Лютий 1917 – лютий 2017: те саме сто років потому

Лютий 1917 – лютий 2017: те саме сто років потому

Аналітика
2765
Ukrinform
Чому впала російська монархія? І чому Росію чекає нова революція

27 лютого 1917 року (за старим стилем) - визначальний день Лютневої революції. Тоді, після дводенних спроб зброєю розігнати масові мітинги, останні військові частини столичного гарнізону перейшли на бік повсталих. Офіційне зречення престолу імператором Миколою ІІ сталося за три дні потому.

Основне питання: Чому впала російська (московська) монархія, яка за попередні чотири з половиною століття стояла так міцно, що успішно витримала усі потрясіння – від поразок у зовнішніх війнах до масштабних і кривавих внутрішніх смут – не поступившись при цьому ні на йоту обсягом своєї влади?

Інтерес до цього питання тільки збільшується від того, що монархія впала швидко й практично без опору (силове протистояння тривало буквально два – три дні і тільки в столиці). За неї не вступився ніхто, включаючи найвищий генералітет. У кривавій громадянській війні, яка три роки – з 1918 по 1920 – палала по всій території колишньої імперії, стикалися багато різних більш-менш організованих сил – червоні, білі, націоналісти, різноманітні отамани, війська іноземних держав, - але серед них не було монархістів. Тобто, в Росії, звісно, було чимало прихильників повернення монархії, але їх виявилося недостатньо, щоб зорганізуватися в окрему політичну та військову силу. Відома сердита репліка останнього головнокомандуючого «білих» генерала Врангеля: «Россия – не вотчина Романовых!»

І ще страшно цікаве питання: чи є спільна причина того, що і в лютому 1917 року, і в серпні 1991 року верховну владу Росії (СРСР) ніхто не став захищати?

У відповідь за сто років написано тонни книг, дисертацій, статей. Інтернет запропонує вам тисячі стислих викладів причин Лютневої революції у стилі Вікіпедії. Переважна більшість цих джерел робить наголос на причини, викликані світовою війною – падіння рівня життя народу, втрати на фронті (мільйон вбитих) і породжена цим претензія до верховної влади. Безумовно, це зіграло важливу роль, і все-таки до кінця не пояснює оте «чому».

Нарешті, з’ясування глибинних причин краху Російської імперії та СРСР (якщо вони однакові) може допомогти знайти відповідь на актуальне питання: чи можлива революція, подібна до Лютневої та Серпневої, у Російській Федерації? Чи повторює нинішня еліта Росії головні помилки царської та радянсько-більшовицької? Якщо повторює, то ще один крах неминучий, адже, як відомо, однакові причини породжують однакові наслідки.

Батько, син і залізниця

Для початку - ілюстрація з цифр.

Перші залізниці збудовані в Англії та США у 1830 році, у 1832-1835 роках – у Франції, Німеччині, Бельгії; у Росії – в 1837 році. Як бачимо, залізниця з’явилася на Заході та в Росії майже одночасно. А ось що було далі. До 1860 року у світі проклали майже 100 тисяч км залізниць: у США – майже 50 тисяч, 16,8 – у Великобританії, 11,6 – у Німеччині, 9,5 – у Франції. А ще у Бельгії – 1,8 тисяч км, в Іспанії – 1,9, в Італії – 1,8, В Австро-Угорщині – 4,5 тисячі. А що в Росії? А в Росії – 650 км (одна-єдина залізниця між Петербургом і Москвою). Імператор Микола І забороняв їх будувати, небезпідставно вбачаючи в цьому (тобто, в промисловому розвитку) небезпеку соціальних змін, які призведуть врешті-решт до революції. Його кредо: «Революція біля дверей Росії, але я присягаюся, що вона не проникне в країну до останнього мого подиху».

