Третя світова гра. Шахи Обами та преферанс Путіна

Третя світова гра. Шахи Обами та преферанс Путіна

Аналітика
2070
Ukrinform
Путін, як людина, котра змінює правила, здається божевільним. Але, насправді його алгоритм можна вирахувати

Війна – та ж гра. Між ними лише кілька відмінностей. На війні є свій та чужий, друг та ворог, фронт та тил. У війни є початок та кінець, перемога й поразка.

У грі – чужий може виявитися своїм. А свій – чужим. Усі ігри завдячують своїм існуванням тому, що у них є правила. Війна «завжди була і, як і раніше, залишається єдиним творчим видом діяльності, де немає жодних правил».

Гарний геополітичний гравець – Супергравець – ніколи не дасть знати супротивникові: чи триває ще гра, чи вже розпочалася війна...

Усе це не марні роздуми автора, а тези з книги людини, котра неабиякою мірою сьогодні впливає на політику Кремля. Мова про Антона Вайно, дійсного державного радника РФ 1 класу, керівника путінської АП.

Коли влітку Путін прихистив його у своїх пенатах, журналісти кинулися перегортати книги, де він рахувався серед співавторів, і не знайшли в них нічого, окрім купи безглуздостей та псевдонаукового мудрування. Але щось у кандидатові все ж зацікавило Путіна, якщо Вайно отримав хлібну посаду? Що саме?

Можливо, відповідь варто шукати в іншій його книзі, виданій 2012 року, – «Образ перемоги». Чи є в ній хоч щось від науки – нехай міркують фахівці. Цінна вона іншим – спробою обґрунтувати дії Путіна як модель своєрідної Супергри. Чи узагальнив послужливий Вайно практику Путіна попередніх років? Чи будував Путін свою політику, звіряючись з книгою «теоретика»? Невідомо. Але якщо призначив головним розпасувальником у своїй свиті, отже, знав, що робить.

Текст «Образу перемоги» пересипаний цитатами: від «Весь світ – театр, а люди там – актори» та «Що життя наше? Гра» до ремінісценцій з гессівської «Гри у бісер». Автор переконує, що у світі не існує нічого, окрім гри. І мета її завжди одна – випробувати свою удачу, «фарт», які споконвіку вважалися ознакою богообраності. Кого супроводить успіх – того любить Бог.

«Удача» раніше і «удача» тепер – це не одне і те ж. Слово прийшло з давньої військової термінології. «Повернутися з удачею» означало повернутися з війни з награбованим. Тільки у війні правитель міг довести свою божественність (і відблиск її падав на народ!) Спроба уникнути війни вважалася слабкістю.

Перемога над Наполеоном і у «великій вітчизняній», винищування народів на величезних територіях від Балтики до Тихого океану, крадіжка ядерної бомби –  усе це «фарт» та ознака богообраності Росії. Підсумки ж холодної війни, 1991 рік  – крижаний душ і депресія. Ліки від якої єдині – підтвердити богообраність.

Чи можна здолати Західний світ – найсильнішого гравця на геополітичній шахівниці? Вайно обіцяє, що можна.

У будь-якій грі перемагає той, хто вміє блефувати. Приховує час завдання удару, хитрує, обводить, збиває з пантелику неправдивими замахами. Обман супротивника – частина гри.

Але у грі є правила, якими можливості обману обмежені. Сильний гравець завжди діє строго в межах правил. Як його обіграти?

Змінити правила, – радить глава путінської адміністрації. «Супергравець» відрізняється від сильного гравця тим, що не грає за правилами (!), а встановлює їх. І міняє, коли захоче. «Супергра» – це змагання між супергравцями: хто швидше, частіше і радикальніше змінить правила у процесі гри!

Правила, звичайно ж, не міняються хаотично, на догоду моменту. Тут теж мають бути свої тактика і стратегія. Своя підпільна, диверсійна робота. Адже гравці команди супротивника, глядачі, уболівальники, а тим більше судді можуть не погодитися на зміну правил.

Ось для цього, пише Вайно, за спинами активних гравців створюється так званий «суперклас», де командують «еліти». Його завдання –  перед зміною правил гри змінити «картину світу».

У геополітиці це досягається інформаційними війнами. Спершу картина світу змінюється в очах власних «уболівальників», їх необхідно переконати, що бити суперника по ногах – це правильно. Тиск фанів змінює переконання гравців. Зіткнувшись із зухвалим нехтуванням правил, фани та гравці супротивника на грубість відповідають грубістю – і тим підіграють невидимій грі. І, нарешті, ставляться перед фактом судді: або судите, як бажають гравці та уболівальники, або сходите зі сцени.

І ось, збуджено пише автор «Образу перемоги», – «первинні правила перетворюються на імітацію, і на майданчику при тих же зовнішніх атрибутах розгортається зовсім інша гра». І який-небудь гросмейстер, прийшовши на матч за шахову корону, на шахівниці перед шаховим годинником бачить заяложену (і – так-так, краплену!) колоду карт і розуміє, що програв.

Порівняння з шахами і картами узяте не зі стелі.

За версією глави путінської адміністрації – Захід грає саме за шаховими правилами («Велика шахівниця» Збігнева Бжезінского), де є один супротивник, чорні та білі фігури, й усі позиції відкриті поглядам. Придумали їх, ці правила, Супергравці – Рузвельт та  Черчилль, та заклали до Атлантичної Хартії. А безглуздий Сталін підмахнув і отримав Статут ООН, який не дав розгорнутися ні йому у Кореї, ні Хрущову на Кубі, ні Брежнєву в Афганістані, ні Путіну в Україні.

