Брежнєв, чи  Піночет… Чию долю обере Путін та його команда?

Брежнєв, чи Піночет… Чию долю обере Путін та його команда?

Аналітика
1929
Ukrinform
Перетасування російської правлячої колоди, що почалося ще влітку заміною голови адміністрації президента РФ Сергія Іванова. Навіщо?

Можна констатувати: вже зараз хазяїн Кремля перебуває у непростих та стратегічних роздумах щодо президентських виборів 2018 року. При всій однозначності їх підсумку, варіанти, склад учасників, навіть терміни проведення можуть зазнати коректив. І ці процеси можуть зіграти роль і для України.

Універсальні солдати Путіна

Не беручи до уваги події останніх двох з половиною років, треба визнати – Путін не зробив серйозних помилок у забезпеченні стабільності своєї влади. Звісно, можна згадати «Норд-Ост» та Беслан, знищення незалежних ЗМІ та реальної опозиції, врешті-решт, замовні політичні вбивства, що й досі не розкриті. Але – для більшості населення РФ президент залишається ключовою політичною фігурою. Уже сформувалася генерація, що взагалі не бачила іншого керманича держави аніж В. В. Путін.

Фірмовим стилем Путіна завжди була опора на близьких друзів та соратників, що служили у КДБ чи інших силових структурах. Це довірене коло за роки правління Путіна зробило не тільки державну, а й грандіозну бізнесову кар’єру, та може вважатися новою грошовою елітою Росії. При цьому Путін дивиться на своїх соратників як на «універсальних солдатів» - й не важливо, де можуть стати у нагоді таланти того чи іншого «товариша полковника», головне – щоб він був здатний виконати поставлене перед ним завдання. Тому не дивно, що той же Сергій Іванов попрацював й секретарем Радбезу, й міністром оборони, й віце-прем’єром (в тому числі – з приставкою перший), й головою адміністрації Путіна. Тут, як кажуть, не потрібні професійні навички, головне – забезпечити виконання волі «головного». І не біда, що таке тасування колоди іноді виглядає кумедно. Наприклад, останній фінт, коли спікер Держдуми Сергій Наришкін несподівано став головою зовнішньої розвідки, а колишній «головшпіон» Михайло Фрадков пішов керувати російською залізницею.

Поява Антона Вайно на посаді голови адміністрації президента та декількох колишніх охоронців президента у якості губернаторів обумовила зміну акцентів кадрової політики. Сам по собі онук колишнього керманича Компартії Естонської РСР є типовим кадровим чиновником, для якого отриманий пост є вершиною кар’єри. Але головне тут інше. Це Іванов чи секретар Радбезу Патрушев могли сказати Путіну «ти» та «Володя», навіть могли відмовитися щось зробити, або висловити свою думку, що йшла б в розріз з думкою «хазяїна» (той же Іванов нібито після історії із «диверсантами» у Криму висловився проти погіршення і без того «ніяких» стосунків РФ та України). А Вайно усю кар’єру зробив саме при Путіні, в нього немає іншого прикладу успішного начальника, якими для самого Путіна та його друзів з Ленінграду були Андропов чи Примаков. Нова кадрова поросль – це не друзі і не бізнес-партнери, це – виконавці, що навіть думки не матимуть щось обговорювати. Про губернаторів-охоронців взагалі усе зрозуміло: ці люди виконають будь що, що надійде з Москви, треба буде стріляти – будуть стріляти.

Але справа зараз в іншому: після думських виборів, що продемонстрували повний контроль влади над внутрішньою ситуацією, треба зосередитися на президентських виборах 2018 року і зробити все треба так, щоб ні у кого ані всередині країни, ані ззовні не було приводу сказати – «король голий», тобто вибори пройшли нечесно. У міжнародної спільноти має скластися враження: так, він, диктатор та агресор, але ж його вибрали, що ж тут зробиш? І для оформлення такого враження треба чимало попрацювати.

Дума – це ж місце для дискусій

Саме таке завдання буде, схоже, вирішувати новий спікер Держдуми В’ячелав Володін, справжній публічний політик у минулому з багатою біографією. Він перейшов на досить непублічну посаду першого заступника голови адміністрації президента у 2011-му, фактично керуючи вже тоді передвиборною кампанією «Єдиної Росії» та узявши на себе безпосереднє протистояння з протестувальниками на Болотній та Сахарова.

Володін має досвід політика регіонального рівня, в 90-ті він пройшов управлінські щаблі від інститутського профоргу до заступника мера рідного Саратова та віце-губернатора одноіменної області. Потім займався бізнесом – мав у власності заводи з вироблення маргарину та майонезу. Через Юрія Лужкова у 1999-му обрався депутатом Держдуми, а потім – швидко зорієнтувався, та став активним будівничим партії «Єдіная Росія», займав посаду віце-спікера Думи.

