Друге життя “Народного фронту”: за українською звичкою чи за європейськими стандартами?

Траекторію рейтингу партії “Народний фронт” (НФ) політологи ще будуть вивчати і писати дисертації. І на те є причини. У 2014-му році, ставши на чолі уряду, Арсеній Яценюк швидко зрозумів - від “Батьківщини” треба дистанціюватися: Юлія Тимошенко повернулася з Качанівської колонії і “Болівар” двох би не виніс точно. Це співпало із конфліктом Тимошенко із Олександром Турчиновим, який був проти походу ЮВ на президентські вибори. Так їх доріженьки після травня 2014-го теж розішлися. А вже на початку вересня Яценюк та Турчинов, прем'єр та спікер, презентували “Народний фронт”, який несподівано виграв дострокові парламентські вибори у жовтні того ж року за списками, отримавши 22% голосів. Але доля політика в постреволюційній країні мінлива: українці не звикли терпляче чекати на краще, усі економічні негаразди війни та перехідного періоду вони поклали особисто на Яценюка та його партію - і вже за рік її рейтинг упав до позначки 1%. Відтак, НФ відмовився брати участь у місцевих виборах 2015 року. Головний партнер та конкурент - БПП “Солідарність”, до речі, тоді майже повторив результат 2014-го - 21%.

Але у Яценюка, Турчинова і «примкнувшего к ним» Авакова залишилася фракція в парламенті у 81 мандат, яка з розвалом “великої коаліції” восени 2015-го, стала головним фактором збереження постмайданної влади у тому вигляді, в якому вона сформувалася у 2014-му. І цю обставину Яценюку і Ко вдалося непогано конвертувати. При зміні прем'єра (Яценюка на Гройсмана в квітні 2016-го) та Кабміну, міністрів від НФ стало чи не більше, ніж було, а головне - Арсен Аваков так само на чолі МВС, а Павло Петренко - у Мін’юсті. Втім, партія ставала все більш схожою на типовий політичний проект «на одні вибори», без майбутнього.

Навіщо і чому зараз?

І от - скликання з'їзду - першого через три роки після утворення НФ. Буде оголошено про розпуск та приєднання до БПП із подальшою трансформацією в єдину партію “Солідарність”? Чи буде щось несподіване?

Арсенію Петровичу особисто відпочинок від державної служби, схоже, пішов на користь, він виглядає та говорить бадьоро. Чого не скажеш про його соратників, в яких ледве не через одного є проблеми з НАБУ. Останній приклад - хоча й не відноситься до НФ безпосередньо, але син міністра внутрішніх справ з браслетом підозрюваного на руці (нозі) - це не жарти. Представництва у владі на місцях майже нема, окрім кадрів, розставлених ще за часів прем’єра Яценюка у 2014-2015 роках, фракцій в регіонах - теж, скоріше фантомні, рейтинг - 2%, та й то серед тих, хто прийде на вибори та вже визначився (у БПП, до речі, все ж таки 12-14 %). Але майже 400 делегатів у Мистецький Арсенал прибули.

Тож чому саме зараз та навіщо? Політтехнологічна чуйка, здається, Олександра Турчинова не підводить. Попри дуже несприятливі умови навколо, він розуміє, що кращого часу для виходу з тіні придумати не можна. До виборів офіційно два роки - і ще “води утекти” може ціле море. А от іти у прийми до БПП не те що не хочеться, а просто невигідно та й обидві сторони відверто від такого “шлюбу” не у захваті. І що ж тоді робити?

А тут, як подарунок долі, «випадкове» прийняття (нехай у першому читанні) Виборчого кодексу. Добре, коли є член партії - спікер парламенту. Саме Андрій Парубій доклав усіх зусиль, щоб 7 листопада запустити процедуру зміни виборчої системи в Україні та переходу до тих самих “відкритих списків”, про які нібито мріє уся прогресивна спільнота. А в проекті Виборчого кодексу вказано, що прохідний бар'єр буде уже не 5, а 4%, а на другому читанні, так сам пан Парубій сказав, можна й до 3% опустити. А це, маючи, зараз 2% і за умови грамотної компанії - вже цілком реальний шанс.

