Декларація про суверенітет: фундамент чи компроміс, наслідки якого відчуваємо досі? - 16.07.2018 16:12 — Новини Укрінформ
Декларація про суверенітет: фундамент чи компроміс, наслідки якого відчуваємо досі?

Декларація про суверенітет: фундамент чи компроміс, наслідки якого відчуваємо досі?

Аналітика
511
Ukrinform
Дата 16 липня 1990 року, мабуть, є зараз дещо незрозумілою для широкого загалу українців. Втім, все просто: це був перший крок до Незалежності

Нібито це ще не було проголошення незалежності, а що ж тоді значить те саме словосполучення – «державний суверенітет»? Втім, це тільки ознака «короткої пам’яті» суспільства, яке вже не розрізняє подробиць у вирі подій 28 років, які минули по тому. Але – і історики, і політики, і учасники тих подій надають факту проголошення державного суверенітету УРСР (а, як не крути, ця абревіатура використовується у тексті документу набагато частіше, ніж слово Україна) ваги чи не ключового моменту на шляху до Незалежності. Відтак, все ж таки, що значить цей документ та з якою метою Верховна Рада його прийняла?

Історична пастка, що стала виходом

Відома істина – у вирішальних історичних умовах треба діяти на свій страх та ризик. Для української державності це має неабияке значення. Щоб не заглиблюватися далеко, варто згадати хоча б події сторичної давнини: керманичі Української Народної Республіки прийняли багато дуже вірних та історично обґрунтованих документів – хоча б ті самі чотири Універсали, що окреслювали чітко якою мала б стати українська самостійна держава, але от підкріпити це справами якось не вийшло. Точніше – дії авторів тих самих Універсалів скоріш несли шкоду розбудові самостійності, ніж сприяли їй.

Наприкінці радянського періоду історії України питання стало руба: або зараз, або ніколи. Тобто, якщо не зробити рішучого кроку, то КДБшна та партійно-номенклатурна система, що були куди більш досвідченими в політиці, переграла б без великих зусиль демократів та дисидентів усіх відтінків з різних областей України та, в принципі, протилежних політичних вподобань. Але – історична ситуація була створена – вперше в історії України Верховна Рада була обрана не однопартійною, в її складі були ті, кого до цього не можливо було уявити там взагалі. Колишній смертник Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл та брати Горині з одного боку, а з іншого – наприклад, зі сходу України викладач Володимири Гриньов та «комсомолець» Філенко, звичайні комуністи – як Олександр Мороз, та, власне, й Леонід Кравчук, або такі персонажі – як той самий Сергій Цеков та Микола Багров з Криму, які після березня 2014 року відкрито вітали анексію Криму та долучилися до окупаційної влади. Всі вони були тоді народними депутатами України – й прийняли документ, що став поворотним, але у змісті якого відбилися усі їх політичні відмінності.

Хто ж тягнув канат?

Перше, і головне – Декларація була прийнята конституційною більшістю – 355 голосів при чотирьох проти та одному, що утримався. Здається, рідкісна одностайність, але не можна не помітити відсутності майже ста осіб від загального складу. Ну, що говорити – ті самі партійні кадри та частина «червоних директорів» проігнорували засідання – і зрозуміло чому: а яка буде реакція з Москви?

До речі, ця обставина була не дрібною. Як згадував про ці дні Герой України Левко Лук’яненко: «Реально коли взяти 125 в «Народній раді», решта – комуністична. Та решта поділилася приблизно на три частини. Була невелика частина російських шовіністів або наших українських перевертнів, які були категорично проти незалежності України. Була, може, й такої більшості, тільки ближче до нас. Вони швиденько пішли до «Народної ради», фактично були нашими однодумцями. Велика частина була – ну, вагалися люди. Знаєте, нові явища, демократія зміцнюється. Вони вагалися. І для цих, хто вагався, мало велике значення, що в Росії проголосили Декларацію про державний суверенітет Росії. Це для них було благословення» (Радіо «Свобода», 17 липня 2010 р.). Отже, певна частина депутатів-комуністів вирішили: якщо у Москві приймають щось про державний суверенітет, то й «нам можна» (Декларація про державний суверенітет РРФСР була прийнята 12 червня 1990 року). Що ж, звичний комплекс малоросійства, але в цьому випадку він зіграв на користь Україні. Звичайно, має рацію і інший Герой України, Леонід Кравчук, який зауважує, що текст Декларації готувався все ж таки в ЦК КПУ: «…для історії дуже важливо знати одну річ, що проект Декларації був написаний в стінах ЦК Компартії України. В Компартії України вже визрівали ідеї суверенітету. Скажімо, в 1989 році пленум ЦК прийняв постанову про економічний суверенітет України. У 1989 році! Тоді це був вибух для Москви. Ми в Компартії вже поділилися на консерваторів і націонал-патріотів, точніше на націонал-комуністів. На голосування це вплинуло» (це теж Радіо «Свобода», 17 липня 2010 р.). Тож – Декларація була таким собі результатом непростого компромісу.

