Голосування за «диктаторські закони»: два роки потому

Голосування за «диктаторські закони»: два роки потому

Аналітика
2002
Ukrinform
Кримінальної відповідальності нема, є трохи політичної

16 січня 2014 року Верховна Рада ухвалила загалом десять законів України, якими внесли зміни до чинних нормативно-правових актів. Ці зміни були спрямовані на жорстке обмеження прав і свобод громадян у частині висловлювання протесту проти дій влади. Нові закони одразу ж дістали в суспільстві неофіційну назву «диктаторські». Ухвалення відбулося з явним порушенням регламенту (який має силу закону) Верховної Ради, точніше - голосування було руками, бо опозиція заблокувала трибуну і президію парламенту. «Диктаторські закони», на загальне визнання, спричинили різке загострення протистояння Майдану і влади, 19 січня на Грушевського почалися криваві сутички між демонстрантами і міліцією, котрі, по суті, не стихали цілий місяць - аж до перемоги Майдану.

У вкрай напружений час січня 2014 року те, що ухвалення «диктаторських законів» неминуче призведе до загострення силового протистояння з неминучими жертвами, чудово розуміли всі без винятку народні депутати. Саме це усвідомлення і спонукало одних (опозицію) вдатися до блокування роботи парламенту, інших (правлячу більшість з «регіоналів» і комуністів) ухвалювати рішення за будь-яку ціну, в даному випадку - ціною грубого порушення регламенту і фальсифікації голосування. У такій ситуації суперечка більшості і опозиції могла вирішитися вже тільки на вулиці. Здавалося очевидним, що ті, хто програє у цьому вже кривавому конфлікті, відповість за «гамбурзьким рахунком». Переможе Майдан -  «регіонали» і комуністи відповідатимуть, як-то кажуть, по максимуму, розженуть Майдан - так само відповідати змусять опозицію.

Майдан переміг, і для поваленої влади настав час відповідати за все (насамперед, звісно, за «Небесну сотню»), у тому числі за «закони 16 січня».

Про невдоволення активної частини українського суспільства тим, як це відбувається чи, точніше, тим, чому і як це не відбувається, написано і сказано так багато, що гірко згадувати. Обмежимося, з огляду на річницю голосування 16 січня, лише зосередженням на відповідальності за цей злочинний епізод у діяльності влади Януковича.

Стрічка новин дає нам для цього чудовий інформаційний привід. 14 січня Апеляційний суд Києва зобов'язав Печерський районний суд Києва розпочати розгляд справи проти колишніх депутатів Верховної Ради Олександра Єфремова, Олександра Стояна і Сергія Гордієнка. Апеляційний суд задовольнив клопотання Генеральної прокуратури і скасував рішення Печерського суду повернути обвинувальний акт на доопрацювання. Раніше, а саме 30 листопада минулого року, райсуд відмовився почати розгляд справи проти згаданих екс-депутатів, оскільки він, на думку суду, не відповідає вимогам Кримінального процесуального кодексу. Тоді головуючий суддя Катерина Тарасюк пояснила таке рішення тим, що «звинувачувальний акт не містить обставин злочину та має суперечності». Нагадаємо, екс-депутатів звинувачують у фальсифікації протоколу голосування 16 січня 2014 року.

Найсуттєвіший момент у цій інформації - зовсім не той факт, що Печерський і Апеляційний суд протилежно оцінили обвинувачення, складене Генпрокуратурою (кого в Україні здивуєш протилежними рішеннями різних суддівських інстанцій з одного й того ж питання?), а питання: чому досі, через майже два роки, відколи почалося слідство, справа про «закони 16 січня» не доведена до кінця? Можна якщо не зрозуміти, то принаймні пояснити, чому досі не покарані вбивці «Небесної сотні» (складність пошуку і юридично бездоганного закріплення доказів злочину), але що складного чи незрозумілого у справі про ухвалення «диктаторських законів»? Адже у правовому сенсі йдеться всього лише про порушення регламенту роботи парламенту. Тобто, про очевидну дію, не обтяжену жодними детективними інтригами. І нічого більше. Є чіткі правила регламенту, є абсолютно конкретні посадовці, відповідальні за неухильне їх дотримання, є очевидне порушення цих правил - що ще треба? За великим рахунком, дійти висновку - чи було порушення і хто винен - для юриста (слідчого) достатньо п'яти хвилин. Додайте ще кілька годин, днів, на крайній випадок - кілька тижнів, щоб витримати всі процедурні вимоги до формулювання звинувачення.

Тож не обов'язково мати фахову юридичну освіту, щоб зрозуміти: справа безбожно затягнута. Чому - через небажання доводити справу до суду чи (припустимо неймовірне) фахову неспроможність слідчих прокуратури - діло десяте. Головне - в тому, що є ще одна очевидна обставина у повсякденній практиці владного керівництва країною. Мається на увазі, що порушення правил регламенту роботи владних органів України (не лише Верховної Ради) є настільки масовим, що його можна сміливо називати системним. Тобто, таким, без якого нинішня система влади вже не може функціонувати.