Але припустити, що тільки цією надією викликана реанімація НФ було б наївно. Власне, сам Арсеній Яценюк виголосив промову з достатньо відчутним самолюбивим акцентом. Він та міністри від НФ відзвітували, скориставшись тим, що підійшли три роки існування партії. У когось це вийшло доволі стримано (як у міністра інфраструктури Володимира Омеляна), в когось - емоційно (як у віце-прем'єра Вячеслава Кириленка, який поставив у заслугу собі та уряду відновлення богослужінь у Святій Софії саме патріархом Філаретом). Було багато “зозулі та півня” щодо одне одного...

І тут Яценюк виголосив дещо несподіване: НФ візьме участь у президентських та парламентських виборах, ба більше - пропонує Президенту Петру Порошенку знову змінити Конституцію, закріпивши назавжди розподіл повноважень між Главою держави та урядом, де Президент – арбітр, але не більше. Тобто, тези більш ніж амбітні не тільки для партії з двома відсотками...

Два шляхи: в нікуди та почесний

Із таких планів випливають два цілком можливих, але протилежних, сценарії.

Перший - звичний для української політики: НФ, розуміючи своє місце, хоче політично пошантажувати БПП “Солідарність” та особисто Президента. Наприклад, тим, що вимагатиме певних кадрових гарантій після 2019 року, коли зміниться Верховна Рада, а відтак і уряд. Прогнози нового складу парламенту поки що в густому тумані, але якщо НФ вдасться провести свою, нехай і невеличку фракцію політичних важковаговиків, то чому б їй не претендувати на золоту акцію в різношерстому, набитому популістами на всі смаки і «ватою» парламенті?

Ремарка Арсенія Яценюка, про те, що він давно міг показати Порошенку “свій кулак” замість долоні партнера, була виголошена не просто так. Мовляв, я так не зробив, але ж всяке буває... Втім, якби так сталося, то було б надто вже банально для української політики, НФ просто перетворився б на БЮТ зразка 2005-2006 років з усіма відповідними наслідками. Але, здається, Яценюк хоче чогось цікавішого.

Можна уявити, що розрахунок такий. Запропонувати Президенту Порошенку проект змін до Конституції, через що, не сильно обібравши повноваження Президента, гарантувати присутність представників НФ у владі щонайменше до 2019-го, а там - за результатами виборів - може й далі. Якщо Порошенко піде на це, то НФ не йде на президентські вибори та 2-4 % потенційних голосів Яценюка автоматично переходять до скарбнички Порошенка, а це нині важить чимало. Якщо проводити паралелі - це копія з поведінки Тимошенко 2004 року, яка допомогла Ющенку обратися, але потім коштувала йому спокійного життя назавжди. Звісно, Яценюк не Тимошенко, але просто теж не буде...

А от на майбутніх парламентських виборах Яценюк та НФ саме мають шанс продемонструвати вперше в українській політиці мало не європейський підхід. Адже доведеться в прямому сенсі цього слова звітувати перед виборцями - вони дуже широко представлені у владі і в уряді, і в Верховній Раді. І отут вже виборці мають повне право як дати шанс фронтовикам, так і оголосити їм свій невтішний вирок. Маючи хоча б один базовий регіон (а нова виборча система робить його наявність необхідним майже для всіх: для НФ це, скоріш за все, буде Буковина, як для БПП “Солідарності” - Вінничина, для “Відродження” - Харківщина, а для Опоблоку - Запоріжжя та частина Донбасу), набрати 4-5% по країні - все ж реально. Відтак, хоч і з усіма “родовими плямами” традиційної української політики, але НФ вирішив ризикнути та незважаючи на складну (це м’яко кажучи) стартову позицію піти до виборців.

Само по собі - цікаво та непересічно, адже скільки разів колишні “партії влади”, швидко упавши до тих самих 1-2 %, просто зникали (де вони - НДП, СДПУ (о), “Наша Україна”?), або змінювали вивіски. А от чи дійде цим європейським політичним шляхом “Народний фронт” до задовільного або не дуже кінця - побачимо вже невдовзі.

Віктор Чопа, Київ