Чи готова Україна до «ідеального президента»?

Чи готова Україна до «ідеального президента»?

1631
Ukrinform
Рівно за рік уся країна обговорюватиме результати першого туру президентcьких виборів

Соціологія за рік до дня голосування малює не надто втішну картину: справа не в тому, що п’ята частина не хочуть йти на вибори взагалі – це якраз традиція і не лише для нас, а в тому, що 38% з тих, хто піде, не знають, за кого їм голосувати, ба більше – 60% не мають уявлення, хто ж таки стане президентом. Втім, іти на вибори все одно треба. А от як же обрати вірно? Не у сенсі персоналії, а взагалі – який же президент потрібен країні саме зараз? Спробуємо намалювати найбільш вірогідні варіанти, хто матиме шанс перемогти через рік, та «приміряємо» ці портрети-маски на конкретні особистості.

На початку зауважимо принципове: хто точно не зможе стати переможцем на президентських виборах в Україні. Це будь-який політик, що несе на собі хоч якесь маркування як проросійській або налаштований на поліпшення відносин з Росією за рахунок неприйнятних для України компромісів. Аргументів є два: надто багато крові вже пролито у боротьбі з російськими окупантами та їх поплічниками, у суспільній думці перейдена межа неповернення до «братства». А ще війна «допомогла» прокинутися національній свідомості саме там, де її бракувало – як на самому Донбасі, так і в Харкові, Дніпрі, Запоріжжі, Одесі. Тому таким кандидатам – а це буде весь «шлейф» колишньої Партії регіонів плюс усілякі партії «фальшивого миру» – для перемоги просто кількісно не вистачить виборців.

Тож перейдемо до більш ймовірних і бажаних схем.

Варіант № 1: На вірному шляху, але без змін

Цей варіант є найбільш консервативним. Тобто: на виборах переможе представник діючої влади. Це не обов’язково може бути діючий президент, але представник тієї команди, що прийшла до кабінетів на Банковій та Грушевського після зими 2014 року. Соціологія малює не дуже оптимістичні рейтинги, але головне тут нині не відсотки, а те, що може покласти влада «на стіл» перед виборцями? Безвіз, збереження стабільності, хоча й відносне до цін, але підвищення соціальних виплат, відсутність інфраструктурної катастрофи плюс все ж таки «приморожений» від гарячої стадії характер війни на Донбасі. Для тих, хто вміє аналізувати і стримувати емоції – ще й розуміння того, що реформи йдуть, нехай повільно і з відступами, але не факт, що це могло відбуватися якось інакше без потрясінь.

Недоліки очевидні також, і головний з них для електорату – це підвищення цін та тарифів, і знову же таки гальмування чи відсутність реформ – це якщо дивитись на це через призму емоцій та пропаганди – і «з-за порєбрика», і, на жаль, вітчизняного «розливу»... Представнику влади треба буде пояснити, як же ж сталося, що сказане і омріяне на Майдані не те щоб не виконується – а йде за сценарієм «крок вперед, два кроки назад».

Так, тут владі можна спиратися на поширену логіку пересічного обивателя – «головне, щоб не гірше»: ми змогли зупинити ворога, ми не допустили дефолту, ми підвищили зарплати та пенсії, зберегли діалог та партнерство з Європою, прихід наших опонентів до влади – це загроза відкритої війни, це економічні обіцянки популістів, вони всі вже були при владі та що із того вийшло, нагадати?

У принципі, зрозуміла схема для будь-якої влади та зручна концепція для тієї частини виборців, що може й розгублена чи невдоволена, але не до кінця розчарована. Запевнити цих людей, що гірше не буде – головне завдання кандидата влади.

Є і друге, складніше завдання для такого кандидата: визнати помилки та відверто сказати людям, що зроблене далеко не усе. За таких умов кандидат влади цілком може розраховувати на обрання. І це могло б у підсумку стати чимось на кшталт другого терміну Олександра Кваснєвського для Польщі, який закінчив повноваження вступом країни до ЄС.

Варіант № 2: Опозиція – треба запропонувати щось принципово нове

Проєвропейська опозиція має свій шанс. Але його ще треба реалізувати. Для цього такий кандидат має бути єдиним. Тобто, ця фігура має об’єднати навколо себе усі політичні сили, що були на Майдані, але у 2015-му вийшли із коаліції із нинішньою владою та із різним рівнем завзяття тепер її критикують. До них мають долучитися позапарламентські опозиціонери. І от серед усіх треба обрати одного, а всім іншим – його реально підтримати та надати у розпорядження свої структури та ресурси, забувши про власні амбіції. Як вчить український досвід – це дуже і дуже непросто, навіть за ситуації, якщо йтиметься про другий тур, не кажучи вже про те, що до повторного голосування залишатиметься всього два тижні, а «доносити» себе до виборця треба протягом набагато довшого часу.

Якщо для кандидата від влади кампанія піде за «соціальним» сценарієм, то опозиційний кандидат має декларувати політичну альтернативу. Що ж має сказати проєвропейський опозиціонер своєму виборцю?

Це має бути щось принципове, ключове для реконструювання державного управління. Наприклад, такий кандидат дає обіцянку обмежити повноваження президента – тобто підтвердити в політичному сенсі свою «проєвропейскість» та дати зрозуміти, що для нього головне не особиста влада, а збереження процесу, започаткованого Майданом. Поки що опозиціонери просувають своєю головною метою «деолігархізацію», але популярні рецепти на кшталт «усе взяти та поділити» в Україні не додають авторитету їх авторам. Вийти ж на новий рівень – сформулювати нові правила взаємодії влади та великого бізнесу – опозиції заважає залежність від тих самих олігархів. По-третє, єдиний кандидат від опозиції немислимий без певного морального авторитету.

