Джонсон, Рекс і ковбої: практичні висновки для України

Джонсон, Рекс і ковбої: практичні висновки для України

Аналітика
6797
Ukrinform
Лише воля і розум, помножені на силу духа і силу зброї, допоможуть Україні не загубитися у світі «глобальних ковбоїв»

…Що там казати, Джонсон молодець. Мається на увазі Борис Джонсон, керівник британського Форін-офісу. Минулого тижня після чергової трагедії у Сирії, де 4 квітня внаслідок авіаційного удару із застосуванням нервово-паралітичного газу (зарину) у підконтрольному опозиції місті Хана-Шейхун загинуло до сотні людей, з яких 18 жінок і 33 дитини, Б.Джонсон скасував свій візит до Москви, який мав відбутися 10 квітня. Він же виніс на розгляд міністрів «Великої сімки» питання щодо застосування нових санкцій проти Росії за її вперту підтримку режиму Асада, який не гребує звірячими методами боротьби із власним народом.

Хоча головні дипломати «сімки», які на початку тижня зустрічалися в італійському місті Лукка, поки що не підтримали цю пропозицію, вчинок британця запам'ятався. Не тим, що Росія отримала черговий сигнал про «занепокоєння» з боку Заходу - врешті, і для Заходу, і для Росії подібний «обмін люб'язностями» став вже майже ритуальним. Але стиль поведінки міністра закордонних справ Великої Британії, який за визначенням та за посадою має уникати будь-яких «різких рухів», став ще одним свідченням того, що у міжнародну політику остаточно і надовго прийшов «час ковбоїв». І Америка у цьому сенсі є лише одним із елементів загальної картини, хоча природно виступає «законодавцем моди».

ЧАСИ КОВБОЇВ

59 ракети Tomahawk, які за наказом Президента США злетіли з американських есмінців у Середземному морі в ніч з 6 на 7 квітня, вщент розбомбили сирійську авіабазу Шайрат у провінції Хомс. Такою була відповідь американської адміністрації на вже згадану хімічну атаку, яка, за даними американців, була здійснена з цієї бази, за участю урядових ВПС Сирії. Президент Дональд Трамп особисто подякував капітанам бойових кораблів, командорам  Расселу Калдвелу (Russell Caldwell, USS Ross) та Андрії Слоув (Andria Slough, USS Porter) за професіоналізм та здатність до швидких дій.

До речі, командор Андрія Слоув – жінка, якщо хто має ілюзії щодо гендерної рівності серед ковбоїв. 

Зайве говорити, що рішучі дії американців, які завдали удар по сирійському військовому об'єкту відразу після російського «вето» на резолюцію Ради Безпеки ООН щодо хімічної атаки в Сирії, були підтримані союзниками по НАТО. Міністри закордонних справ «Великої сімки» також підтримали американських партнерів та делегували консолідовану позицію щодо того,  що «Асад має піти», керівнику Держдепу США Рексу Тіллерсону перед його візитом до Москви.

Сам Тіллерсон напередодні візиту (що також дещо «когнітивно дисонує» з дипломатичним протоколом) поставив Росію перед вибором: або співпраця зі США та країнами Заходу, які поділяють американські підходи, або залишатися в компанії з Іраном, Хезболлою і режимом Асада, який «очевидно добігає кінця». 

До того ж, перед поїздкою в російську столицю американський держсекретар провів телефонну розмову з президентом України, в якій, за повідомленням української адміністрації, запевнив Петра Порошенка, що США підтримують територіальну цілісність України і не допустять жодних пакетних домовленостей щодо вирішення ситуації в Україні та Сирії.

Київ вустами Секретаря РНБО Олександра Турчинова визначив атаку крилатими ракетами США по військовому об'єкту в Сирії як «адекватну і своєчасну реакцію на застосування союзником РФ Б.Асадом хімічної зброї проти цивільного населення».

