюється євроатлантичний вектор держави. Це, мовляв, гарантії для НАТО і, головне, для США, що жоден майбутній (якщо, не дай Бог, такий прийде) янукович не зможе наш зовнішньополітичний курс змінити.
Утім, наш Основний закон – не така вже й гарантія. Багато в ньому є такого, що проголошено, але залишено до кращих часів, «коли народ буде готовий» і «ситуація дозволить».
Щоб зміни були незворотними, євроатлантизм має отримати своє місце не лише в Конституції, а й у душі й розумі українця – і пересічного, і того, кого ми звикли називати елітою. Це не так легко – і через привид совка, що все ще бродить по наших теренах, і через страх еліти опинитися під пильним контролем нового «старшого брата».
І отут варто зрозуміти, що ж дійсно заповідав нам сенатор Джон, покидаючи цей світ.
У некрологах і відгуках на смерть Маккейна наші політики часто називали його «другом України». Інші заперечували: який він нам друг? Він, мовляв, був американцем і дбав тільки про інтереси американців, а Україна йому була потрібна лише як зброя у непримиренній і вічній війні з головним ворогом – Росією. У таких випадках завжди звучить відома фраза про «вічних друзів» і «вічні інтереси» – в тому сенсі, що перших (в геополітичному сенсі) не існує, а вагу в стосунках мають винятково другі.
Мабуть, так воно й є – якщо вести мову про нинішнього очільника Америки президента Трампа. Він душею стопроцентний бізнесмен і як кожен бізнесмен ділить людей на партнерів і конкурентів. Партнери – це ті, з ким можна робити спільний бізнес, причому моральні чесноти й ціннісні орієнтири тут зовсім не важливі. Якщо твій партнер шахрай, то це може й не так погано: у боротьбі зі спільними конкурентами він візьме на себе всю брудну роботу. Конкурент – ось хто справжня загроза, знову ж таки, незважаючи на всі його чесноти й цивілізаційну близькість.
Не випадково Трамп так охоче спілкується з Путіним і Кім Чен Ином, але його стосунки з канадським і європейськими колегами є такими непередбачуваними. Дифірамби на адресу нинішнього мешканця Білого дому з боку багатьох наших політиків можна пояснити тільки тим, що вони, ці політики, самі є в душі стопроцентними бізнесменами.
Хтось із мислителів колись провів риску між бізнесом і політикою. Справжній бізнесмен вкладає ресурси тільки в успішну справу. Як тільки з`являються сумніви, проект – не очікуючи, поки він стане збитковим – закривають. І з легкістю відкривають новий. Справжній політик віритиме в свою справу до кінця, навіть потерпаючи від колосальних збитків. І нерідко трапляється, що він здобуває блискучу перемогу. Там, де бізнесмен просто рятує залишки грошей.
Америка – це не тільки колективний Трамп. Америка – це ще й колективний Маккейн. Її історія – вічне протистояння лихваря і воїна, вічна світоглядна прірва між ними. Бо для вояка світ людей ділиться на «своїх» і «чужих», на «ворогів» і «бойових побратимів». І ми це сьогодні добре знаємо.
Старий солдат Маккейн мав сантимент до українців тому, що ми боролися з його ворогом. І на Майдані був через це, і в зоні АТО. І джавеліни для нас вибив, аби боролися ще краще. Бо знав – немає нічого міцнішого за братерство по зброї. Міцнішого за те, що Рузвельт і Черчилль назвали «мечем об`єднаних націй», створюючи ООН.
З економічної точки зору, ми, мабуть, не найкращий партнер для Америки – з нашою корупцією, давно не модернізованим народним господарством. І цілком імовірно, що Трамп, якого сьогодні нахвалюють за антипутінську політику, тільки-но Путін погодиться грати в бізнесі на боці Америки, – легко втратить інтерес до України. А можливо, – здасть нас Росії з потрохами.
А от братами по зброї ми можемо виявитися непоганими. І хоча Україна, звичайно, не рівня супердержаві за військовою потугою, але Маккейн був солдатом, потерпав під ворожим вогнем, страждав у полоні й знає, що моральний ресурс іноді на голову побиває і технічну, й економічну перевагу. «Американці ніколи не відступають», – писав він у своєму останньому посланні світові. А ще: «Ми ніколи не підемо з історії. Ми творимо історію».
Ми розуміємо, про що ці слова. Тільки для американців вони – констатація факту. А для нас – бойовий наказ.
Не просто дружні зв`язки, не просто партнерство – яким би воно не було стратегічним – а саме, якщо можна так висловитися про дві країни, бойове побратимство – от чого очікують від України.
Ті, хто мріє про «мир і дружбу» з Росією, або про «нейтралітет», або приміряють на Україну вже згадану формулу британського прем`єра лорда Пальмерапона з ХІХ століття про те, що немає вічних друзів, а є тільки вічні інтереси, і пропонують з-під поли, заради власної вигоди торгувати з країнами, які перебувають під санкціями США – вони мають знати, що «брати по зброї» – це майже завжди на все життя. І, зігравши у власну гру одного разу, ми можемо втратити довіру як союзник – до скону днів.
Але зазирнімо ще глибше в суть маккейнівської приязні, до її цивілізаційних підвалин. І тоді ми побачимо, що Україна для США – не просто фронтір на Схід, не просто «сторожова застава» від білих ходоків. Ми – аргумент у цивілізаційній конкуренції між Сходом і Заходом.
Бо ж, земні цивілізації, писав Сємюел Хантінгтон, скільки їх не було за історію людства, насправді розширюються не за рахунок завоювань, рабства і приниження народів. Їх розквіт ґрунтується на привабливості для інших народів, на добровільному бажанні приєднатися до спільного гурту.