Що ж вдалося?

Коли читаєш текст Декларації про державний суверенітет зараз – не відпускає якесь подвійне відчуття: здається, тези очевидні та прості. Але сказані вони були тоді вперше. Наприклад, така досі не до кінця всіма визнана справа як самовизначення української нації – а цей розділ є першим у документі та визначає очевидну істину: «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення» – так, звичайно потім політики та громадяни прийшли до більш широкого формулювання «Український народ», що й записаний в Конституції – але з самого початку у самовизначення нації вкладався не етнічний, а політичний сенс, коли не кров та приналежність до етносу, а держава об’єднує людей. І це – суто європейський підхід, до якого українські політики дійшли вже 1990 року. Жодних ознак дискримінаційних обмежень щодо культури, мов чи якихось інших гуманітарних потреб висунуто не було, а народом України визначалися громадяни усіх національностей.

Те саме – і про економіку: було гарантовано, що усе майно має перебувати під управлінням та у власності саме республіканської влади, та саме Київ буде визначати куди, кому та за скільки продавати, надсилати чи навпаки – купувати.

Не менш недвозначними були й параграфи про міжнародну співпрацю та зовнішню безпеку: говорилося про відродження самостійної української дипломатії, не бути муляжем, як в часи «Міністерства закордонних справ УРСР», а реально представляти інтереси республіки у світі. Що ж до армії та системи держбезпеки – то, хоч й обережно, але проголошувалося: Збройні сили та апарат держбезпеки мають бути, і бути самостійними у прийнятті рішень.

Отже, якщо обернутися назад на ці 28 років по тому, то приходиш до висновку: все це – зроблено, реалізовано. Нехай з величезними втратами – часу, та, що найбільш гірко, тисяч життів громадян України – але зроблено. І зворотного шляху вже просто немає. Як констатував відомий правник Віктор Мусіяка: «Важко переоцінити Декларацію про державний суверенітет та її значення для України. Проте проголосити – це одне, а виконувати інше. Необхідно постійно наповнювати змістом саме поняття «Декларація про незалежність», «державний суверенітет». Це значить демонструвати здатність жити своїм життям, своїм розумом, своїми силами і задіяти весь арсенал та всі можливості, які є у держави». («День», 17 липня 2013 р.)

Але – не без «дьогтю»

Звісно, кожен документ має свої вади: знайти ідеальні формулювання, часом, не вдавалося й в більш історично відомих текстах. Судити попередників – справа цікава, але не дуже красива, втім, ми все-таки позначимо: а що в Декларації було прописано не зовсім чітко, дало приводи для ревізії якихось трактовок не на користь історичного вибору нації?

Такі параграфи є. Наприклад, сама невідповідність назви документу та його змісту: в «шапці» – Україна, а по тексту – майже скрізь УРСР. Так, це був компроміс, адже комуністи (а їх була більшість) просто б не голосували за інше формулювання. Але – скільки ми чули потім про те, що от, бачте – в Декларації ніхто УРСР не відміняв, а значить – усе інше незаконно (тобто і Акт проголошення незалежності, і референдум, і Конституція). Так, всі, хто це говорив, зараз на маргінесі, або ходять на допити чи в СБУ, чи в ГПУ – усі ці Вітренки, Симоненки, Марченки…

Звісно, найбільш контраверсійним був пункт про нейтралітет та позаблоковий статус держави – він сьогодні трактується ворогами України, як прийняте Верховною Радою зобов’язання завжди бути з Москвою, тобто й не говорити про рух до НАТО. За цей «гачок» п’ята колона чіпляється постійно, розводячи чергові балачки про «Україні потрібен мир за будь-яку ціну».

А ще – система «влади рад» на місцях також 28 років тому була закріплена і за весь цей час не змінена як за назвою, так й за сутністю. Як це не прикро, але влада дрібних чиновників та власників майна (колишніх партократів та колишніх директорів колгоспів чи заводів), що стали главами РДА, міськими головами та олігархами районного чи обласного масштабу – все ще існує в реальності незалежної України.

Чотири з половиною роки, які минули від Революції Гідності, уже подарували Україні не лише надію, але й можливість вивільнитися з цих «обійм минулого». Роботи ще багато, але розпочато децентралізацію – це перший, може не до кінця рішучий та масштабний, але реальний крок, для зміни змісту безпосередньої влади на місцях за формою, а потім – і якісної зміни персон у владі.

Такі різні історичні уже діячі, як Кравчук, Лук’яненко, Мороз, Чорновіл – не дарма тоді відстояли Декларацію про державний суверенітет України. Щось виправляти та уточнювати випадає їх наступникам. Але було задано вектор, на якому Акт 24 серпня 1991 року – це наступний крок, і це – історичний процес, який не можна зупинити. А іншої дороги в України просто немає.

Віктор Чопа, Київ

Фото: Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>