А найцікавіше для теми Лютневої революції у цих «залізничних» цифрах йде далі. У наступне десятиліття (з 1860 по 1870 рік) Росія посіла друге місце в світі (після США) по темпах залізничного будівництва. У 1880 році у Європі найдовші залізниці мала Німеччина – 33,8 тисяч км, а в європейській частині Росії їх було вже 23,4 тисячі км (до речі, більше, ніж в Австро-Угорщині), тобто ніякого катастрофічного відставання Росії вже не було. Виходить, що після 1860 року Росія двадцять років кожного року прокладала в середньому більше тисячі кілометрів нових залізничних колій! Росія активно прокладала їх аж до лютого 1917 року, навіть під час світової війни (зокрема, Транссибірська магістраль).

Звідси питання: що такого сталося, що з 1860 року в Росії стався «залізничний бум»? Чому Микола І забороняв залізниці, а його син Олександр ІІ – навпаки, заохочував?

А сталася ганебна поразка у Кримській війні 1854 – 1855 років. Щоб належно оцінити її значення для Лютневої революції, треба розуміти, яке місце займала Росія на міжнародній арені (власне, європейській) на той час.

Росія першої половини ХІХ ст. – це апогей могутності імперії. Після перемоги над Наполеоном, російський внесок у яку був найвагоміший, Росія стала гарантом європейського порядку, «європейським жандармом». Суперничати з Росією у військовому відношенні не міг ніхто. Росія силою придушила революцію в Австро-Угорщині 1848 року. Росія вела важкі, але загалом успішні загарбницькі війни на Кавказі. Ініціатором Кримської війни була Росія, Микола І був таким упевненим у перемозі, що сам спровокував війну з Туреччиною, аби реалізувати давню мрію усіх російських царів – контроль над Балканами і чорноморськими протоками. Однак за турків вступилися Англія і Франція, не бажаючи пускати Росію на Балкани. І що з того вийшло?

Виявилося, що російський переважно парусний флот може перемогти такий самий турецький (Синопська битва), але коли в Чорне море зайшли французькі та англійські військові пароплави, то все, що змогли їм протиставити російські парусники – це самозатопитися, аби в севастопольські бухти не зайшов супротивник. Виявилося, що Англія і Франція зуміли перекинути і постачати свої війська морем за кілька тисяч кілометрів у Крим, а Росія цього не змогла, хоча війна йшла на її території.

Поразка стала справжнім шоком і для Миколи І, і для всієї російської еліти. Виявилося, що славнозвісна військова міць Росії – вже в минулому, а тепер це «мильна бульбашка». Неважко було й побачити причини: Росія відстала в економічному плані від Європи настільки, що це катастрофічно позначилося на тому головному, що визначало міжнародну вагу Росії – на силі армії.

Від Гоголя до Островського

Найголовніший висновок з поразки був очевидний: потрібна економічна модернізація країни, причому якнайшвидша. І реформи посипалися, як перестиглі плоди від сильного вітру. Найвідоміша з них – скасування кріпацтва, яке давало робочу силу на майбутні промислові підприємства. Однак були й інші реформи, про які згадують не так часто, але які були не менш, або навіть більш важливі за наслідками. Це – земська реформа, тобто реформа місцевого самоврядування, яка відкрила шлях до місцевої влади усім прошаркам суспільства, включаючи селян. Це – освітня реформа, яка відкрила доступ до освіти, в тому числі вищої технічної, не лише дворянам. Це – судова реформа, після чого в Росії з’явився суд присяжних. Це – реформа армії (в тому числі скасування 25-річної солдатської служби). Це – земельна реформа («столипінська»). І все це паралельно з промисловим зростанням. Шаленими темпами будувалися, звісно, не лише залізниці, а й фабрики та заводи.

