“Легенду” Путіна викрито. Його “кар'єра” на Заході закінчилася

18 березня у Росії офіційно оформлятимуть чергове президентство Володимира Путіна. Така вже особливість нинішнього етапу розвитку людства: хоч би якою диктаторською по суті була твоя влада, мусиш дотримуватися певних усталених правил, тобто оформляти свою владу проведенням довгої і витратної процедури виборів - висування кандидатів, їх змагання між собою, міжнародні спостерігачі, голосування виборців, підрахунок голосів, оголошення результатів ЦВК, коротка прес-конференція переможця і банкет-салют у його передвиборчому штабі. Хоча в Росії все це завжди було даремною витратою державних і недержавних коштів, але, повторимо, така вже вимога часу. Ще якихось сотню-півтори років тому все було значно простіше, швидше і дешевше.

У Кремля є проблеми з виборами 18 березня. Не в тому, хто буде президентом, звісно, тут інтриги нема і бути не може, допоки існує нинішня російська держава. Головна проблема, яку вирішує зараз уся владна вертикаль у Росії — це забезпечення максимальної явки на виборах. Застосовуються всі, які тільки можна, засоби. І пропагандистський, і адміністративний ресурс працюють з максимальним напруженням. Грубий примус до обов'язкового відвідування 18 березня виборчої дільниці поширений не лише на так званих “бюджетників”, а й, приміром, на приватних підприємців. Концентрація зусиль на забезпечення явки і справді незвичайна, раніше такого в Росії не було.

Для чого це все Кремлю? Невже для нього проблема “намалювати” явку, якщо не є проблемою “намалювати” будь-яку кількість голосів за Путіна?

Не проблема, однак якщо “намалювати” відсоток голосів “за” відомо кого - взагалі ніяка не проблема, то явка на папері має узгоджуватися (поєднуватися) з відповідною телекартинкою масової присутності виборців на виборчих дільницях. Тобто, голосуй за кого хочеш (правильний відсоток вже наперед визначений), але мусиш особистою присутністю на дільниці створити картинку масовості голосування.

Росія, безумовно, впорається і з цим завданням. Хитрощами й примусом, але потрібна картинка буде. Але навіщо вона?

Вона — для Заходу. Всередині Росії вона і справді нікому не потрібна.

Картинка масового голосування має показати Заходу, що в Росії відбуваються класичні демократичні процеси. Ось, мовляв, є вибори, є й серйозне ставлення народу до них, а висока активність виборців плюс високий відсоток “за” чинного президента — найкращий доказ і демократії, і єдності російського народу з російською владою.

Росія останні три десятиліття, ще з часів “перестройки” Михайла Горбачова, наполегливо переконувала Захід, що вона не є для нього чужою, що джерело влади в Росії таке саме, як і влади на Заході. Так, є певна російська специфіка, давні традиції недемократії, які неможливо повністю подолати за короткий історичний час, але в основному Росія — це демократична країна, і в цьому її визначальна спорідненість із Заходом. Тому Заходу можна і треба міцно співпрацювати з Росією, допомагати їй у подальшому становленні демократії, враховувати її інтереси як світової держави, ділитися новітніми технологіями і взагалі разом “рулити” цим світом, поділивши його на зони інтересів (чи відповідальності, впливу). Україна, зокрема, має бути в зоні Росії. Ось така нехитра і прийнятна для Заходу (у розумінні Кремля) концепція світової політики.

Скільки зусиль, скільки часу, скільки ресурсів — людських і фінансових — витратив Кремль на те, щоб “вбити” цю “туфту” у мізки політиків та обивателів Заходу! Слід визнати, що кремлівські зуміли досягти на цій ниві більш ніж вагомих результатів. Згадана “туфта” переважала у оцінках Росії до 2014 року, а експерти чи політики, які говорили: агресивна суть СРСР не зникла з політики нової Росії! - сприймалися як маргінали, їхній голос був як отой класичний “волаючого в пустелі”.

Сьогодні це вже не так. Потужна, але громіздка, машина Заходу вже розвертається на 180 градусів у політиці щодо Росії. Цей поворот на сьогодні став настільки незворотнім, що явка — справжня чи удавана — на російських виборах втратила (або, обережніше - втрачає) будь-яке значення для Заходу. Загалом, все це речі очевидні. Для Росії показати Заходу “демократичну природу” свого політичного режиму — чи не найголовніше завдання зовнішньої політики. Однак, схоже, що сьогодні черговий вияв такої політики, тобто згадані нами картинки з виборів 18 березня, виявиться абсолютно провальним. Причому провал полягатиме не лише в тому, що ніхто у російську демократію не повірить, а й у тому, що Заходу вже байдуже, є в Росії демократія, чи нема. Останнє особливо страшне для Кремля.

Коли на Заході запекло сперечаються — наскільки демократична нинішня Росія?, коли є певна рівновага між прихильниками жорсткої політики щодо Росії і прихильниками широкого співробітництва з нею, тоді такі речі, як масова добровільна підтримка російського лідера на виборах, мають вагоме значення. Адже ратувати за співробітництво легше, коли його об'єкт — демократично обрана влада, а не диктаторська чи тоталітарна. Але якщо такі дискусії вже йдуть на спад через те, що прихильники жорсткості перемагають, коли ставлення до Росії як до ворога вже домінує, тоді Заходу вже байдуже до того, яка там була явка на виборах Путіна.

Приміром, коли таке було (після розпаду СРСР, звісно), щоб Європарламент заявляв, що не направлятиме спостерігачів на президентські вибори в Росії 18 березня; не спостерігатиме за цими електоральними процесами і, відтак, не коментуватиме цей процес та його результати, що будуть оголошені; жоден окремий депутат Європарламенту не матиме мандату спостерігати та коментувати ці електоральні процеси від імені Європарламенту. Не всі зроблять так, як Європарламент (ОБСЄ, наприклад), а ось у Крим спостерігати за виборами ніхто з політиків Заходу, окрім відверто підкуплених росіянами кількох маргіналів, не поїде.

Це дуже суттєвий момент: втрата правової легітимності російської влади в очах Заходу. Звісно, Путіна визнаватимуть президентом Росії, ніхто не відмовлятиметься від контактів з ним тільки тому, що його обрали у недемократичний спосіб. Однак так само спілкуються з будь-яким диктатом. Ось Трамп збирається на зустріч з Ким Чен Ином, що, звісно, не означає, що США визнають його владу легітимною з правової точки зору. Просто — лідер Північної Кореї, з яким мусимо мати справу, бо альтернативи нема. Отак і з Росією Путіна — матимемо з ним справу, коли будемо вимушені. Зрозуміло, що за такого підходу нічого й говорити про дружбу, стратегічне партнерство, взаємні солідні інвестиції і таке інше.

Росії та Путіну тривалий час вдавалося вдавати з себе свого серед чужих. Але вічно так бути не може. Саме зараз ми бачимо процес, як Росію (а не лише особисто Путіна) сприймають на Заході такою, якою вона є насправді: чужою!

Юрій Сандул, Київ