20 січня 1991 року, перший Кримський референдум: що ж це було?
Зараз ця тема фігурує серед аргументів на користь окупації Криму і заперечення злочину. Але – майже чверть століття Крим існував саме у формі автономії у складі України. І оцінити цей факт належить саме сьогодні: або ще 1991 року була закладена та сама міна, що спрацювала у 2014-му, або – не такі вже й дурні були організатори тодішнього волевиявлення, які змогли знайти форму співіснування, що гарантувала відсутність у регіоні кривавих конфліктів, що рясно вкрили територію майже мертвого СРСР. Тобто – чи було це доброю справою чи навпаки?
Це усе «перебудова»…
Перша теза лежить на поверхні: референдум став синтезом «перебудовних» настроїв та бажання комуністичної еліти пристосуватися у нових умовах. Гласність та демократія руйнували один за одним «комуністичний» мур свідомості, але саме у Криму (та у меншому масштабі на Закарпатті) постало питання міжетнічних відносин та гарантування прав як більшості, так і меншості (передусім, кримських татар). Крим був єдиним регіоном УРСР (а потім – і незалежної України), де не було української етнічної більшості, а це – пряма дорога до небезпечних «побажань» на тлі розпаду держави. І отут кримські керманичі, тобто – керівники обкому КПУ, проявили себе, треба визнати, на тверду четвірку. Вони знайшли достатньо нестандартний хід: провести всенародне волевиявлення з відновлення автономного статусу Криму. Цим кроком вони вбили навіть не двох, а трьох «зайців». І от чому.
Каталізатором відновлення автономії став процес повернення кримських татар на історичну батьківщину. Комуністичний режим вчинив, як завжди: депортації 1944 року засудив, а от механізму відновлення прав депортованих – не запропонував. Звичайно, треба визнати – не до того було Горбачову та іншим, але – проблема стала наростати, та нарешті – постала у повний зріст і перед Києвом, і перед Сімферополем. Як стверджує тодішній секретар Кримського обкому КПУ Леонід Грач, ідея відновлення автономного статусу була сформульована після поїздок до Узбекістану, де ще мешкала більшість кримських татар. У чому ж був розрахунок?
У жовтні 1921 року Ленін та Калінін підписали документ про утворення Кримської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки, у 1936-му – після ухвалення сталінської Конституції СРСР слова «Соціалістична» та «Радянська» у назві помінялися місцями. Але головна «родзинка» була у відсутності елементу національної автономії, що вже була поширена у інших регіонах РРФСР (Татарська, Башкірська АСРР, чи наприклад – Узбецька чи Казакська (саме так, через «к») АСРР, що згодом стали Узбецькою чи Казахською РСР). Конституція автономного Криму того часу проголошувала інтернаціональні принципи, а державними визнавалися дві мови – російська та кримськотатарська. Більшовики тоді проводили політику «коренізаціі»: треба було довести ленінську тезу про «царську Росію - тюрму народів» . І провальною ця політика не була: доля кримських татар у кримській владі до 1941 року становила не менше 40-45 % при загальній етнічній масі в 25-26 % від усього населення Криму. Те саме було актуально і для національної культури, освіти... Тобто – Кримська автономія 1921-1945 років – за всіма документами – це адміністративно-територіальна автономія, що існувала в часи впровадження певної національної політики радянської влади. І ця конструкція не могла не привабити у 1990 році організаторів відновлення автономії через референдум.
Тобто – ми відновимо те, що вже мало певний статус, де вже були впровадженні засади та практично був унеможливлений процес національного самовизначення. Хоч це прозвучить й дещо цинічно, але розрахунки «товаришів секретарів» були тверезими та достатньо обґрунтованими: адже, якщо вже в 20-30-х роках ХХ століття кримські татари не були етнічною більшістю, то після повернення із депортації вони тим більше не могли претендувати на якійсь особливий статус. Це було вигідно тоді і Москві, і Києву, і Сімферополю. Більше того: хоча право на участь у референдумі нібито мали кримські татари, які ще залишались у місцях депортації, влади тих республік це право проігнорували чи заборонили. Заради справедливості треба зауважити: ідея лідерів національного руху кримських татар про утворення саме національної автономії на території усього Криму що тоді, що зараз – є небезпечною та й дещо дивною при кількості кримських татар у 13 % від загального населення Криму. ( Щоправда, в РСФСР є досвід існування Єврейської автономної області, де євреї складають якісь долі відсотка від усього населення. Але то, радше, тема для анекдотів).
