Мінський ритуал: між складним і неможливим
Ззовні, нібито, все виглядає добре. Формальності дотримані. Євросоюз та США продовжили санкції проти Росії, від західних партнерів Україна почула ритуальні фрази про підтримку її суверенітету та територіальної цілісності. На що Росія відповіла масовками у день другої річниці окупації Криму та доволі недолугим візитом Путіна на Тузлу з кільканадцятим анонсом «будівництва століття» через Керченську протоку.
Так, знову були повторені та озвучені з усіх боків мантри про важливість врегулювання на Сході України і про відданість Мінському процесу. Хоча всім та кожному учаснику цього дійства давно зрозуміло: Мінський процес був приречений від початку. Тому що принаймні одна із його сторін в особі російського агресора ніколи не мала наміру домовлятися.
Те, від чого все ще намагаються відхреститися політики й дипломати, які з поважним виглядом продовжують ховатися за «фіговим листком» щодо безальтернативності Мінська, вже давно та на усіх рівнях прораховано і усвідомлено в експертному середовищі. А саме: Мінський переговорний процес з урегулювання збройного протистояння на Сході України зайшов у глухий кут, вихід з якого доцільно шукати у нових міжнародно-правових механізмах та правилах поведінки сторін.
Фактично, жодна із досягнутих Мінських угод та домовленостей (Мінськ-1 /вересень 2014 року/ та Мінськ-2 /лютий 2015 року/) так і не були виконані Росією або використовувались виключно у власних інтересах. Безпосереднім свідченням цього є і поточне загострення обстановки на Донбасі, яке відбувається протягом останнього часу.
На жаль, достатньо декларативні заяви Федерального канцлера Німеччини А.Меркель на початку 2016 року щодо можливості вирішальних зрушень та відчутних результатів у врегулюванні збройного протистояння на Сході України вже у найближчій перспективі – так і не знайшли їх практичної реалізації. Навпаки – практичні реалії свідчать про неефективність існуючого механізму вирішення кризи довкола України, який передбачає прийняття принципових політичних рішень у рамках «Нормандської четвірки» з їх подальшим ухваленням у форматі Тристоронньої контактної групи у Мінську.
Подібний підхід дозволяє Росії й надалі ухилятися від взяття на себе відповідальності за події в України з одночасним збереженням можливостей впливу на ситуацію на Сході України. При цьому, міжнародні санкції хоча й завдають економічних збитків Росії, однак все ще не носять критичного характеру для режиму В.Путіна.
Більш того, відмічаються певні ознаки досягнення Росією своїх цілей щодо поступової «втомленості» Заходу від «української проблеми». Свідченням цього є пропозиції окремих європейських політиків щодо врегулювання ситуації довкола України фактично на російських умовах (зокрема щодо проведення «виборів» на окупованих територіях Донецької і Луганської областей до відновлення на них безпекової ситуації та контролю України над східним кордоном держави).
Останній перебіг подій, практичних кроків і публікацій в українських, російських та західних ЗМІ окреслюють параметри того вибору, відповідальність за який багато в чому лягатиме на плечі як української та російської, так і західної політичних еліт. При цьому відіграти назад або прикритися новими обставинами усім учасникам Мінського переговорного процесу буде дуже й дуже складно, а практично – майже неможливо.
За оцінками незалежних аналітиків і експертів, мова йде про спроби ФРН і Франції схилити Україну до ганебної капітуляції перед Путіним, а також про небезпечні перспективи у цьому ж контексті, які вимальовуються перед нашою країною у наступні 10 місяців, протягом яких Б.Обама ще буде перебувати у Білому домі.
Тобто, складається враження, що на сьогодні і Париж, і Берлін, і загалом Брюссель вимагають від України просто-напросто погодитись на проведення та визнання так званих «президентських і парламентських виборів» у самопроголошених «автономних» державоутвореннях, які будуть проведені Москвою і бойовиками, після чого Україні пропонується взяти цих бойовиків та терористів на повне утримання.
Якість і законність цих «виборів» європейців не дуже то й хвилює, так само як і питання обміну полоненими, передачі східного кордону під контроль України – «…це все потім, може бути, коли-небудь». Головне – ритуал, після якого німці з французами «умивають руки», оголосивши нарешті про свою політико-дипломатичну перемогу, а також позбувшись надоїдливої «української проблеми». У іншому випадку – Україні погрожують скасуванням санкцій проти Росії, а також, що найбільш вірогідно, «заморожуванням» програм інвестиційно-фінансової та матеріально-технічної допомоги нашій країні.