От саме цей регіональний бек-граунд, здається, й грає головну роль у поглядах Володіна на політику як таку. Наприклад, його попередник на посаді у адміністрації Путіна – Владислав Сурков – вибудовував складні та різноманітні інтриги, любив організовувати справжні інформаційні та апаратні шоу. Володін ж спирається на набагато простіші інструменти: говорять, що він у виробленні внутрішньої російської політики орієнтується на цифри закритих соцопитувань громадян, в яких відображуються основні проблеми населення. На них, вважає Володін і треба реагувати в першу чергу, хоча б декларативно, не забуваючи протиставляти «жирну Москву» трудящій провінції, «Уралвагонзаводу» та ін. Ця схема спрацювала проти Болотної та Сахарова, коли на протести ліберальної інтелігенції та «креативного класу», Кремль відповів своїми мітингами на Поклонній горі з вимогою «стабільності» та «недопущення Майдану». Звичайно, після Криму та Донбасу градус істерики був піднятий до безмежних висот, Володіна можна вважати одним із авторів сьогоднішнього російського пропагандистського трешу. Як пікантність можна згадати чутки про не зовсім традиційну сексуальну орієнтацію нового спікера, але те лише чутки.

Повернення Володіна на публічну орбіту говорить про те, що саме він узяв на себе відповідальність перед Путіним щодо успішності такої конструкції парламенту (без жодного опозиційного депутата). Поява Володіна у кріслі спікера Думи – то сигнал перерозподілу сфер впливу в партії влади. Формально її очільником є голова уряду Дмитро Медведєв, але вже зрозуміло що Володін-спікер буде контактувати з депутатами безпосередньо та зможе впливати на них куди більш ефективно. Фактично, відходить у небуття конструкція «слабкої Думи», керівники якої (Борис Гризлов та Сергій Наришкін) були просто провідниками волі Кремля.

І ці обставини дають привід говорити, що Володін має достатньо амбіційні плани. Те, що Дума може стати більш-менш самостійним органом, не свідчить про якийсь серйозний поворот. Так, центр законодавчої ініціативи перейде з адміністрації президента безпосередньо у Думу, закони будуть писати, власне, ті, хто й має це робити – депутати. Інша справа, що то будуть за закони, адже склад Думи на ілюзії не надихає. Можна із впевненістю констатувати: «скажений принтер» (так охрестили минуле скликання) тепер буде більше зваженим. Не тому, що це природно, а тому що – вирішуватися буде доля стабільності усього режиму.

Вже не кіндер, але сюрприз

Якщо Володін це такий собі новий центр впливу для внутрішнього політичного ринку, то Сергій Кірієнко, що прийшов йому на зміну до адміністрації президента, це зворотній ефект для Заходу. Власне, Кірієнко – це той самий «кіндер-сюрприз», що був главою уряду Росії 1998 року, коли саме він об’явив про дефолт. Тобто сказати, що цей політик популярний, складно. Його кар’єра при Путіні розвивалася достатньо повільно, але впевнено: спочатку повноважний представник у Приволзькому федеральному окрузі, потім – головний по атомній енергетиці на чолі держкорпорації «Росатом». І от тепер – людина, що відповідає у Кремлі за внутрішню політику, координацію регіонів, а загалом – за вибори.

Чому Кірієнко? Ну, давайте одразу зауважимо: чутки ходили про те, що посаду може зайняти нинішній віце-прем’єр Дмитро Рогозін (!) і от тоді можна було б тільки здогадуватися, на які провокації може піти Росія, точніше її керівництво задля ефективного проведення виборів. Нагадаємо, саме Рогозін 2003 року використовував прикордонний конфлікт навколо Тузли як частину передвиборної кампанії свого блоку «Родіна» на виборах у Держдуму, можна уявити що могло б бути зроблено зараз саме на українському напрямку. Тому Кірієнко – це, до певної міри, привід зітхнути заспокійливо.

Так, Кірієнко – це вмонтований у путінську систему чиновник, що має стартову ліберальну історію та вважається достатньо адекватним представником російської влади. Тому перше і головне – це сигнал Заходу: ми готові вести діалог. Путіну завжди важливе міжнародне визнання: визнають – значить, усе добре в глобальному вимірі. Чи зможе стати таким комунікатором Кірієнко? Чому б ні? Більше того, роль Кірієнка схожа на роль голови російського ЦВК Ели Памфілової – є достатній запас гнучкості та професійного авторитету (ще не розтраченого), щоб їх словам повірили. Ну, й треба якось оживити саму політику як таку в Росії. Хоча пацієнт вже давно у достатньо глибокій комі.

Звичайно, Кірієнко – то не який не ліберальний поворот та не «відлига». Всередині держави це повернення у порядок денний деяких давно назрілих проблем, що можна вирішити лише через ліберальні кроки (наприклад, підвищення пенсійного віку чи передачу основного тягарю соцвиплат на регіони). Саме Кірієнко з благословення Путіна має шанси стати автором багатьох необхідних, але непопулярних заходів. Інша справа – коли – до, чи після президентських виборів.