Жорстка позиція американців, вочевидь, не сподобалася Кремлю, внаслідок чого до останнього можливість зустрічі Р. Тіллерсона з Путіним залишалася невизначеною - чи то Держсекретар виключив таку зустріч з програми візиту, чи то російський президент вирішив тримати «хорошу міну» при поганій грі. В цій дипломатичній пікіровці американці виглядали більш переконливо, особливо на фоні зображень хімічних боєприпасів очевидно російського походження, фотографії яких з розбомбленої бази Шайрат розійшлися світом з легкої руки російських же журналістів.

Кремль «відбивався» якось в'яло, і навіть черговий афоризм «містера Пу» про те, що «дівчатам нудно» від західних «інсинуацій» щодо російської причетності до хімічної атаки Асада, зміг лише умовно проілюструвати цю ганебну ситуацію.  

Щоб зовсім вже не заганяти «російських партнерів» у глухий кут, міністр оборони США Джеймс Маттіс виступив з окремою заявою щодо відсутності доказів причетності Росії до хімічної атаки Асада в Сирії і навіть висловив впевненість, що ця ситуація не призведе до втрати контролю у відносинах між США і Росією.

Все це разом звучить красиво. Схоже, ситуація кристалізується, і «момент істини» дійсно наближається, принаймні, для відносин між «великим» Заходом і путінською Росією.

Україна, дякувати Богу, не Сирія. Але наша країна залишається в центрі цього глобального протистояння. Саме тому українським аналітикам варто пошукати відповідь на очевидне запитання - якими є роль і місце України у цій великій виставі глобальних ковбоїв? І головне - що нам робити у запропонованих обставинах? 

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ. П`ЯТЬ КРОКІВ ДО ЩАСТЯ

На сьогодні вже три роки пройшло з того часу як відбулась окупація з наступною анексією Росією українського Криму та розпочалась збройна агресія Росії проти України на Донбасі. Якщо роздивлятися цей період у геополітичному контексті, є очевидним, що три роки російської військової інтервенції проти України оголили вразливі місця всієї системи міжнародної безпеки. Не випадково провідні експерти Заходу називають цю гібридну агресію «війною нового покоління» або «війною нової генерації».

Прикро говорити про це, але складається враження, що наші західні партнери швидше за нас адаптуються до нових реалій, породжених гібридною війною. Можливо, в силу того, що можуть відсторонено спостерігати за подіями та мають час для спокійного аналізу, в той час як Україна вимушена щоденно, шляхом втрат, болю і помилок, долати гібридні прояви кремлівської агресії. 

Після трьох років такої боротьби ми все ще вимушені говорити про необхідність переосмислення загальних підходів до національної безпеки України та кардинальної перебудови всього сектора безпеки і оборони держави.

Експерти «Борисфен-Інтел» неодноразово окреслювали напрямки таких зусиль у публікаціях та у публічних виступах. На жаль, це не прискорило процес необхідних трансформацій. Тож, здійснимо ще одну спробу.

Зрозуміло, що універсального «магічного рецепту» для вирішення всіх проблем, особливо у такій складній справі, як протидія гібридній агресії, просто не існує. Але практика підказує, що найбільш правильні рішення часто знаходяться  поруч, на відстані «простягнутої руки», і саме в силу цієї «очевидності» часто залишаються непоміченими.

То що ж треба робити Україні? Пропонуємо власний погляд на основні напрями .

По-перше, Україні потрібно переглянути базові принципи побудови системи власної національної безпеки.

Військова агресія Росії проти України довела повну помилковість позаблокового курсу нашої держави, який виглядає абсолютною нісенітницею в умовах реальної переваги російського агресора у військовому, економічному і навіть у демографічному вимірах. Сподівання на гарантії безпеки, які Україна отримала в рамках зобов'язань Будапештського меморандуму 1994 року, виявилися марними в умовах тотальної зневаги Російської Федерації до всієї існуючої системи міжнародного права.

З іншого боку, такі впливові організації як НАТО і ЄС, як і окремі їх члени, не мають чітких, врегульованих нормами міжнародного права союзницьких взаємин з Україною, тож об'єктивно обмежені у способах та різновидах допомоги, які можуть надавати, особливо в умовах зовнішньої агресії проти України і «гарячого» конфлікту на її території.