Таким чином, до необхідності провести «вибори» на неконтрольованих територіях на сьогодні українську владу підштовхують куди жорсткіше, ніж раніше. Найбільш відверто демонструє своє роздратування міністр закордонних справ ФРН Франк-Вальтер Штайнмаєр: «Ясно одне: ці вибори не можна далі відкладати ... Ситуація з безпекою (в ОРДЛО – авт.) не повинна бути виправданням того, що ми не працюємо над законом про вибори».
Отже, ухвалення закону про проведення виборів в окремих районах Донецької і Луганської областей (ОРДЛО) керівник МЗС ФРН назвав «першочерговим завданням».
Його мотиви є зрозумілими, оскільки з 1 січня 2016 року Німеччина на один рік перебрала головування в ОБСЄ, і хотіла б продемонструвати значущі результати власної діяльності. Серед головних завдань головування у Берліні називають і подолання кризи в Україні. Разом з тим, і це показово, в концепції програми головування Німеччини в ОБСЄ відсутнє питання щодо сприяння деокупації Криму, який взагалі не згадується в цьому документі.
Парадоксально, але Захід, незважаючи на всю попередню риторику про руйнування Росією міжнародно-правових норм, припустився зближення власних поглядів зі сталою позицією країни-агресора. Зараз, і навряд чи цю ситуацію можна назвати ситуативною, як Захід, так і Росію цікавлять, в першу чергу, закони про «статус» територій ОРДЛО, про широку амністію терористам усіх мастей і, власне, про вибори на цих неконтрольованих Києвом територіях.
Про деокупацію українського Криму, відновлення контролю на східному кордоні України, про вирішення проблем безпеки на окупованих нині територіях Донецької та Луганської областей німецьке головування ОБСЄ, схоже, вважає за краще не згадувати. Адже це саме ті пункти, проти яких виступає агресор, тож простіше не зв’язуватися з проблемами, а обговорювати те, що агресора влаштовує.
Зрозуміло, Німеччині, будь за що, треба продемонструвати успіх її головування в ОБСЄ, тож ускладнення їй не потрібні. Тим більше, що само слово «вибори» звучить так демократично, а те, що вони проводитимуться на окупованих територіях та легалізуватимуть діючих терористів – це вже, схоже, другорядне питання. Навіщо сперечатися з Росією, коли треба лише як слід натиснути на Київ та досягти бажаного результату, хай навіть після безпардонного шантажу на його адресу.
Складність цієї ситуації, на жаль, у тому, що, припускаючись фактичного шантажу на адресу України, як Берлін з Парижем, так і офіційний Брюссель виходять із невтішних для себе реалій.
Це й системна криза в ЄС внаслідок «міграційної» (читай – «гібридної») війни, організованої проти нього саме Путіним з метою поступового руйнування та послідовного розвалу спочатку Шенгенської зони, а згодом і самого Європейського Союзу як головного конкурента путінського проекту – Євразійського союзу.
У цьому ж ряду – деградація європейської еліти, яка виявилися неспроможною протистояти радикальному екстремізму та міжнародному тероризму у самому центрі об’єднаної Європи, що 70 років жила без війни на її території і думала, що її обмине і ця мара.
Не може залишатися поза увагою й активна, послідовна та цинічна інформаційно-пропагандистська робота Москви, яка цілеспрямовано стимулює в окремих країнах ЄС прихід до влади політичних сил і рухів, які або є відвертими друзями Кремля, або, як мінімум, не є друзями України.
Все це відбувається на фоні загального уповільнення темпів росту європейської та загалом світової економіки, серед іншого викликаного як проблемами всередині ЄС, так і необхідністю значного фінансування наслідків міжнародних конфліктів та «міграційної кризи».
Аналітики, така вже їхня доля, завжди вимушені дивитися дещо далі за політиків. З нашої, експертів «Борисфен-Інтел», точки зору дії усіх європейських політиків (німецьких, французьких, італійських, бельгійських, голландських та й інших), які погоджуються брати участь у переговорах з терористами Путіна і з самим Путіним, які намагаються примусити Україну до цих переговорів з, де-факто, міжнародними терористами «на рівних», не є хитромудрою або прагматичною грою на користь вузьких національних інтересів. Для європейських держав і народів, інтереси яких у такий спосіб намагаються захищати такі політики, саме такого роду поведінка і є прямою та невідворотною схемою самогубства.
