Новий закон України про національну безпеку — це те, з чого слід починати
Проект Закону України “Про національну безпеку України” ось-ось буде подано до Верховної Ради, і з ним можна буде ознайомитися. Власне, законопроект вже з'явився у Мережі, але неофіційно. Однак і цього тексту цілком достатньо, аби зрозуміти, чому міністр оборони США Джеймс Меттіс згадував про нього під час зустрічі з українським колегою Степаном Полтораком 2 лютого у Вашингтоні. Це й справді цікаво: чому американський міністр нагадує нам про такий наш законопроект? Це ж не про Антикорупційний суд, не про виборчий кодекс. Що такого нагального бачать США у сфері законодавства України про національну безпеку?
Навіть побіжний огляд 30-сторінкового законопроекту дає нам чітку відповідь: американців дуже турбує, як організовані наші Збройні сили зокрема і вся сфера безпеки і оборони загалом.
До речі, українські та, особливо, російські ЗМІ, висвітлюючи візит нашого міністра оборони до Вашингтона, наголошували на “джавелінах”, хоча, на нашу думку, центральною у перемовинах міністрів була тема майбутнього закону про національну безпеку. Речник Пентагону Дані Вайт за підсумками зустрічі Меттіса з Полтораком, зокрема, заявив: “Меттіс відзначив, що закон про національну безпеку є невідкладним пріоритетом, а також висловив надію, що Адміністрація Президента та український парламент - Верховна Рада, здійснять негайні заходи та схвалять законодавство, яке забезпечить міцну правову основу для втілення реформ у галузі оборони на підтримку безпечної і демократичної України”. Ось так - “невідкладний пріоритет”.
Новий закон перетворить українську армію з “радянської” на “натівську”
Ефективність діяльності будь-якої організації прямо і насамперед залежить від правильної організації її управлінської структури, і тільки потім — від обсягу матеріальних засобів, що є в розпорядженні цієї організації. Стосовно армії це звучить так: сила армії залежить насамперед від правильної організації управління нею, а вже потім — від кількості танків, гармат, літаків та іншої зброї.
Збройні сили України за 22 роки (з 1991 по 2013) не тільки не набули сучасної організації, а й втратили радянську. Радянський тип армії, попри його очевидну “несучасність”, все-таки був націлений на виконання завдань військової оборони (чи агресії). Українська армія, як це блискуче було продемонстровано в лютому — березні 2014 року, виявилася не здатною до будь-яких серйозних бойових дій. Тобто, це була, по суті, не армія, а щось зовсім інше.
Відповідальними за таку катастрофу, яка обернулася окупацією частини нашої території, тільки в другу чергу були власне військові — від рядового до генералів. Головні винуватці — політики, усі керманичі державної машини за згадані 22 роки. Увесь цей час армія розглядалася ними не як сила, що має відбити напад агресора, а як ресурс для корупційного збагачення. Грандіозні матеріальні ресурси, які дісталися у спадок від армії СРСР, - від зброї до землі під полігонами та військовими містечками — розпродувалися по всьому світу, оборонний промисловий комплекс працював виключно на експорт. Грубо кажучи, ніхто з керівників навіть думати не хотів, що доведеться з кимось воювати. Все це набуло таких масштабів, що насправді нічого дивуватися, що з Криму довелося відступати без бою.
З 2014 року ситуація, звісно, змінилася. Поступово армія України повертає собі функцію військового захисту країни. Однак, по-перше, за цей час всього, що треба було б, не повернеш, по-друге, організаційна структура керування збройними силами залишається (відновлюється) радянська. І це створює непереборні проблеми, коли йдеться про військове співробітництво України з країнами НАТО, насамперед, звісно, зі США. Не ті стандарти.
Новий закон про національну безпеку — саме про це. Він встановлює принципово іншу, сумісну з натівською, систему керування українськими Збройними Силами і загалом - сфери безпеки і оборони. Це і створення цивільного міністерства оборони, в якому цивільним має бути не лише міністр, а й усі його заступники, і запровадження нового розподілу повноважень у безпосередньому керівництві Збройними силами (приміром, розділення посад Головнокомандувача ЗС і начальника Генерального Штабу), і взагалі чіткіше визначення, хто і за що відповідає у сфері оборони та безпеки.
І, все-таки, чому США нас підганяють?
