«Другий фронт» проти України: вторгнення із Заходу не буде

Чому і як так сталося, що проти України раптом відкрився «другий фронт»? Так вже встигли охрестити сукупні претензії, які до того ж збіглися в часі, до України з боку Угорщини, Польщі, Румунії, Сербії.

Насамперед, нам слід погодитися, що нинішня недружня, подеколи її вже можна назвати ворожою, політика частини наших західних сусідів не виникла з нічого. Не варто сприймати гострі публічні прояви цієї політики за ознаку її народження. Мовляв, ще вчора все було спокійно, була тісна дружба, взаємоповага і мінімум несуттєвих проблем у двосторонніх стосунках, аж раптом… Так не буває.

Проблеми, причому – гострі й принципові, у стосунках з сусідами (Росія, звісно, - окрема тема) у незалежної України були завжди. Бо породжені вони історією багаторічних стосунків українців з сусідніми народами, котрі, правду кажучи, більше були ворожими, ніж дружніми. Ми вже призабули, яке, приміром, напруження наприкінці 90-х – на початку 2000-х у нас було напруження з Румунією навколо питання лінії кордону по Дунаю (від чого залежало, зокрема, кому має належати острів Зміїний і чия нафта і газ з морського шельфу). І питання про польські могили на нашій землі – не сьогодні виникло. І проблеми з угорцями на Закарпатті існували завжди.

Загалом, ми хоч-не хоч мусимо пам’ятати (та й не дадуть сусіди забути), що величезна частина земель нинішньої України ще зовсім недавно (а за історичними мірками – буквально вчора) належала нашим західним сусідам – Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Румунії. Причому, належала інколи сотні років. Сам цей історичний факт об’єктивно породжує проблеми у наших нинішніх стосунках з цими країнами.

Тож питання, по суті, зводиться до одного: чому загострення стосунків сталося саме зараз (під час війни з Росією) і відразу з майже усіма західними сусідами?

По-перше, очевидно, що Росія сьогодні із зрозумілих мотивів намагається створити для України максимум проблем на міжнародній арені, і можливості у неї для цього є. Однак відразу зауважимо, що ця причина – другорядна чи навіть третьорядна. Хіба що у демаршах Сербії можна чітко зафіксувати «руку Москви», бо у Белграда нема таких своїх інтересів в Україні, які є потреба захищати ось таким тиском на Київ. Інші – Польща, Румунія, Угорщина – мають свій інтерес до України і готові його захищати (втілювати) і без напучувань Росії.

По-друге, одночасність претензій зумовлена нашим нинішнім важким становищем (насамперед – війна з Росією, а також соціально-економічні труднощі, що негативно впливають на стабільність української влади). Вимагати щось у когось краще у момент, коли цей хтось має найменше сил для опору.

Нарешті, по-третє, і, мабуть, найголовніше: Україна – свідомо чи під тиском ситуації, коли поступатися далі просто неможливо – стала активніше опиратися недружній політиці західних сусідів. Тобто, раніше Україна йшла на поступки (як-от у питаннях освіти для угорської меншини на Закарпатті), однак це призводило тільки до погіршення ситуації і до збільшення вимог до України. Приміром, наша поступливість у питанні облаштування польських могил призвела до того, що нині в Україні, за даними Українського інституту національної пам’яті, встановлено вже близько 150 «нелегальних» (тобто, з порушеннями українського законодавства) польських пам’ятників і пам’ятних знаків. І що тепер з ними робити в ситуації, коли Польща відмовляється від взаємної легалізації таких пам’ятників і в Україні, і в Польщі. Зносити ці півтори сотні? Йти на грандіозний міжнародний скандал, де всю Україну звинувачуватимуть у варварстві?

Що Україні робити, як реагувати на тиск і претензії Угорщини, Румунії, Польщі (з Сербією простіше, ні їм, ні нам нічого, за великим рахунком, один від одного не треба)? На це питання нині дають дві протилежні поради: 1) не сваритися, всіляко гасити конфлікти, десь у чомусь поступатися, демонструвати миролюбство, посилити дипломатію, тощо; 2) стояти твердо, ні в чому не поступатися, пред’являти зустрічні претензії, тощо.

Але є ще третій шлях, котрий умовно можна назвати компіляцією перших двох: не звертати уваги. Тобто, і не сваритися, і не поступатися, і не огризатися голосно, а просто максимально не звертати уваги на недружні претензії і робити у нашій внутрішній політиці лише те, що самі вважаємо за правильне. І, звісно, постійно проголошувати правильні заклики до миру, взаємоповаги, добросусідства і т. ін. Ефективність такої поведінки випливає з того безсумнівного факту, що згадані наші західні сусіди наразі всерйоз нам нічим зашкодити не зможуть. Україна зараз у такому незвичайному стані, що справжньою небезпекою для нас може бути тільки військове вторгнення (справжній, а не метафоричний «другий фронт») із Заходу. Чого, звісно, не буде. А на все інше – зокрема, блокування України на шляху євроінтеграції, чим погрожують Угорщина і Польща, - сьогодні ми можемо просто не звертати уваги. Бо, на жаль чи на щастя, не є сьогодні для України євроінтеграція питанням №1. Актуальне для нас – зміцнення економіки (тобто, боротьба з корупцією та реформи), зміцнення армії, встановлення довіри між владою і суспільством. Поки цього нема – засідання комісії Україна – НАТО зачекає. А коли матимемо міцну владу, економіку і армію, тоді усі сусіди розмовлятимуть з нами (а ми – з ними) зовсім іншим тоном.

Юрій Сандул, Київ

Перше Фото: Міністри МЗС Угорщини і Польщі - Петер Сіярто і Вітольд Ващиковський