Тобто, необхідно довести, що ті правила застаріли, відмінити та грати за «новими». За чиїми ж?

Ментальність росіян, пише Вайно, – це «преферанс», де ті, що вістують, об'єднуються проти Гравця. А ще (додамо від себе) – не нехтують взятками, роблять гру на мізері та тримають за телепня. Знавці преферансу продовжать ряд.

Нам за деревами не видно лісу, але Сирія – як на долоні. І у ній картяр закликає США розписати з ним пульку. Обама впирається, він все ще вірить у рокіровки та цугцванги. У Кремля – одна надія – на азартного Трампа, якого Путін намагається всадовити за карти та обіграти.

Що б не робила Росія, це не просто порушення правил. Це підгонка їх під себе, щогодини. Щохвилини.

Ось допінговий скандал з російською олімпійською збірною. Це для всього світу – ганьба і сором. Для росіян – перемога! За правилами, придуманими у Кремлі, – Росія перемогла. «Як ми їх зробили»! – радіє російський фан і з відразою дивиться на «переможений» олімпійський світ: «Подумаєш, дискваліфікація! Дрібна помста»!

А що ж ми, Україна?

Слухняно грати у гру за правилами Путіна, намагаючись не сфальшувати і не переступити межу? Безглуздо. Він ніколи не дасть нам визначитися: йде гра або вже війна, чи потрібно дотримуватися правил або вже можна без них? І ми до втрати свідомості сперечатимемося: чи вводити воєнний стан, чи стріляти, чи миритися. І потраплятимемо до пасток і отримуватимемо жовті картки від чергового Штайнмайєра.

І що ж робити? Відповідь повинні знати наші військові стратеги.

Пошлюся лише на іншого російського філософа – Сергія Переслегіна. За класичної стратегії гри із супротивником, який перевершує у ресурсах, – пише він, – шанси на перемогу і навіть на нічию – нульові. Єдине, що можна – це відтягнути поразку. Інша справа, якщо використати так звану «стратегію дива». Зіграти нетривіально, на межі фолу. Шанси – 50 на 50. Цілком можна програти, і поразка буде розгромною. Але ж можлива і перемога!

Путін, як людина, котра міняє правила, здається божевільним. Але, насправді, його алгоритм можна вирахувати. Адже зміна правил – теж гра, і у неї є свої правила.

Інтуїтивно останні 2 роки ми так і робили – міняли правила на випередження.

Згадаємо Майдан. Як ми зуміли його виграти? Як змогли обставити Януковича з Путіним, що маячив за спиною?

Вони понадіялися на свій «преферанс», на правила, що давали переваги з часів Кучми. Побиття студентів біля стели – це класика: бидло загнати назад до стійла. За правилами, це повинно було злякати українців. Але люди (люди – не політики!) змінили правила гри, і через день на місці натовпу «невдоволених рабів» вже стояла вулична армія. І розпочала наступ.

І була зміна «картини життя» – за рахунок ЗМІ, своїх та західних. Без п'яти хвилин «євроінтегратор» Янукович на очах відростив роги та копита. І це вже перейшло у айкідо, а він все ще шукав у колоді козирів.

Добровольці, котрі поспішають на звук сполоху, Автомайдан біля воріт «святого» Межигір'я, коктейлі Молотова, фанерні щити проти автоматів. У Майдану не було командирів, він грав як хотів. І коли Янукович з Путіним зрозуміли, що це вже не гра, а справжня війна, було пізно –  Майдан озброївся і дав відсіч.

У Криму Путін переміг. Тому що змінив правила гри, а влада проґавила зміну «картинки». Зелені чоловічки та «іхтамнєти» не вписувалися у правила «братської дружби народів».

Кремлівський фюрер міняв правила жорстоко – ось він обіцяє поставити попереду військ жінок та людей похилого віку. І знову наша влада губиться, і солдати здаються без бою. І чи не зміна правил добробатами зупинила заразу, коли було без слів сказане відоме всьому світові: «Цивільного населення у сучасній війні немає»? І вже точно, все без правил було в Одесі, і «вата» досі стогне у безсилій злості. Але вийшло!

Потім був Іловайськ, Боїнг, Дебальцеве, Мінськ – де Путін постійно змінював правила. І ледве ми починали розуміти суть одних, як він нав'язував інші.

У нас були спроби. Економічна блокада Криму. Можливо – повна відмова від російського газу. Поза сумнівом – декомунізація. Швидше за все – непоступливість з «особливим статусом». І, цілком ймовірно, – передбачуване введення візового режиму з Росією.

Найчастіше – правила мінялися усупереч владі, яка чіпляється за звичне в силу своєї громіздкості. Для безшабашного нашого громадянського суспільства це – легке завдання. Можливо, у цьому наш «образ перемоги»?

Путін не відмовився від війни з Україною. Він перемкнувся на режим очікування та нарощує сили для зміни «картини світу». У ній Україна повинна з'явитися світу осереддям хаосу, фашизму та варварства. Якщо це вдасться – він миттєво завдасть нищівного удару.

За нами – динамізм останніх місяців, найвища швидкість метаболізму нації, коли нові форми суспільної свідомості та політичного життя виникають і, зігравши свою роль, тут же відмирають, поступаючись місцем іншим. Путін не встигає прораховувати Україну, не розуміє багато чого з того, що тут відбувається, як змінюється картина світу та правила.

І це наш шанс...

Євген Якунов. Київ.
(Основне фото - 
armlur.am)


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-