Зазначене об'єктивно вимагає приєднання України до надійної системи колективної (коаліційної) безпеки. Водночас, набуття Україною членства в НАТО може розглядатися лише як перспективна мета, адже потребує тривалого часу,  якісних перетворень як в державному устрої, так і в усьому суспільному укладі. 

Водночас досвід країн Центрально-Східної Європи, Балтії та Балканського півострова свідчить, що членство в НАТО є необхідною передумовою для подальшого вступу в ЄС, адже сприяє виконанню країною необхідних європейських (міжнародних) вимог, норм і стандартів, що, у свою чергу, відкриває доступ до європейських кредитів, інвестицій і технологій.

Така діяльність потребує не лише прийняття політичного рішення, але й внесення змін до концептуальних документів у сфері національної безпеки та оборони, включаючи Конституцію, Закон «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики», Стратегію національної безпеки та Воєнну доктрину України.

У цьому контексті варто нагадати, що 23 грудня 2014 року Президент України П. Порошенко ініціював Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо відмови України від здійснення політики позаблоковості», який був підтриманий конституційною більшістю Верховної Ради України. Однак це не кінець, а лише початок великої інтелектуальної та організаційної роботи.

По-друге, на наш погляд, Україні варто терміново внести корективи до планів розвитку, реформування й модернізації Збройних Сил та інших силових структур України, враховуючи досвід проведення АТО на Сході України.

Принципово нова форма ведення бойових дій із застосуванням технологій «гібридної війни», що охоплює комплекс заходів політичного, економічного, інформаційного, спеціального та військового характеру, потребує переорієнтації всього силового блоку України до ведення воєнних дій у нових умовах сучасного протистояння з агресором. Нинішня війна проти України, яка ведеться як силами регулярних, так і іррегулярних (незаконних) збройних формувань та анонімних (приватних) військових підрозділів (фірм), відрізняється використанням нової тактики бойових дій, постійним поширенням дезінформації, створенням за короткий час атмосфери паніки й асиметричних загроз, використанням місцевих жителів і населених пунктів як «живого щита» тощо. Всі ці фактори вже сьогодні враховуються державними інституціями, але саме «розпорошеність» сфер відповідальності по різних відомчих «квартирах» не дозволяє сприймати ці проблеми як цілісну картину і відпрацьовувати комплексну та повну відповідь.

По-третє,  доцільно, нарешті, перейти до створення ефективної  та наступальної системи інформаційної безпеки держави.

Така система має стати дієздатним інструментом протидії зовнішньому інформаційному впливу, а також засобом інформаційної підтримки зовнішньої та внутрішньої політики України.

Це питання набуває особливої актуальності в умовах бурхливого розвитку сучасних інформаційних технологій, які дозволяють використовувати засоби масової інформації та комп'ютерні мережі як один з основних елементів «гібридної війни».

Свідченням критично небезпечного характеру зазначених технологій стало фактичне та тривале панування Росії в інформаційному просторі Криму, Сходу та Півдня України ще на етапі підготовки агресії проти України. Це створило передумови для російської окупації Кримського півострова та організації збройної агресії в Донецькій і Луганській областях. На сьогодні цілеспрямована діяльність Росії в інформаційній сфері надає змогу провокувати напруженість і в інших регіонах України, підтримувати антиукраїнські настрої серед російського населення, дискредитувати керівництво України та виправдовувати свою «гібридну політику» в країнах Заходу.

Розв'язання наведеної проблеми потребує прискорення процесу створення загальнодержавної системи інформаційної (в т.ч. кібернетичної) безпеки України, яка повинна мати наступальну спрямованість як з питань захисту та безпеки, так і відстоювання українських національних інтересів.

Варто зауважити, що нормативно-правова база у сфері інформаційної безпеки на сьогодні є досить фрагментарною і потребує вдосконалення. Зокрема, ця діяльність має передбачати активізацію заходів у Міністерстві оборони та Генеральному штабі Збройних Сил України зі створення власної системи інформаційної безпеки, яка буде складовою загальної національної системи.

