Скасування недоторканності: "жертвам" масажували шиї й тисли ручки
"Ми не бачимо сенсу боротися за тіло України, якщо її душа буде втрачена через корупцію", – слова заступника держсекретаря США Вільяма Браунфілда чомусь всі адресували Порошенку.
Але на параді зняття недоторканності (я б сказала – хода цинізму), здавалося, ніхто з парламентаріїв не співвідносив із собою ці слова американського топ-чиновника. Дві з половиною сотні парламентських душ злилися в єдиному пориві кругової поруки, помноженої на парламентську корупцію.
Весь парламентський зал висловлював співчуття своїм одіозним колегам-"позбавленцям". Олесю Довгому (з якого зняли недоторканність) співчутливо тиснули руки, Андрію Лозовому Олег Ляшко під час розгляду буквально що масажував шию. Мені здавалося, що я навіть чула побажання Олега – Андрію: розслабитися.
Регулярну психотерапію "позбавленцям" робив голова Регламентного комітету Павло Пинзеник – практично новий «магнат впливу» в парламенті. Він, з виразом втомленої знаменитості підігравав своїм колегам і звинувачував ГПУ й НАБУ, й раз у раз говорив, що подання необгрунтоване.
Виправдовуючи кожного з нардепів, він гірко проголошував: "Нас усіх слухають, всіх прослуховують. З цим треба якось жити, і щось робити".
У вівторок український парламент розглядав подання генерального прокурора на зняття депутатської недоторканності з п'яти народних депутатів України. Раніше я вважала головним ганебним днем українського парламентаризму – день ратифікації Харківських угод, але нинішні народні обранці переплюнули своїх "папєрєдніков". Точніше, вони утворили з ними ширку, вони разом рятували від НАБУ свіжовилуплених мільйонерів, які, ані дня не працюючи в бізнесі, продемонстрували мільйонні статки.
Спочатку засідання обіцяло бути безпроблемним. Глава БПП Артур Герасимов заявив: "Ми будемо підтримувати всі подання на зняття недоторканності". Народнофронтовець Максим Бурбак запевнив: "Ми повинні гідно пройти очищення. Дейдей та Поляков чесно повинні пройти до суду, не захищаючи себе імунітетом". Те ж саме повторив Сергій Соболєв із «Батьківщини» і пізніше повторив Єгор Соболєв з «Самопомочі».
Юрій Луценко, якому відмовили в демонстрації матеріалів на табло, закликав підтримати зняття недоторканності: "Тут є люди, які були на Майдані навіть, коли там залишалося всього кілька сотень людей. Але ми обіцяли перед могилами загиблих виконати вимоги. Обіцяли усунути мафію. Зняти пострадянський рудимент – недоторканність. Люди їдуть з нашої країни, тому що втрачають віру. Це очищення парламенту. Не можна триматися, як воша за кожух, за свою недоторканність".
Втім, у подальшому парламент не був одностайним.
Але давайте – по порядку.
Першим розглядали подання на народнофронтівця Євгена Дейдея.
Про нього говорять, як про колишнього хулігана, який раптово випірнув на хвилі Майдану. Так само раптово він і розбагатів, ставши народним депутатом. (За його версією, це не багатство, а всього лише «кредити»). Стаття, за якою його звинувачували – незаконне збагачення. Гадаю, що інтерес НАБУ підігрівався ще й відвертими фактами парламентської корупції, коли, наприклад, Дейдей нібито пропонував півтори тисячі доларів у твердій американській палітурці за те, щоб його колега озвучив питання тодішньому генпрокуророві Яремі.
Перед розглядом питання спливла інформація, що Євген Дейдей, якого ГПУ звинувачує в несплаті податків, неодноразово літав на приватних літаках разом із колегою Денисом Дзензерським, помічник якого й надавав кредити сім'ї Дейдея.