Тобто, ймовірність «гібридної» війни Росії проти Німеччини (Франції, Італії, Бельгії чи Голландії тощо) багатьом на сьогодні вважається абсурдною й фантастичною. Варто нагадати, що усього два роки тому настільки ж неймовірними виглядали припущення, що Путін може розпочати збройну агресію проти України та здійснити цинічну окупацію українського Криму і частину території Південно-Східної України.
Тільки сліпий не бачить – що Путін, використовуючи величезну «п’яту колону» переселенців з Росії, – у Балтійських країнах, і навіть у Німеччині, вже розпочав свій «гідридний» наступ. Можливо, для Заходу це виглядає таким собі непорозумінням. Але для Путіна – це не гра, це реванш за «найбільшу геополітичну трагедію», якою він, кадровий офіцер КДБ, ще й досі вважає розпад СРСР.
Враховуючи певні нюанси поточної зовнішньої політики Росії і доволі дивовижне поводження Кремля у сирійській кампанії, на сьогодні ніхто не може знати точне місце наступного удару Путіна. Буде він завданий десь у далекому «третьому світі» чи у «старій» Європі, куди будуть спрямовані червоні стріли на картах божевільного стратега – на Німеччину або Францію, на Бельгію або Голландію, на Польщу або на Литву разом з Естонією та Латвією? Чи «попаде під роздачу» Туреччина, а разом з нею – Румунія, Італія або Іспанія, – просто так, щоб поряд не стояли? Комусь, напевно, ці питання видаються фантастичними. Правду говорять, людство не вчиться на власній історії, навіть на новітній.
Україні випала така доля – першою давати опір російській «гібридній» війні («війні нової генерації»). Але в України є величезна проблема – вона на сьогодні просто не має достатньо ефективних інформаційних інструментів і механізмів, за допомогою яких потрібно терміново та край дохідливо донести до європейців свої аргументи. Тези, власне, прості. Про те, що зрада – це самогубство для зрадника, що зрада розцінюється агресором як слабкість, і що саме зрадника, як правило, вибирають наступною жертвою. Але, як кажуть, немає темнішого місця, ніж під світильником. До аргументів і доказів України Європа та весь Захід, видається, залишаються на сьогодні глухими і сліпими.
Цікавою є й поведінка такого глобального гравця, як Сполучені Штати. Досить показовими є публічні «обмовки» Президента Б.Обами про те, що США не можуть захистити Україну, оскільки вона не є членом НАТО. До того ж, невипадковою виглядає й теза Б.Обами про те, що Україна є «країною-клієнтом» Росії й знаходиться у сфері російських життєвих інтересів. Хоча Б.Обама вже «загалом» переміг Путіна, хоч той і «не зовсім дурний», і продовжує стримувати «міжнародне зло» виключно там, де воно загрожує американським інтересам. Засуджувати американську адміністрацію за це було б безглуздо, але Україні варто усвідомити: при Б.Обамі (з яким щодо «українського питання» спорять його ж власні Держдепартамент і Пентагон) нинішній рівень підтримки України є максимально можливим. Головне для України, щоб цей рівень не знижувався.
При цьому головний висновок, який має зробити Україна – ніхто, ні Європа, ні могутні США не будуть воювати з Росією за її, України, суверенітет і незалежність. Свобода – це суто суверенне питання, і право країни на суверенітет визначається виключно волею її народу боротися за власну свободу. Чинник зовнішньої підтримки або, навпаки – засудження таких дій, при всій повазі до наших партнерів, у цій боротьбі є лише другорядним фактором.
У цьому контексті хотів би послатися на історичний досвід боротьби за свою державність Ізраїлю. Так, четвертого (за рахунком) прем’єр-міністра Ізраїлю Леві Ешколь (1963-1969 рр.; уродженець Київської обл.) його соратники та історики називають найменш войовничим прем’єром в історії Ізраїлю. У 1967 році, коли вторгнення армій п’яти арабських держав (Єгипту, Сирії, Йорданії, Іраку і Алжиру), що багаторазово переважали ізраїльську, виглядало неминучим, Л.Ешколь відправив міністра закордонних справ Абба Евена за підтримкою до США.