Американці дуже хочуть допомогти нам створити сучасну армію. І не з благодійних міркувань, не від сорому за Будапештський меморандум, а тому що мають тут власний і дуже конкретний “шкурний” інтерес.
Як США можуть використати Україну, а Україна - США
Якщо безпосередньо на кордонах Росії з'явиться приблизно 200-тисячна сучасна за організацією та озброєнням армія, котра гарантовано буде супротивником російській (як мінімум — до звільнення Криму, а максимуму взагалі нема, враховуючи історію стосунків російської держави і української нації), та ще й з надвисокою мотивацією воювати з “москалями” (чого не мають, приміром, німці чи французи), то це, без перебільшень, може повністю змінити геополітичну ситуацію у Європі і навіть у світі.
Шантаж війною (а це основний сьогодні аргумент Росії на зовнішній арені) найбільш ефективний саме у Європі, бо саме там найбільше бояться війни і найбільше не хочуть воювати. США набагато легше протистояти великодержавним амбіціям Росії десь на Близькому Сході, ніж у Європі. Парадокс: сьогодні (та й раніше, під час “холодної війни”) сумарна військова міць європейських країн НАТО (без США та Канади) суттєво поступається російській (і з урахуванням ядерної зброї, і без неї), і водночас розміщення американських військ у Європі завжди зустрічало тут масові протести. А пояснення просте: європейці, налякані перспективою перетворитися на поле бою, завжди намагалися різноманітними політичними поступками “умиротворити” Росію.
Поява в Європі нової потужної «протиросійської» армії (сильнішої за, приміром, нинішню німецьку) змінить всю дотеперішню військову ситуацію на континенті. Як мінімум Німеччина, Польща, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія, Швеція, Румунія зітхнуть з полегкістю у питанні військової загрози з Росії. А головне — баланс військових сил (без ядерної зброї) у Європі зміниться докорінно: у росіян вже не буде переваги, і США зможуть обходитися тут меншим контингентом своїх військ.
За цього нового розкладу сил США, котрі матимуть, по суті, союзницькі відносини з Україною (якщо перебудують і озброять українську армію), по-перше, остаточно утвердять свій визначальний вплив у Східній Європі, по-друге, обмежать військові можливості Росії в інших частинах світу (тобто, поховають надії Кремля на повернення статусу наддержави, який мав СРСР), по-третє, військово-політичний вплив у Східній Європі конвертують у нові прибутки американського бізнесу.
До речі, варто зауважити також, що в разі таких фактично союзницьких відносин зі США, безпека України може й не залежати критично від того, як скоро вона стане членом НАТО і ЄС. Іншими словами, для нас вже не буде критичним скасування зустрічі Україна — НАТО через вето Угорщини (чи Польщі). Більше того, союз зі США гарантує нам, що нинішні претензії Польщі та Угорщини (та й будь-які потенційні з боку інших наших сусідів) просто зійдуть на нуль. І ще: без таких союзницьких відносин зі США ми ризикуємо ніколи не повернути Крим і Донбас.
І чого не вистачає для втілення в життя усіх цих райдужних для нас перспектив? Тільки нового закону про національну безпеку?
Ні, звичайно. Але починати треба з його ухвалення. А потім — з його втілення у життя. З подолання неминучого саботажу української політичної та неполітичної еліти, яка не захоче втрачати армію як базу для корупції чи як безвідмовний електоральний ресурс. Тобто, насправді новий закон чекає не набагато менший спротив, ніж, скажімо, законопроект про Антикорупційний суд.
Але, починаючи нині дискусії навколо законопроекту, варто нам затямити: воно й справді йдеться про національну безпеку. Якщо ми не змінимо нашу нинішню систему безпеки і оборони, то американці не зможуть (та й не захочуть) допомогти нашій армії більше, ніж, образно кажучи, аптечками та сухпайками (ось саме сьогодні з'явилася новина про передачу нам 2500 американських монокулярів нічного бачення). Зброя рівня “джавелінів”, якщо і буде, то в обмеженій кількості задля політичного, але не військового ефекту. Сучасну зброю у “серійних” кількостях ніхто не ризикне давати армії з такою системою управління, як нині у нашої. І тоді у нашої армії, за великим рахунком, не буде шансів проти свого “старшого брата” - армії російської.
Юрій Сандул, Київ
