Навальний і «Навальний»
Сьогодні в Росії явище №1 у публічній політиці – Алєксєй Навальний. Мало не кожного дня в російських ЗМІ з’являється якась новина, пов’язана з ним. І «зеленка», вихлюпнута на нього, зовсім з них не найголовніша. Значна частина цих новин потрапляє у закордонні ЗМІ, збільшуючи політичну вагу Навального. А нещодавні несанкціоновані владою масові акції протесту (26 березня), які пройшли в багатьох містах Росії (а не лише в Москві та Петербурзі, як раніше) на заклик Навального, означають, що він вже став загальноросійським політиком. Це майже одностайна думка російських політологів, експертів, журналістів, включно з тими, хто з тих чи тих причин ставиться до нього критично. І ще висновок: Навальний – реальний, а не «фейковий», конкурент Путіну у боротьбі за посаду президента РФ на виборах наступного року; це не Жириновський і не Зюганов, котрі тільки імітували конкуренцію Путіну останні 17 років.
Яке нам, українцям, діло до Навального? А таке, що ми, оскільки стосунки з Росією є на сьогодні із зрозумілих причин надважливими для нас, хочемо знати: можлива зміна Путіна на Навального – благо для України, зло чи однаково?
За що бореться і що захищає Навальний
Спочатку відповідь на найпростіше питання: чи має Навальний реальні шанси на Кремль? Зрозуміло, що вони вимірюються не голосами виборців (такий фактор як прихильність електорату ніколи визначально не впливав у Росії на вибір нового верховного лідера), вони залежать від результатів політичного суперництва всередині найвищої кремлівської еліти. А хто й проти кого бореться в Кремлі – це традиційно найбільша російська таємниця, і простим смертним (усім, хто в Кремлі не живе) вона недоступна. Але навіть фантазувати на тему шансів Навального нам, українцям, немає сенсу, поки ми не визначимося, що від нього чекати. Іншими словами, якщо «Росія Навального» буде по суті такою ж, як і «Росія Путіна», то й справді, на біса нам перейматися його шансами, хай росіяни самі в цьому колупаються.
Отже, Навальний – реальний опозиціонер, але чому й кому він опонує?
Оскільки далі нам доведеться не раз згадувати російську політичну систему, мусимо уточнити, що вона таке в нашому розумінні. Обмежимося короткою і, на нашу думку, найголовнішою характеристикою: максимальна концентрація влади. Ця система не терпить ні реального поділу центральної влади на законодавчу, виконавчу, судову гілки; ні реальних, а не контрольованих владою, виборів; ні реального, а не на папері («автономні республіки чи краї»), самоврядування регіонів; ні реального, а не цинічно-брехливого («союзні республіки»), самовизначення націй. Той російський політик, котрий закликає до подрібнення влади і поширення її на всю країну і є справжнім опозиціонером. А той, хто про це навіть не згадує і обмежується критикою злодіїв на державних посадах – є насправді захисником системи (навіть якщо він цього і не усвідомлює).
Нині Навальний активно звертається до мільйонів росіян, і це звернення-агітація полягає в простому «я проти Путіна», і деталізація теж проста: проти корупції, проти надмірного збагачення олігархів, проти розкрадання російських надр, і за рахунок цього – збільшення зарплат простих росіян. По суті – все. Утім, для особливо грамотних виборців є ще кілька загальних демократичних тез – про вибори губернаторів, розвиток самоврядування, свободу слова, припинення політичних репресій, тощо. Але змінити систему втіленням цих тез не вдасться, тому що Навальний, по-перше, насправді не збирається міняти, по-друге, йому це не дозволить та еліта, яка «підсадить» його у Кремль.
Критика Навальним нинішніх порядків у Росії є, по суті, критикою персоналій: сьогодні у нас погані правителі, починаючи з найвищого, а треба, щоб були добрі, і я, Навальний, саме такий добрий.