Четверте. Життєво важливо підвищити можливості та ефективність розвідувальних органів України.

Неможливо раз за разом наступати на одні й ті ж самі граблі. Якісне та вчасне розвідувально-інформаційне забезпечення вищого державного та військового керівництва дозволить йому ухвалювати адекватні рішення у сфері національної та воєнної безпеки. У загальнодержавних заходах з протидії зовнішній агресії надзвичайно важливим є викриття намірів супротивника, тож компетентне ведення всіх видів розвідки набуває ключового значення.

Особливо небезпечним в умовах «гібридної війни» є «вкидання» супротивником у національне та глобальне інформаційне поле спотвореної інформації або відвертої дезінформації. У такій ситуації виникає так званий ефект «психологічного туману», що ускладнює роботу аналітиків та, відповідно, затягує в часі процес прийняття оперативних рішень.

Отже, в реаліях «гібридної війни» на плечі розвідувальних органів держави лягає підвищена відповідальність, а спеціальність воєнного розвідника постає найбільш затребуваною.

П'яте, але не останнє за значенням. Підвищеної уваги потребує  забезпечення більш тіснішого й конструктивнішого співробітництва командування силових структур держави і політичного керівництва, особливо на оперативно-стратегічному рівні.

Здавалося б, банальна істина. Але саме на такому рівні й виникають найбільш серйозні помилки та прорахунки.

МІНСЬК І НІМЦІ

Якось у минулий вівторок, 11 квітня, блукаючи просторами Інтернету, наштовхнувся на фразу, яка відверто вразила. Дозволю собі цитату:

«Переговори в рамках Мінських домовленостей принесуть результат лише за участі всіх сторін. Українська сторона доволі неохоче обговорює навіть такі питання, як статус окупованих територій. Тож інколи складається таке враження, що українських політиків навіть влаштовує те, що нічого не змінюється. Я маю на увазі не бойові дії, а заморожений конфлікт. На мій погляд, у довгостроковому плані, це не дуже мудра політика для України. Вона скоріше послаблює українську державу, ніж робить її сильнішою». Кінець цитати.

Ця теза прозвучала в ефірі «Німецької хвилі» від пані Гвендолін Зассе, директора новоствореного берлінського Центру з вивчення Росії, України і Східної Європи. Враховуючи, яку роль Німеччина відіграє у Мінському переговорному процесі, в форматі «Нормандської четвірки» та взагалі у зусиллях з врегулювання на Донбасі, таку думку від провідного німецького експерта, до висновків якого прислуховується Уряд цієї країни, було б дуже легковажним залишати поза увагою.

Навіть одне таке міркування про те, що українські політики не зацікавлені в обговоренні статусу окупованих територій є кричущим свідченням - статус-кво, яке склалося у цьому питанні, є вже нетерпимим. Гіршим може бути лише висновок, що українські учасники переговорів уникають обговорення теми окупованих територій тому, що в країні не існує чіткої та визначеної стратегії вирішення цього питання.

Ще раз, хто не розчув. Україна воює з кремлівським супостатом третій рік поспіль. Третій рік ворог здійснює окупацію нашої території. І за три роки держава не змогла визначитися із тактикою і стратегією поводження із окупованими територіями, не кажучи вже про алгоритм їхнього повернення та реінтеграції.

Отже, висновок є простим і зрозумілим: Україні конче потрібна Стратегія деокупації України. Така стратегія необхідна як національна геополітична ідея у розвиток стратегічного курсу на збереження суверенітету та територіальної цілісності, послідовного утвердження європейської ідентичності країни.

Сьогодні дуже важко будь-кому пояснити, чому за три роки війни з Росією наша державна влада так і не змогла розробити та прийняти такий документ? Йдеться не про декларативні Державну цільову програму «Відновлення та розбудова миру у східних регіонах України» або розпорядження Кабміну «Про плани заходів, спрямованих на реалізацію деяких основ внутрішньої державної політики щодо окремих районів Донецької та Луганської областей, де органи державної влади тимчасово не виконують свої повноваження». Йдеться суто про Стратегію деокупації України, відсутність якої говорить, перш за все, про відсутність будь-якого стратегічного мислення в розумних урядових головах. 