Ця «норма» не є витвором нинішньої влади, тобто нинішніх конкретних керівників парламенту, уряду, Адміністрації Президента і вниз по вертикалі. За минулі майже двадцять п'ять років з подібними порушеннями було ухвалено безліч рішень - важливих і не дуже. Взяти хоча б Харківські угоди про продовження перебування російського Чорноморського флоту в Севастополі. З останнього - очевидні порушення при позбавленні депутатської недоторканості Ігоря Мосійчука. Власне, вся історія з ухваленням «диктаторських законів» - це ланцюжок численних порушень, які спричиняли одне одне: 16 січня 2014 року менша частина депутатів - тодішня опозиція - вдалася до порушення правил роботи парламенту, а саме - до блокування трибуни і президії. Більша частина відповіла своїм порушенням - голосуванням руками і фальсифікацією підрахунку голосів та протоколу такого голосування. А порушення опозиції було викликано порушенням більшості, бо «закони 16 січня» не пройшли всю необхідну для голосування у сесійній залі процедуру обговорення.

Неможливо згадати, де й коли хто-небудь з представників законодавчої чи виконавчої влади був покараний за недотримання законної процедури ухвалення рішень. Приміром, за «кнопкодавство», проти якого так запекло боролися депутати-опозиціонери до лютого 2014 року (аж до блокування роботи парламенту), і яке й сьогодні живе та непогано почувається. Та що там голосування за сусіда, коли в Україні державний бюджет регулярно, у тому числі - останній, ухвалюється з порушенням закону про Бюджетний кодекс і регламенту Верховної Ради! Повторимо, хто й коли був покараний за порушення закону - хоча б у вигляді символічного штрафу? Нема таких випадків, принаймні, на рівні центральних органів влади - точно.

Процедурних порушень, а це, наголосимо - порушення закону, наслідки яких аж ніяк не менш тяжкі для держави і суспільства, ніж, скажімо, пограбування чи інші «класичні» кримінальні злочини, дуже багато. Тому й виникає питання: а чи здатна взагалі наша влада функціонувати без них? Відповідь буде однозначно негативна: ні, не може! Справу про порушення регламенту при ухваленні «законів 16 січня» неможливо довести до кінця, попри всю її правову очевидність, тому що будь-який звинувачувальний вирок, навіть штраф, створить вкрай небезпечний для всієї нинішньої структури влади прецедент. Зрозуміло який.

Отже, з кримінальною відповідальністю Єфремова, Гордієнка, Стояна, а також Олійника і Калетника, котрі втекли з України, і ще одинадцятьох екс-депутатів, які були членами лічильної комісії, за порушення регламенту Верховної Ради і за фальсифікацію підсумків голосування за «диктаторські закони» - наразі повна невизначеність.

Інша справа - політична відповідальність. Її прокуратура й суд класифікувати та засудити не можуть. Політична відповідальність - це коли на виборах виборці відмовляють партії чи конкретному політикові у довірі. Чи понесли таку відповідальність винуватці «ухвалення» «диктаторських законів» - організації і конкретні політики? Частково - так, колишні «регіонали» під новим «брендом» - Опозиційний блок - сьогодні втратили більшість у парламенті. Але тільки частково. Очевидно, що значна частина українських виборців, ті, хто голосував за Опозиційний блок чи за його висуванців на парламентських та місцевих виборах, нічого не знають, а точніше - знати не хочуть про «закони 16 січня». Їм до них або байдуже, або не вважають їх чимось поганим. Додайте до них і тих виборців, які голосували на мажоритарних чи, особливо, на місцевих виборах за кандидатів від новостворених партій і об'єднань, де також, крім Опозиційного блоку, знайшли собі місце депутати, котрі голосували за «закони 16 січня». Вийде досить таки солідне число українських громадян, які не вважають прихильників «диктаторських законів» не гідними бути депутатами. Тобто, не вважають, що ті мають нести за це якусь там «політичну відповідальність». Та й для багатьох виборців, на жаль, саме це поняття «політична відповідальність» - щось малозрозуміле чи геть незрозуміле; вони вимагають і чекають від кандидатів суто матеріальних благ - від побудови дитячого майданчика до кількох сотень гривень за голосування. Цим і скористалася частина політиків, які 16 січня 2014 року були народними депутатами і голосували за «диктаторські закони», а восени 2014 знову ними стали на виборах у мажоритарних округах.

Тож, підсумок. Правова відповідальність за ухвалення з порушенням процедури «диктаторських законів» формально все ще загрожує окремим особам. Хоча, коли буде звинувачувальний вирок суду і, навіть, чи буде він взагалі - не наважиться сказати ніхто. Оскільки ніхто не візьметься стверджувати, що наша владна еліта вже готова до системних політичних реформ. А політична відповідальність уже настала, якщо вважати такою зникнення Партії регіонів, заборону Комуністичної партії (до речі, не факт, що її не скасують у недалекому майбутньому в судовому порядку) і загальне зменшення депутатських мандатів (у парламенті і місцевих радах) для політиків, котрі впродовж президентства Віктора Януковича активно підтримували його політику. Малувато, звичайно, але, як-то кажуть, все, що є, на більше українці поки що не спромоглися.

Юрій Сандул. Київ


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-