Але фракція «Народного фронту» все заперечувала, і обрала для ролі ображеної невинності Максима Бурбака. Взагалі-то лінія поведінки «фронтовиків» така: так, ми голосуємо за зняття недоторканності (вони дали тільки частину голосів, щоб дати право однопартійцям захиститися в судах), але при цьому звучали звинувачення в навмисній дискредитації НФ, звинувачення на адресу Лещенка (подивіться, він теж незрозуміло як квартиру купив), і шпильки на адресу генпрокурора.
Дейдей «проскочив», для його деімунізації не вистачило 28 голосів. Не голосувала частина «Народного фронту» і частина БПП. Не голосували Опоблок і колишні регіонали, перейменовані у "Відродження" й "Воля народу".
Наступним ішло подання на Олеся Довгого, фактично друга особа при Черновецькому, якого за багатьма наявними фактами можна вважати головним грабіжником київських земель.
Верховна Рада України підтримала зняття недоторканності з позафракційного народного депутата Олеся Довгого. За відповідне рішення проголосував 251 депутат.
Довгий – фігурант кримінальної справи за фактом незаконного виділення земельних ділянок на території заповідника "Жуків острів", його звинувачували в зловживанні владою і службовим становищем.
Як не дивно, але журналісти часів Черновецького добре пам'ятають те голосування, коли в Київраді з голосу було внесено питання про дерибан конкретно 1700 га землі заповідника "Жуків острів" і заказника "Пирогів". Дві особи були засновниками 9-ти так званих кооперативів, які фактично вкрали землю у киян. Це було зроблено, тому що секретар міськради скликав у невстановленому порядку сесію, не роздав матеріали, через що депутати були змушені голосувати наосліп...
Період Черновецького для Києва був жахливим періодом, але, здавалося, нардепи втратили пам'ять, тому що продовжували відпускати шпильки на адресу Луценка й нарікати на необгрунтованість звинувачень. «Лесик» цитував вірш свого діда, картинно кланявся, каявся, що свого часу голосував за Луценка, як за генпрокурора. А коли отримав результат, то пройшовся по рядах, роздавши рукостискання однопартйцам. У кулуарах він сказав, що всім все прощає.
Далі був розгляд подання на радикала Андрія Лозового. Він нервував. А йому ззаду, стоячи за спиною, його лідер масажував шию.
Юрій Луценко з властивою йому образністю пожартував, що якщо Лозовій заробив, продаючи ялинки, то щоб зібрати 80 000 доларів, 150 000 євро і 800 000 гривень, треба було вирізати ліс десь від Рівного до Костополя.
"Друге, що він показав, що він мав спадок від свого родича в Рівненській області – земля і будинок. По всіх баз даних ні у цього родича, ні у нього самого ані землі, ані будинку не було, – продовжив Луценко, – І третє, він показав про те, що у нього є московський дід-композитор, який мав квартиру, а також піаніно, котре пан Лозовий, як він заявив на допиті, продав за тисячу гривень. Щодо самого приміщення він нічого не сказав. Вже після того, як я вніс подання, очевидно, захист пана народного депутата пояснив, що його проблема в тому, що тут об'єктивно – можна і потрібно сплатити податки. Або добровільно, або через суд, Кримінальний кодекс передбачає за це відповідне покарання. Але щоб пройти цей шлях – мені потрібна згода Верховної Ради..."
Закликавши Андрія Лозового доплатити до державного бюджету майже 2 млн грн, Луценко пішов з трибуни.
І тут на нас звалився вал демонстративного благочестя радикала. Андрій Лозовий розповів – де саме він поставив свічку за генпрокурора, де саме він молився, пригадав йому, що той був сином секретаря обкому.
Підтримати його вийшов АТО-шник Тимошенко з «Народного фронту». Він звертався до залу, закликаючи заарештовувати багатих людей (легальних, що мають бізнес), і говорив, що не віддасть свого побратима, з яким вони відстоювали інших побратимів.
Шарикови в камуфляжах відчайдушно відстоювали своє право багатіти.
За зняття недоторканності з Лозового проголосувало 177 осіб.