Ніхто ж не говорить, щоб ця Стратегія розкривала детальні плани, програми і конкретні заходи та дії, а також усі механізми та інструментарії з деокупації Криму і Донбасу. Закрита складова Стратегії деокупації України також мабуть мала б бути, але вона - суто для безпосередніх виконавців і суто у вигляді окремих додатків. А от суть, стратегічну спрямованість, ймовірні шляхи досягнення і кінцеву мету Стратегії деокупації України - мають знати як увесь український народ, так і всі країни СНД, об'єднаної Європи (ЄС), США, НАТО, ООН, інші міжнародні і регіональні організації.

Отже, для того, щоб остаточно не втратити обличчя, Україні доцільно і необхідно вже найближчим часом вийти перед міжнародними та регіональними організаціями (насамперед ООН, ЄС, НАТО та ОБСЄ, а також ГУАМ, ОЧЕС та «Вишеградською четвіркою» тощо) з чіткім баченням деокупації українських територій і зрозумілою власною позицією.

Як свідчать останні внутрішні події в Україні, наявність такого прозорого державного бачення є важливим фактором також для збереження внутрішньої стабільності в Україні. Адже будь-яку невизначеність внутрішній та зовнішній ворог використовує для спекуляцій та розхитування політичної ситуації.

Ще однією ініціативою, яка може виходити від України, могла б стати розробка та прийняття окремого міжнародно-правового механізму та інструментарію щодо невідкладного вирішення конфліктів, де однією зі сторін є Російська Федерація. Яке відомо, на теренах СНД є декілька територій із «замороженими» конфліктами: Нагорний Карабах із тривалим збройним протистоянням між Вірменією і Азербайджаном, самопроголошене Придністров'я у Молдові, відторгнуті від Грузії території  Абхазії і Південної Осетії. З 2014 року - анексований Крим і окуповані райони Донбасу. І всюди, де ллється кров, стирчать російські вуха, в кожному з цих конфліктів Кремль бере участь прямо або приховано.

Така ініціатива також могла б мати стратегічний характер, особливо, якщо до її розробки залучити міжнародні правові інструменти ключових світових гравців.

НЕ ЧАС ДЛЯ РОЗПАЧУ

Інколи кажуть - не ми обираємо час, в якому живемо. Нам, як сучасній європейській нації, випало жити в епоху жорстких глобальних трансформацій і боротися з конаючою Російською імперією за власний цивілізаційний вибір.

Для того, щоб досягти успіху у цій боротьбі, нам треба бути не лише сильними, бажано бути ще й розумними. Лише воля і розум, помножені на силу духа і силу зброї, допоможуть Україні не загубитися у світі «глобальних ковбоїв» і відстояти власне місце у світовій історії. 

Варто завжди пам'ятати, що право країни бути не об'єктом, а суб'єктом міжнародної політики ніколи само собою не «валиться з неба», воно завжди є результатом жорсткої боротьби, а в нашому випадку - боротьби українців проти зухвалої російсько-терористичної навали. Варто також зрозуміти і запам'ятати, що воювати з цією нечистю замість України ніхто не буде.

Українське суспільство вже довело власну спроможність відстоювати національні інтереси на полі бою, і це є важливим. Для того, щоб продовжити цей рух до власної суб'єктності, залишилося позбутися хибної звички оглядатися через плече і навчитися думати самостійно. Здатність до визначення власних інтересів та власного шляху - це невід'ємна риса зрілої та життєздатної політичної нації, яка крок за кроком формується в Україні.

Наш час - це час для послідовних і рішучих дій, у якому немає місця для розпачі або відчаю. Адже ставки для України є дуже високими: власна державність і європейська перспектива. Нам є за що боротися і заради чого перемагати.

Юрій Радковець, віце-президент Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел», кандидат військових наук,  генерал-лейтенант запасу. м.Київ.

Перше фото: EPA


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-