Путін – Лукашенку: Масло закінчується, є гармати…

Путін – Лукашенку: Масло закінчується, є гармати…

2941
Ukrinform
В Білорусі Кремль примудрився загнати себе в кут. Не допоможе ні військове вторгнення, ні державний переворот

Характер стосунків Росії та Білорусі, російської та білоруської влади давно відомий. Росія повністю контролює військову та зовнішню політику Білорусі, ця країна є очевидним сателітом Кремля. Навіть періодичні суперечки між країнами в рамках Митного союзу чи Євразійського економічного союзу є органічною частиною згаданого характеру, бо це банальні суперечки за гроші - економічні пільги, митні тарифи, ціни на енергоресурси, тощо. Жодної політики чи геополітики.

То що ж такого сталося в російсько-білоруських стосунках останнім часом, що змусило президента Лукашенко наробити цілу купу незвично різких антиросійських заяв? І, до речі, не тільки заяв, а й дій (йдеться, насамперед, про рішення Білорусі про безвізовий в’їзд до країни на 5 днів громадянам більше 80-ти країн світу). І чим ця «фронда» відрізняється від попередніх, адже Мінськ і Москва не вперше публічно сперечаються з тих чи тих економічних і політичних питань?

На Захід гріхи не пускають

Так, не вперше. Досі ці суперечки порівняно швидко згасали, якесь спільне рішення знаходили, хоча, звісно, взаємовигідними їх назвати було важко. Але то вже так і мало бути: ніхто й ніколи всерйоз не вважав, що стосунки Росії та Білорусі, Лукашенка і Путіна – це стосунки рівноправних партнерів. Нині ж, і це вже справді вперше, політичні експерти заговорили про те, що Росія готується до повалення в Білорусі режиму Олександра Лукашенка та введення в цю країну своїх військ.

Сам Лукашенко, публічна відвертість якого є особливістю його політичного стилю, прямо заявив 3 лютого журналістам: «Загострення відбувається тому, що у Росії з'явилася настороженість, що Білорусь піде на Захід».

Якщо Росія всерйоз запідозрила білоруського лідера у таких намірах, то загострення стає логічним і неминучим. Але два питання: 1) чи є у Лукашенка реальна, а не декларована, причому не прямо, а лише натяками, можливість піти на Захід? 2) як далеко може зайти Росія, аби завадити цьому? Тобто, чи буде в такому разі військове вторгнення Росії або організація нею державного перевороту в Білорусі?

Щодо першого питання, то Лукашенко скільки завгодно може лякати Путіна поворотом до Заходу, однак це зовсім не означає, що Захід захоче його до себе приймати. Влада Лукашенка, звісно, величезна, недарма його донедавна називали останнім диктатором у Європі, але не така абсолютна, щоб після десятиліть панування ідеології дружби з Росією розвернутися до неї не обличчям, а протилежною частиною тіла. У Росії цілком достатньо впливу на білоруську владну еліту і білоруське суспільство, щоб цього не допустити. Щоб вирушити на Захід, якщо Лукашенко раптом справді захоче це зробити, йому потрібна інша еліта і взагалі інша Білорусь. Та Білорусь, яку він послідовно два десятиліття нещадно нищив і досяг у цьому визначних успіхів. Іншими словами, реальний шлях на Захід, навіть реальна спроба цього – однозначна втрата ним влади, а отже політична смерть.

Здавалося, розуміння цього дає однозначну відповідь на друге питання: ніякого військового вторгнення Росії не буде, у ньому нема жодної потреби. Як говорить популярна російська приказка, «куда он денется с подводной лодки». Він – це Лукашенко, звісно.

Однак силовий варіант (назвемо його так) дій Росії щодо Білорусі все-таки ймовірний, бо тут вже спрацьовують фактори, незалежні від бажань Лукашенка чи навіть Путіна. Різкі зміни ситуації на міжнародній (насамперед – європейській) арені, спричинені агресією Росії проти України, вплинули і на російсько-білоруські стосунки, бо вони ламають звичний їхній зміст – гроші в обмін на статус сателіта.