Ще одна мета того референдуму – це досягнення більшої самостійності. Тут складно говорити про сепаратизм влади, скоріш – бажання комуністичної номенклатури зберегти певний «статус-кво» якомога далі, нехай уже всі умови для цього вичерпані. А перефарбуватися із комуністів у демократи в умовах автономії куди простіше.
Третя обставина – поява перших ознак проросійського сепаратизму у Криму. Тут, насамперед, зіграв роль фактор російської етнічної більшості (а це 62 % за переписом 1989 року).
У підсумку, керманичі Кримської області наважилися на достатньо сміливий, але безпечний для них самих крок: ми повертаємо «історичний борг», робимо це демократично, все залишається як і було, а реальна влада – все одно у наших руках.
На референдум прийшло 81, 37 % від загальної кількості виборців, підтримали ідею автономії 93, 26 % з них. В абсолютних цифрах це десь 77 % кримчан. Одразу зауважимо: фальсифікації не було, бо не було опонентів у цього референдуму. Не міг він відбутися й без «благословення» як Москви, так й Києва. Але протягом усіх 23 років по тому, до самого 2014-го в проросійських колах популярною була трактовка: нібито, насправді, референдум був про участь Криму у новому союзному договорі, там не було нічого про належність УРСР, що насправді – це майже референдум (а деякі говорять що й не майже) про незалежність. Нині російська пропаганда та «влада Криму» трактує події 20 січня 1991 року як «перший крок до кримської весни». Що ж було насправді?
Згадаємо про реакцію на референдум Москви та Києва. Вона була схвальною. Вищому керівництву СРСР було не до того: держава розповзалася в прямому сенсі. Не оголосили незалежність - і то добре, а так – ну, чим не ознака демократії та гласності? А от влада УРСР проявила, скажемо так, розумну виваженість. Так, у формулюванні, що було внесено до бюлетенів, про Крим як частину УРСР не згадувалось. Але це ж природно: значить, про вихід із складу ще республіки не йшлося.
Далі, 12 лютого 1991 року, Верховна рада прийняла Закон УРСР про відновлення Кримської АРСР, чим новий статус регіону був закріплений, та трохи пізніше впроваджений і в Конституцію, що діяла до 1996 року. Більше того – навіть коли 4 вересня 1991 року вже Верховна рада Кримської АРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет вона не була відмінена Києвом, а в тексті було записане формулювання про намір побудувати демократичну державу у складі України.
Далі – ще більше: референдум 1 грудня 1991 року дав у Криму більше 54% за незалежність України (що суттєво менше, ніж по регіонах Україні, але символічно), а в Конституції Республіки Крим від 6 травня 1992 року знову був записаний статус Криму у складі України, хоча багато положень цього документу суперечило законодавству України. Але головне, що витікає із референдуму 20 січня 1991 року – те, що цей історичний та юридичний факт жодним чином не ставив під сумнів приналежність Криму до України, і розпад СРСР не відіграв у цьому ніякої ролі.
Чому важливо сьогодні про це згадати та нагадати? А тому, що рашистська пропаганда робить усе, щоб витравити правду про цю подію. У хід іде свідоме маніпулювання: мовляв, там було говорилося, що Крим має бути учасником нового Союзного договору (а усі автономії у складі радянських республік мали теж підписатися під договором), таким чином Крим сам мав вирішувати – чи залишатися йому у Союзі. Але Союзний договір не був підписаний, тому про що тут говорити? Чи от відверта брехня, про те, що рішення референдуму нібито не було виконане, враховуючи те, що правонаступницею СРСР є Росія – а значить саме із Росією Крим, як майже учасник неіснуючого договору мав вирішувати своє подальше майбутнє. В фейсбучній спільноті, більше серед московських лібералів, взагалі вважать, що то був «референдум про незалежність Криму», а коли починаєш з ними віртуальну дискусію – виявляють повне незнання «матчастини» з цього питання.
А по факту, в 1991 році Крим та Україна, без істерики та пафосу, вчинили насправді народну справу, знайшли, може, не вичерпну, але цілком прийнятну відповідь очевидним загрозам, унеможливили розгортання прямого конфлікту вже тоді. Придністров’я та Абхазії на українській землі на початку 90-х не сталося. І це висновок важливий сам по собі.
Віктор Чопа, Київ.