Отже, Росія кинулася «наздоганяти й переганяти» Захід. Швидкість і масштабність російських реформ породили разючі не тільки економічні (напередодні світової війни Росія вийшла на 5-е місце в світі за обсягом промислового виробництва), але й соціальні зміни. Знову ж таки, для ілюстрації: згадайте, якими провінційних (не столичних, не московських!) російських купців зобразив Микола Гоголь у «Ревізорі» і якими Олександр Островський у «Бесприданнице» (кіноверсія – «Жорстокий романс» Ельдара Рязанова). Які вони (безіменні) принижені й безсилі перед свавіллям дрібного чиновника у Гоголя, і які багаті й впевнені у своїй силі Кнуров і Вожеватов у Островського. Перші з відчаю просять захисту у дрібного столичного авантюриста Хлєстакова, другі купують задешево у родовитого дворянина–гуляки Паратова пароплав. А часова різниця між цими купцями – якихось сорок років.

Змінилися, звісно, не тільки купці. У країні, де ще «сорок років тому» політична боротьба традиційно не виходила за мури Кремля (або – Зимового палацу), а громадське життя нагадувало мертве смердюче болото, раптом, як гриби після дощу, почали виникати найрізноманітніші громадські об’єднання, робітничі та професійні спілки, союзи підприємців, політичні партії, націоналістичні організації. І всі висували найрізноманітніші проекти – реформ, законів, маніфестів, конституцій. «Бум» відбувався не тільки в економічному, а й соціально-політичному житті імперії.

Іскри, від яких згоріла монархія

Особливість краху російської монархії полягала в тому, що її завалили реформи, ініціатором яких вона сама й була. Система не зуміла пристосуватися до шаленого темпу змін. Реформи породили нові для Росії соціальні класи і групи, які почали претендувати на принаймні частину влади, яку тоді, як і 400 років до того, тримали родовиті дворяни. Віднині супротивником еліти в боротьбі за владу ставали не поодинокі заколотники (на кшталт «декабристів», котрі, як відомо, були «страшно далекі від народу»), а цілі класи й соціальні групи та створені ними організації – політичні, профспілкові, громадські. Оскільки чинна еліта затято не хотіла ні з ким ділитися владою і відповідала терором на всі претензії на неї, ці організації, загнані у підпілля, набували переважно радикального характеру (народовольці, анархісти, більшовики, есери, націоналістичні рухи) і «платили» еліті тією ж «монетою» - терором. Після жовтня 1905 року виникли легальні політичні організації, створені нерадикальними бізнесовими (за нинішньою термінологією) групами (кадети, октябристи), але навіть і серед них непоступливість еліти щодо перерозподілу влади породжували радикальні настрої. Приміром, Олександр Гучков, лідер «октябристів» і голова ІІІ Думи, котрий, загалом, обстоював ідею конституційної монархії, тобто був монархістом, наважився на спробу організувати викрадення царя Миколи ІІ, щоб силою змусити його відмовитися від абсолютної влади і «дарувати» країні уряд, відповідальний перед Думою, і цілком можливо, що йому це вдалося б, якби не трапилася Лютнева революція.

Радикалізм в Росії підсилювала і непослідовність багатьох реформ, викликана побоюваннями правлячої еліти втратити владу. Приміром, селянам дали особисту волю, але не дали землю. Наслідок – у роки першої революції (1905 – 1906) селяни спалили 15% усіх поміщицьких маєтків, а вдало використане (і реалізоване) більшовиками чуже (есерівське) гасло «землю – селянам!» стало однією з головних причин, чому більшовикам вдалося перемогти усіх своїх ворогів та опонентів. А реальні повноваження місцевої влади, сформованої за земською реформою, були куцими через обов’язок підкорятися призначеним царем міністрам і губернаторам, і тому «земці» гуртувалися на всеросійському рівні під маркою благодійних товариств, створюючи, по суті, потужну політичну опозицію верховній владі. Не випадково саме голова об’єднаного комітету Земського союзу і Союзу міст Георгій Львов очолив перший склад Тимчасового уряду (і це при тому, що у нього був такий конкурент, як голова Державної думи Михайло Родзянко).