Все це супроводжувалося смішним і гірким обміном люб'язностями. Олексій Гончаренко (одесит з БПП) з іронією запитував: "Та що ж це відбувається. Один із ваших депутатів не так давно на відео розповідав – скільки грошей коштує запит, озвучував розцінки на послуги, другий каже, що у нього дар отримати 9 мільйонів від дідуся й купити мощі. Може, ми всі створимо церкву святого Андрія Лозового, якому будемо молитися про збільшення багатства у чудодійний спосіб?"
Радикали огризалися.
"Це найбільший виклик для українського парламенту. Але незняття вбиває парламентаризм. Ви вбиваєте парламентаризм", – повторював Луценко.
І це було правдою. Абсолютно огидна картинка кругової поруки була очевидна всім, окрім володарів мандатів.
Наступною парою на зняття імунітету були Максим Поляков та Борислав Розенблат.
Обидва ці нардепи були героями фільму НАБУ про «бурштинову мафію». Яскраве відео, в якому перший виконував роль посередника між нібито представником бізнесу з Еміратів, а другий був прямим лобістом створення фірм по нелегальному видобутку бурштину. У цьому фільмі було все. І схема бурштинового бізнесу, де неліцензійний видобуток подається, як рекультивація, і доїння інвестора – з вимаганням грошей то на суди, то на поправки.
Максим Поляков, судячи з фільму, був посередником, який цинічно оголошував агентові НАБУ, що всі поправки проходять тільки через Розенблата, він, мовляв, у нас, на щастя, корупціонер.
Люди з мінімальною гідністю зрозуміли б, що крити нічим, і самі відмовилися б виступати. Але пан Поляков зробив спробу "зберегти обличчя". Поскаржився, що дружина, яка годує грудьми, втратила молоко, сказав, що це помста Ситника й наївно запитував: "Де я, а де бурштин?".
250 голосів – за зняття недоторканності, а трохи більше сотні – за затримання й арешт. Такий підсумок захисту.
Пісенька Розенблата була вже відспівана. Тому його "деімунізація" проходила безболісно. 296 – за.
Він, звичайно, спробував виправдатися, заявляв про провокації: "Для мене сьогоднішній день це трагедія... Це провокація, я готовий захищатися в судах". Юрій Луценко просив: "Багатоепізодна цинічна нахабна демонстрація своєї переваги над законом. Ви станете сильнішими, якщо проголосуєте за зняття недоторканності, затримання і арешт. Зробіть Розенблата звичайним українцем".
"Я хочу, щоб ви зняли з мене депутатську недоторканність, і я мав би право довести свою правоту в суді неупередженому, з усіма своїми наслідками. І готовий за це відповідати", – оголошував Розенблат. Недоторканність із нього зняли. Але почуття тріумфу в глядачів не було. Занадто важко це далося, занадто швидко нові еліти захотіли жити по-старому.
І дуже сумний із цієї історії висновок. Що герої Майдану часто виявляються негідниками. Що хвиля революції піднімає покидьків, що для новомодних ділків іноді важливіше рука нового господаря (суспільним благом тут навіть не пахло). Що охоронці парламентської конституції (члени Регламентного комітету) – просто гутаперчеві хлопчики. Що люди в камуфляжі з мандатом перетворюються на шарикових-пустодзвонів. Що іноді стара еліта (Луценко) виглядає куди пристойніше, ніж нові революціонери. Що міжпартійна ненависть сильніша за бажання справедливості. Що свіжовилуплені мільйонери нічого не зрозуміли про революцію, хоча люто цитували старих і нових поетів, щохвилини згадуючи Бога, клялися, що вони не бояться в'язниці й страждають за народ.
А крім того, це піднімає питання: що робити з е-деклараціями? Їх пробачити? Кого з декларантів садити? Чи просто зобов'язати, що всі сплатять разовий внесок, і ми про те все забуваємо до наступного року?
І друге питання: що робити з парламентом? Вони занадто швидко стають колишніми.
Лана Самохвалова, Київ