Що? Коли? З ким?   

Між тим, легендарне «дєнєг нєт» стає в Росії все більш помітним. Скорочуються витрати на все, на що можна скоротити. І якогось світла у кінці тунелю  ніхто з авторитетних економістів не бачить.

В цих умовах Путіну треба вирішити: як пройти випробування з найменшими втратами? Тобто: спочатку обратися, а потім «закрутити економічні гайки» чи навпаки – чесно показати, що справи «не зовсім» та подивитися на рівень справжньої народної любові не зважаючи ні на що (у ЦВК, якщо треба, результат підмалюють же)?

Саме тому, є поки що чутки та кулуарні розмови про те, що Путін захоче провести вибори раніше або – взагалі не піде на них. До економіки долучаються і проблеми ззовні – передусім, Сирія та Україна. Чому б не відійти в бік, щоб потім повернутися знову, коли якійсь «наступник» здасть те, що самому Путіну здавати не можна - бо ж рейтинг...

Обидва варіанти – провести вибори раніше чи не виставляти свою кандидатуру – для Путіна вигідні. В першому випадку, перенос виборів буде закамуфльовано під якусь байку на кшталт «треба повністю перезагрузити владу», а після переобрання Путіна можна буде йти на будь-які непопулярні ходи, як ззовні, так і всередині країни. А чого, ви ж самі обрали, тож тепер терпіть, ніхто не обіцяв, що буде щастя.

В цьому контексті куди болючішими будуть втрати на зовнішньому фронті. Сирія та Донбас стають все більше обтяжливими в розрізі посилення санкцій та подальшого просідання російської економіки. Це помітно вже усім, китайська преса так і називає Росію «кораблем, що повільно тоне». А тому, якщо західні країни таки продемонструють принциповість, то не далекий той час, коли Путін буде змушений відступитися. Про Сирію передбачати складно, хоча зрозуміло, що головною проблемою там залишається фігура Башара Асада, Кремлю просто ніким його замінити. А от щодо Донбасу, то для полегшення санкційного тиску, він буде готовий йти на компроміси та поступки.

І от чому. Для Путіна Захарченко та Плотницький це ніхто, він з ними не знайомий та, можна не сумніватися, в душі глибоко зневажає. Але сама по собі ідея «ДНР-ЛНР» чи то міфічної «Новоросїї» занадто вже засіла в головах електорату. Тому треба виробити таку концепцію «зливу», щоб у  «ватника» не залишилося сумнівів: пішли - і правильно зробили. Наприклад, показати, що сепаратисти не цінують допомоги з боку РФ та чого ж треба їм надалі допомагати. Враховуючи практично безроздільний вплив російського ТБ на залишки розуму співгромадян така конструкція реально може спрацювати. Але – після обрання Путіна президентом знову. Лише так.

Чому потрібно якомога  раніше? Не вистачає грошей, запозичень західних банків, інвестицій. Якщо не вловити моменту, можна опинитися перед серйозними випробуваннями, що будуть потребувати дуже непопулярних заходів. Часу залишається мало: для переносу виборів найкращим терміном є весна 2017 року, а значить квапитися із законодавчим оформленням процесу треба вже зараз. Можливо, саме для цього і вибудовував Володін цю грандіозну конституційну більшість у 343 мандати у Думі?  

Інша справа, якщо Путін вирішить перекласти усі випробування та «зливи» на якогось наступника, хто має «наламати дров», щоб народ заволав про «єдиного та неповторного». І тут питання – а хто цей камікадзе? Медведєв вже не підходить, як використаний... А от Володін – чим не варіант, тим більше, що про його амбіції говорять вже достатньо відкрито?

В російський політичній реальності на кого Путін покаже – того й оберуть, хай не 80 %, а десь 60 % - гарантовані. Враховуючи повну деградацію Зюганова та Жириновського (тут і вік, та й скільки вже можна), «другим номером» на виборах може стати наприклад Григорій Явлінський, якому важливо піти із політики, довівши, що саме він є головним російським лібералом. А, владі це теж буде тільки на користь – от, дивиться, набрав же ліберал 12-15 %, демократія, а ви що думали...

Або Путін хоче увійти в історію як Брежнєв, про якого ходили анекдоти та який пішов із влади уперед ногами, або – шлях Піночета, що під тиском відмовився від влади, але на старості не уникнув переслідувань. Втім, може бути й гірше: російська влада взагалі не захоче ні на що зважати, буде продовжувати авантюру у Сирії та далі роздмухувати Донбас, а всередині – тримати народ на гачку «стабільності». Тут підсумок буде швидкий і поганий. Якщо хто не вірить – подивиться репортажі з Венесуели та помножте все це десь на п’ять.

Віктор Чопа                       

                       


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-