Така критика не унікальна для Росії, а зовсім навпаки. Усе російське політичне інакодумство від протопопа Авакума до Навального і Ходорковського (сьогодні на його означення найчастіше вживають термін «дисиденти») стояло на цьому: боротьба за кращого – чесного, порядного, не злодія, високоморального – правителя («просвещенного монарха»). Тож нічого дивного, що здавалося б непримиренні противники системи, коли змінювався «монарх», раптом ставали її палкими захисниками. Приклад Олександра Солженіцина є яскравою ілюстрацією цього, і він не виняток.
Звісно, в Росії були і є принципові критики політичної системи. Але якраз вони – справжні винятки. І головне – з такими російська влада завжди розправлялася швидко, нещадно і без зайвого галасу. У нинішній Росії такі опозиціонери вже або мертві, або на «зоні» чи в психлікарні без шансу вийти звідси живими, або, кому повезло, сховалися за кордоном. І широка російська публіка, навіть та, яка цікавиться політикою, їхніх імен просто не знає.
Очевидно, що Навальний не з таких принципових противників російської політичної системи. У програмі чи публічних виступах Навального ви не знайдете пропозицій змінити політичну систему, лише про корупцію, хабарі, крадіжки і розкішне життя найближчого путінського оточення. Навальний – типовий російський «державник», тобто російський націоналіст, такий самий, по суті, як сам Путін чи будь-хто з найвищих путінських чиновників. І серед російських так званих лібералів, яких багато хто помилково вважає справжньою опозицією в нинішній Росії, таких абсолютна більшість.
Якщо всі зміни в Росії обмежаться зміною персони Путіна, а політична система залишиться традиційною, то Україні це ніякого позитиву не дасть. Якщо щодо України Навальний продовжить політику Путіна (а причин її кардинальної зміни зовсім не видно, ставлення Навального до анексії Криму це підтверджує), то для нас це й означатиме, що Навальний – це Путін 2.0. Навіть більше: оскільки Навальний є послідовним, ініціативним та енергійним захисником традиційної системи влади в Росії, то «Росія Навального» є не менш, а навіть більш небезпечна для України, ніж «Росія Путіна». Як молодий сильний вовк небезпечніший за старого і хворого.
«Навальний»: мінуси…
Однак нам не слід обмежуватися цим простим висновком. Для України історія з претензіями Навального на владу може виявитися набагато складнішою, відповідно можна очікувати від неї складніших, у тому числі й позитивних для нас, наслідків.
Щоб зрозуміти про які саме наслідки йдеться, варто розділити Навального і «Навального». «Навальний» - це такий придуманий нами термін, яким позначаємо прояв специфічного російського явища, суть якого полягає в тому, що в певний момент частина політичної еліти Росії, у тому числі – найвища, хоче заміною особи верховного лідера вийти з економічної кризи, яка вже загрожує кризою політичною. Такий спосіб є звичним для Росії. Більше того, скинення усіх гріхів на персону лідера – один з найефективніших механізмів виживання російської політичної системи. Достатньо сказати, що за минулі сто років усі без винятку російські лідери – від Леніна до Єльцина – ставали (різною мірою, звичайно) «цапами-відбувайлами» за злочини еліти перед народом, і нема жодних підстав вважати, що ця доля обмине Путіна. Питання лише в тому, чи станеться це за його життя чи після його фізичної смерті; Хрущов та Горбачов ставали такими «цапами» ще за життя.
Тобто, Алєксєй Навальний – це лише один з варіантів «Навального». І саме тому він безперечно має певну підтримку у найвищих кремлівських колах, без якої з ним вже давно покінчили б раз і назавжди. Незрозуміло, хто саме і з яких конкретних міркувань (як альтернативу Путіну, чи щоб замкнути на ньому всю протестну енергію суспільства, а потім викинути з процесу зміни влади, чи те й інше разом) підтримує у Кремлі Алєксєя Навального, але сам факт безсумнівний. Шанс, що господін Навальний стане наступним президентом РФ, дуже невиразний, зате у «Навального» - дуже реальний, мало не стовідсотковий.