Отже, політична та економічна (суспільна) складові життя Росії кінця ХІХ – початку ХХ ст. перебували у такій жорсткій невідповідності один до одного і водночас так тісно стикалися, що іскри від такого «тертя» підпалили всю величезну монархічну імперію, яка й згоріла у цій пожежі. За такої загальної «передреволюційної» ситуації труднощі світової війни стали не причиною революції, а її каталізатором. Тобто просто пришвидшили неминучий крах імперії.

Революцій у Росії буде стільки, скільки треба

Історія, як відомо, повторюється, якщо хтось не засвоює її уроки. Лютневий 1917 року крах Російської імперії один в один повторився у серпневому 1991 року краху СРСР. Просто дивовижно, як причини і наслідки обох катастроф схожі. Політична еліта СРСР наскочила на ті самі рифи, що й еліта Російської імперії. Перед нею так само постала необхідність швидкої модернізації після поразки у «холодній війні», як колись у царської еліти після поразки у Кримській. Так само радянська комуністична еліта внаслідок технологічного відставання від Заходу зіткнулася з проблемою втрати військової потуги, яка одна тільки і тримала СРСР у статусі супердержави - як колись військова потуга була єдиним аргументом Російської імперії. І найголовніше: як і царська еліта, радянська комуністична не змогла пристосуватися до наслідків швидких соціальних, економічних і політичних реформ, які сама ж і започаткувала. «Перестройка» - дозвіл на приватне підприємництво і спроба замінити застарілі комуністичні декорації політичної системи на новітні «демократичні» шляхом викриття злочинів сталінського режиму і брежнєвського «застою» - породила таку шалену політичну активність поза Кремлем, що дуже швидко вийшла з-під контролю влади. Як і царська еліта радянська не змогла втримати реформи в рамках служіння лише цілям зміцнення політичної системи, і реформи змели саму еліту.

Схожість причин Лютого і Серпня породила і схожі наслідки. Стрімке падіння Російської імперії закінчилося тим, що після короткого періоду відносної демократії до влади прийшли сили, які жорстоким терором стабілізували традиційну політичну систему. Суспільство, радикалізоване непоступливістю попередньої влади, сприйняло радикалізм більшовиків. Ось така гримаса російської історії: царизм не зумів знищити породжених його реформами революціонерів і взагалі усіх «вольнодумствующих»; за нього це зробив більшовик Сталін, коли в останній хвилі масового терору (1937 – 1938 років) розстріляв чи відправив у концтабори останніх людей, чий бунтівний характер і менталітет сформувався у передреволюційні та революційні роки. Так само породжений «перестройкой» демократичний рух, який, безумовно, доклав руку до повалення Михайла Горбачова та його партійної номенклатури, після короткого періоду відносної демократії остаточно придушив, стабілізувавши традиційну російську політичну систему, владний режим тієї еліти, котра прийшла на зміну комуністичній. Тимчасовий уряд лютого – жовтня 1917 року і правління Бориса Єльцина у 1991 – 1999 роках виявилися лише перехідними, коли традиційна російська політична система перебувала у своєрідній «турбулентності».

Нинішня російська еліта – раніше чи пізніше – теж стане перед необхідністю прискореної технологічної та політичної модернізації. Ознак того, що повторення наближається – скільки завгодно. Росія знову потрапила в ситуацію, коли проявляється її відсталість у головній для Кремля справі – здатності економічно (і як наслідок – військово) протистояти Заходу. Нова поразка у «Кримській» чи «холодній війні» - не за горами, ця війна вже розпочалася, і знову з ініціативи Росії. І чим довше путінський режим стримує реформи, без яких Росія лише занепадає, тим швидшими вони будуть тоді, коли відкладати вже не буде куди. І знову швидкі реформи вийдуть з-під контролю еліти, знову Росія втрапить у революційну «турбулентність». Чи буде ця нова неминуча російська революція останньою, тобто, чи змінить вона принципово російську політичну систему, щоб не потрібно було більше революцій – побачимо. Якщо ні, то що ж, історія влаштує стільки російських революцій, скільки треба, щоб Росія, нарешті, стала нормальною країною.

Юрій Сандул. Київ.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-