У підсумку – успіх цілком реальний. Якщо наводити аналогії, то у кращому випадку це може бути хтось на кшталт українського Вацлава Гавела, у гіршому – знову-таки наобіцяти та нічого не зробити – це буде реінкарнація Віктора Ющенка з відомими наслідками.

Варіант № 3: Президент-менеджер

Ця ідея почала достатньо активно поширюватись нещодавно: мовляв, потрібен президент – менеджер найвищого рівня без політичного бекграунду взагалі – той, хто організує команду, збереже та актуалізує європейські вектори, а головне – буде працювати у режимі виконання проектів та стартапів, коли помилка виконавців чи неспроможність виконати завдання «боса» тягне за собою неминучу відставку. Тут, зрозуміло, навпаки йдеться про посилення ролі президента, його принципового лідерства заради реформ. Щось заважає – перешкода усувається швидко, наприклад: заважає парламент – дострокові вибори, не вдалося знову – ще одні, і так – до досягнення результату. Звісно, це уже ніяка не парламентсько-президентська республіка, але треба віднаходити законний спосіб діяти саме так.

Успіх такого кандидата цілком ймовірний, йому потрібно буде залучити до лав своїх прихильників розчарованих, молодих та виборців, що не залежать від держави – передусім, бізнесменів середнього та дрібного рівнів.

Успішні приклади – це канадський прем’єр Джастін Трюдо та президент Франції Еммануель Макрон. Але успіх тут зовсім не є гарантованим, приклади зі знаком «мінус» – Девід Кемерон та Маттео Ренці – у них завчасно почалося «запаморочення від успіху», через яке вони і змушені були піти на піку своєї діяльності, а ще – не «ті» їм країни дісталися – Велика Британія та Італія – відповідно, з іншою політичною історією та культурою.

Варіант №4: Популіст – дуже ймовірно і настільки же – небажано

Власне, все основне сказано у назві цього варіанту: дуже ймовірно і дуже небажано. А останнім він тут згаданий з чисто психологічних міркувань. Надто вже б не хотілося такого підсумку президентської компанії для України. Але це «ймовірно» – тому що витікає з усього нашого попереднього політичного досвіду. Електорат обіцянкам не те щоб вірить, але йому приємно так мріяти. А те, що обіцянки не будуть виконані, або ще гірше – принесуть шкоду, то хіба це уперше? Пережили те, а це – теж переживемо. Тож кандидату-популісту залишається лише пообіцяти. Таких на цих виборах точно буде не один і обіцятимуть вони – по повній. Ті, хто претендують на цю нішу, люди широковідомі, не варто повторювати їхні прізвища. Більшість із них, братиме участь в кампанії або в якості «спойлера» – аби зіпсувати гру комусь іншому, або, щоб набрати рейтинг для власної партії до осінніх виборів у Верховну Раду, або – і перше, і друге. Втім, хтось і з них цілком може потрапити до другого туру з усіма неприємними перспективами такого розвитку подій.

Що ж маємо?

Поєднаємо сценарії з реальністю. Кандидат від влади практично зрозумілий – це чинний Президент Петро Порошенко. Головним його аргументом буде саме це – зробив все, що міг, знаю, що багато зроблено не так, але ще можна виправити і взагалі – додати, а альтернатива проблем українських не вирішить, і ви, дорогі виборці, це знаєте.

Щодо альтернативи виникає набагато більше питань. Хто, наприклад, з колишніх колег Порошенка по коаліції готовий стати кандидатом, гарантуючи скорочення своїх повноважень у разі перемоги? Про Юлію Тимошенко зайве говорити в цій площині, посада без влади – це не про Юлію Володимирівну, чи не так?

Анатолій Гриценко? Може, він і міг би поступитися повноваженнями, але ж саме він є автором пропозиції про запровадження в Україні американської моделі – виконання президентом одночасно і обов’язків глави виконавчої влади. Звісно, звучить красиво, а те, що для цього потрібно приймати фактично нову Конституцію, то це треба ще президентом стати…

Кандидатом, що відмовляється від частини повноважень, міг би, припустимо, стати Андрій Садовий, але рейтинг вже давно знижується і позитивній динаміці, схоже, у цього політика нема де взятися.

Повторюємо: йдеться лише про один з варіантів того, що може сказати такий претендент «новенького», а головна проблема – і їх, і наша – дефіцит морального лідерства серед тих хто політиків, хто уже відомий, і міг би претендувати на «булаву».

Втім, кандидат без політичного бекграунду має усі шанси з’явитися. Настрій суспільства – отих 38%, що не визначилися, і 60%, які «не бачать» переможця, – може знайти свого представника, адже є в останні роки приклади і медійно-привабливої, і професійної праці в державному апараті, в конкретних сферах економіки або бізнесу. Андрій Коболєв? Максим Нефьодов? Артем Ситник? Наталія Микольська? Як-то кажуть, а чому б ні? Адже, якщо Майдан відкрив новий шлях країни, то у цього шляху мають бути свої обличчя, що може зараз і не переможуть, але мають час набратися політичного досвіду та витримки. Головне – не загрузнути в нашому «печерському болоті», не один десяток отаких молодих та перспективних у ньому або прилаштувалися, або – потонули.

Звичайно, все може піти як завжди: кампанія буде повною бруду та усіх набридлих штампів – метровий бюлетень, всі ті самі. Але ключ до змін – як в руках виборців, так і у політиків. Головне – бажання.

Віктор Чопа. Київ 


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-