Реальність «Навального» прямо виходить від очевидної потреби російської еліти замиритися із Заходом. Росія традиційно не може вижити без зовнішнього «спонсора». Це – природний наслідок системи, бо максимальна концентрація влади зміцнює механізм влади, але виснажує країну. І раніше чи пізніше настає момент, коли країна вже не може себе і зажерливу (бо безконтрольна) еліту утримувати. Коли «розвинутий соціалізм» довів СРСР до економічного краху, російську політичну систему врятували кредити та інша матеріальна допомога Заходу, за яку довелося заплатити відмовою від КПРС та, на горе усім «державникам», територією (розвал СРСР). Нині імперські апетити Путіна призвели до санкцій Заходу, а це означає повільну, але нестримну загальну деградацію Росії – насамперед соціально-економічну. Санкції треба якомога швидше зняти! Над цим, як вміє, працює Путін, і якщо раптом йому це вдасться, тоді ніякого «Навального» не буде, бо зникне потреба в ньому.
… і «плюси» для України
Питання, чим Росія готова заплатити за нову «перестройку», наразі без відповіді, звісно. Відзначимо тільки очевидне: цього разу обдурити Захід Кремлю буде не так легко, як в часи Горбачова та Єльцина. На Заході вже навчені. Та «кремлівським» однаково треба пробувати, іншого шляху нема, бо гроші для порятунку є тільки на Заході, а «Навальний» - головний варіант на цьому шляху.
«Навальний» - це і велика потенційна загроза, і певний шанс для України. Це реально настільки, наскільки реальним є варіант замирення Росії та Заходу ціною персональних змін у Кремлі. Звісно, повторимо, одними персональними змінами росіяни не відбудуться, доведеться платити чимось суттєвішим. Для України життєво важливо, щоб Кремль погодився на відмову від контролю над Україною та повернення загарбаних українських земель як плату за матеріальну підтримку Заходу. Наскільки ймовірний такий варіант – повний туман.
Загрозу для нас «Навального» можна проілюструвати конкретним історичним прикладом. У 1941-42 роках, коли СРСР (а, отже, російська політична система) був на межі краху через воєнні невдачі, радянські спецслужби готували замах на Гітлера. Підготовка була цілком конкретною, в Берлін засилали потенційних, якщо «по-сучасному», кіллерів. Однак після Сталінграду, коли загроза загальної військової перемоги Німеччини зникла, Сталін від задуму вбити Гітлера відмовився. Підготовка до замаху була припинена. Логіка Сталіна проста: війна раніше чи пізніше буде виграна, а от наступник Гітлера може домовитися із Заходом про сепаратний мир. З Гітлером Захід ніколи б не домовився. Аналогія зрозуміла: Захід не домовиться з Путіним (принаймні, це малоймовірно), а от з «Навальним» - цілком можливо. Тож Україні краще було б без варіанту «Навального». Для України позитивом була б не зміна персони верховного правителя Росії, а її реальна демократизація, і боже збав приймати за таку демократизацію усілякі «ліберальні» штучки типу зниження рівня репресій проти інакодумців чи заміна призначення губернаторів на їх «фейкові» вибори.
Позитивом для України у варіанті «Навальний» може стати лише ситуація, коли Путін сильно впиратиметься і для його усунення доведеться вдаватися до силових дій. Тоді концентрація влади в одному центрі обов’язково тимчасово ослабне (тобто, захитається політична система), і Кремлю буде просто не до України. Йому доведеться утримувати від розпаду саму РФ, і ще не факт, що ці зусилля будуть успішними.
Чи зможе Україна сповна скористатися цією «стратегічною паузою» і відбігти від Росії так далеко, як це зробили свого часу країни Балтії – колишні радянські республіки? Відверто кажучи, надій на це мало, оскільки за всі вже 26 років незалежності українська влада так і не навчилася використовувати російську слабкість у національних інтересах. Утім, учитися, як відомо, ніколи не пізно.
Юрій Сандул, Київ