Будь-яка цивілізація почувається кепсько, коли кордони її стискаються, як бальзаківська шагренева шкіра, бо це означає втрату перспектив. І навпаки, цивілізація відчуває піднесення, коли її ойкумена шириться. Відпадають народи і нації – цивілізація вмирає, прибувають – цивілізація росте й процвітає.
Наше безповоротне розлучення з «рускім міром» означає, що «російська православна цивілізація» (так вони називають себе самі) втратила привабливість в очах українців, і ми все більше наближаємося до того, щоб стати частиною цивілізації євроатлантичної, де нашим внутрішнім морем стане не Азовське, а – Атлантичний океан. І своїм прикладом ми підтверджуємо хибність теорій про загнивання і загибель Заходу. Бо поки що розпад триває в іншій півкулі.
Це – серйозний меседж для сучасного світу. А що це означає для нас? А те, що євроатлантичні прагнення України – це не просто меркантильний розрахунок – знайти захист під парасолькою НАТО, не тільки преференції, які дає членство в ЄС. Це має бути свідомим вибором тих моральних норм і духовних цінностей, якими живе євроатлантична цивілізація. Свідомим і остаточним, як би не ковбасило наших адептів архаїчного суспільства від мультикультуризму, лібералізму й інших страхіть.
Часом ми мріємо про «сильну руку» і справедливий дерибан народних багатств, сприймаємо словосполучення «демократичні цінності» як зручну метафору для характеристики усіх наших забаганок – праведних і не дуже. І не хотілося б, аби саме так, легковажно, як до художнього вимислу, ми поставилися до слів Джона Маккейна про те, що «мати відношення до американської свободи, рівності й справедливості, поваги до гідності всіх людей – це щастя, більше ніж усі задоволення життя». Уявімо собі на хвилинку, що для Маккейна в цьому й справді полягав сенс щастя. Уявімо…
Немає третього шляху. Ми шукали його, і близько чверті століття нас гойдало як маятник Фуко, ми малювали чудернацькі кола на піску і застигли б у мертвій точці, якби щось, як магніт, не потягнуло нас на Захід – і з того все почалося.
Вашингтонський обком далеко, московський каганат – зовсім поруч. І злякавшись «диктатури» різних нетрадиційних меншин, ми легко потрапимо під диктатуру дикунської більшості, знову вибратися з якої нам дадуть уже нескоро.
Це – другий із заповітів Маккейна українцям: що є речі більші, ніж партія чи амбіції, гроші, слава чи влада. Це принципи – які вічні, істини, які лишаються незмінними, про шо й сказав на похоронах Маккейна його суперник в політиці, але як виявилося – світоглядний однодумець Барак Обама. Хочемо ми жити у вільному світі? Маємо це розуміти.
Є й третя заповідь. Вона жорстка і дуже американська. Про те, що заради свободи і рівності доводиться воювати й іноді вбивати.
Маккейн воював не десь, а у В`єтнамі, був у полоні, не здав своїх. Хтось спитає з кривою посмішкою – що він там робив на чужій землі, стріляючи у безневинних в`єтнамців? Чи не те саме, що зараз чинять іхтамнєти на наших теренах?
Іноді, як це цинічно не звучить, істина полягає не в тому, хто і де воює, і чи стріляв він у ворога, чи пішов з ним брататися. Істина може критися в тому, що саме приніс ти як солдат на своїх багнетах?
Наполеон був окупантом, але познайомив напівфеодальну Європу з ідеалами французької революції, розумінням того, чим є нація, подарував народам «Наполеонівський кодекс» – фактично європейську конституцію, статті якого майже без змін лягли в основу конституцій багатьох європейських держав.
Радянські війська прийшли до Європи визволителями, але, перемігши Гітлера, «подарували» народам рабство сталінських концтаборів.
Колись, наприкінці 90 років минулого століття, якраз у дні бомбардування літаками НАТО Бєлградського телецентру, Київ відвідала представницька делегація з Японії. І користуючись нагодою, автор цих рядків спитав політиків з Далекого Сходу, чи не співчувають вони сербам, бо колись самі теж постраждали від американських бомб? Ядерних. «Бомбардування Бєлграду – це сумно, – сказали японці, – але ж Мілошевич пішов проти демократії і свободи… Нагасакі й Хіросіма – дуже погано… Але ж завдяки американцям ми тепер живемо у вільному світі».
Досі пам`ятаю ці слова.
Такі як Маккейн, безумовно, знають, що, де б не воювали, – воювали за свободу. («Ми допомогли звільнити більше людей від тиранії і бідності, ніж коли-небудь в історії»). Бо ж вона, свобода, людям не завжди дарується автоматично, як доважок до державної незалежності. Сьогодення майже всіх середньоазіатських республік колишнього СРСР довело це. Іноді потрібен Маккейн, щоб попри бажання сотень тисяч жити в рабовласницькому суспільстві, подарувати їм свободу.
Сама Америка пройшла крізь це випробування у 1962 році. Коли федеральний уряд кинув 20 тисяч солдатів і 11тисяч національних гвардійців на захисників Оксфордського університету, які відстоювали інтереси народу штату Міссісіпі.
А інтереси були прості й зрозумілі – не допустити в університет «ніггера». Багато людей було тоді побито й заарештовано задля того, щоб забезпечити вільний вибір одного юного студента, Джеймса Мередіта – на отримання вищої освіти там, де він забажає…
Нам усе це ще належить пройти.
Може тому й важливо було для Маккейна – в чиєму товаристві стоятиме на його похоронах гість з України.
Євген Якунов. Київ.
Перше фото: NHPR Photo/Cheryl Senter