Владна система, вибудувана Лукашенком у Білорусі, тримається на двох головних «стовпах»: економіка - російські ресурси, ідеологія – вічна братерська дружба і любов з Росією аж до створення в перспективі єдиної союзної держави. Власне, варто говорити про один «стовп», бо другий, ідеологічний, не є самодостатнім у сенсі утримання білоруської державності і не може функціонувати без першого – російських ресурсів (у це поняття входять і різноманітні економічні пільги для білорусів). Саме цей головний стовп всерйоз захитався, як тільки російська економіка почала падати. Росія дедалі менше може платити Лукашенку за те, що він повністю пов’язав долю Білорусі і білоруської нації з долею Росії. А без цієї плати, без російського «допінгу» вся конструкція режиму Лукашенка завалюється, а отже завалюється і «дружба».

І так погано, і так недобре

Тобто, поки Росія може матеріально утримувати економіку Білорусі та її політичний режим, у неї нема потреби вдаватися до силового варіанту. Однак у тім то й справа, що грошей у Росії все менше і менше, а апетити російських олігархів зовсім не зменшилися після падіння економіки та міжнародних санкцій. Ось і виникає об’єктивно у Москві спокуса, по-перше, припинити давати гроші Лукашенку, по-друге – прибрати до рук білоруське майно. Його там, звісно, не дуже багато, як на російські мірки, але деякі жирні шматки, безумовно, є. Просто припинити матеріальну допомогу Росія не може, бо, як відомо, «свято место пусто не бывает», так можна втратити Білорусь зовсім, а це неприпустимо з геополітичних міркувань. Та й загалом, силовий варіант разом вирішує для Кремля всі реальні та гіпотетичні білоруські проблеми за улюбленим у Росії принципом «є людина (себто, незалежна Білорусь) – є проблема, нема людини – нема проблеми».

За такого підходу головний фактор, що стримує Кремль від силового варіанту – ризик ще більшого загострення стосунків із Заходом. Ще однієї «гібридної» агресії та наближення російських танків впритул до кордонів Польщі та Литви  - членів НАТО, можуть не витримати навіть проросійські політики в Європі, а «яструби» (за кремлівською термінологією) так зміцнять свої позиції, що про скасування санкцій можна буде забути принаймні на довгі роки. Тобто, причини, через які у Росії бракує грошей і які породжують спокусу розібратися з Білоруссю радикально, тільки посиляться.

Крім того, повне поглинання Білорусі Росією, як це невтомно пропонує, приміром, Жириновський, неминуче призведе до того, що рівень життя там знизиться до російського провінційного (дивись практику окупованого Криму), а це означає появу мільйонів невдоволених Росією білорусів, навіть російськомовних білорусів. Виникне сприятливий ґрунт для суттєвого посилення білоруських націоналістів. Не вдаватися до повного поглинання, а обмежитися переворотом (заміною Лукашенка) – за великим рахунком ніякий не вихід, бо новий Лукашенко, хто б він не був, так само вимагатиме у Росії грошей, щоб зберегти «лукашенківський» рівень життя у Білорусі як запоруку стійкості нової влади, і не дати їх означає отримати ті ж мільйони невдоволених при збереженні формальних державних атрибутів Білорусі. А формальні державні атрибути, як показує історична практика, що добре затямив Жириновський, чомусь постійно норовлять перетворитися з часом на реальні.

Висновок: нинішня ситуація у російсько-білоруських стосунках зайвий раз підтверджує, у який тупик завела Росію політика путінського Кремля. Позитивних стратегічних рішень просто нема, а тактичні успіхи тільки на певний час відтягують остаточний крах. Цуцванґ, як кажуть шахісти. Навіть щодо Білорусі, де Росія, здавалося б, має всі можливості робити все, що захоче, Кремль не може і не зможе знайти рішення, яке б не наближало об’єктивно загальний крах політики Путіна.

Юрій Сандул. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-