Президент США, на той час Л.Джонсон (його ще за підтримку Ізраїлю, перш за все – озброєнням усіх видів і типів, називали найбільш «єврейським» президентом США), висловив глибоку занепокоєність ситуацією на Близькому Сході та певну заклопотаність державними справами. Одночасно пояснив, що США не готові воювати за Ізраїль та послався на об’єктивні труднощі. Мовляв, США і В’єтнаму вистачає, а з Москвою не варто загострювати відносини. Природно, Л.Джонсон тоді запевнив, що Ізраїль залишається для США дружньою державою та державою-партнером. Нагадав, що Ізраїль має потребу у політичній і дипломатичній підтримці США, в першу чергу, в ООН. Рекомендував «триматись і не провокувати». У разі ж прояву свавілля молодшого партнера, пригрозив припинити поставки зброї в Ізраїль. Наостанок двічі повторив: «Ви не залишитеся наодинці, якщо не будете діяти самостійно».
Ну чим не ситуація сьогоднішніх днів, що склалася у відносинах України зі США?
Є у цієї історії й дпродовження. Прем’єр-міністр Ізраїлю Леві Ешколь уважно вислухав доповідь Абба Евена після його повернення зі США і вирішив діяти в інтересах своєї держави самостійно. За шість днів війни (з 5 по 10 червня 1967 р.; отримала назву «Шестиденної війни») Ізраїль ущент розгромив півмільйонне угруповання військ п’яти арабських країн і встановив контроль над Синайським півостровом, Сектором Гази, Західним берегом річки Йордан, Східним Єрусалимом та Голанськими висотами. Наслідки цієї війни і досі визначають політичну ситуацію в регіоні. А головне – Ізраїль не залишився на самоті. США в результаті таких самостійних дій Ізраїлю не відмовили йому у політичній та дипломатичній підтримці, в першу чергу, в ООН.
Цей приклад не варто сприймати як заклик до війни. Радше – це нагадування усім про гідність відповідальних та відповідальність гідних. Правду кажуть, що сильні поважають сильних. Сильні шукають нестандартні рішення і впроваджують їх в життя, а слабкі шукають безліч виправдань для власної бездіяльності.
Мінськ на сьогодні не дає відповіді на виклики, скоріше – відтіняє як безпорадність одних, так і безпардонність інших. Очевидно, що безрезультатність та тупик Мінського процесу вимагає змін у підходах світової спільноти до вирішення усього комплексу проблем, що стосуються збройної агресії Росії проти України, виходячи з об’єктивних реалій.
При цьому постає неминуче і невідкладне питання: що ж буде «після Мінську»?
В першу чергу, такі зміни мають стосуватись розширення формату «Нормандської четвірки» шляхом підключення до неї інших провідних країн світу, які мають реальні важелі впливу на Москву, насамперед країн-підписантів Будапештського меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї – США та Великої Британії (у грудні 2015 року така пропозиція поступила від «групи мудреців ОБСЄ»).
Крім того, до міжнародних переговорів стосовно України можуть бути підключені також й інші країни, зокрема – Польща, яка є стійким та послідовним лобістом українських інтересів у ЄС і НАТО, а також займає найбільш непримиримі позиції перед Російською Федерацією. Такий розширений формат навряд чи радикально впливатиме на ситуацію, але може зрушити її з мертвої точки та посилити міжнародний тиск на Росію.
При цьому, на відміну від нинішнього, по суті, «рекомендаційного» статусу «Нормандської четвірки», новий формат міжнародних переговорів мав би отримати можливість накладання юридичних зобов’язань на Росію щодо безумовної реалізації прийнятих рішень стосовно України. У даному контексті, спроби Москви ухилитись від взятих на себе зобов’язань або їх чергові порушення мають викликати негайні та жорсткі санкції інших учасників переговорного процесу у найбільш чутливих сферах для Російської Федерації (енергетики, фінансів та військово-промислового комплексу).
Вирішення зазначеного питання дозволить змінити і нинішнє положення Мінської контактної групи, обмеживши її функції виключно організацією практичного виконання рішень, прийнятих на вищому (міжнародному) рівні. Тим самим, Росія та ДНР і ЛНР будуть позбавлені можливостей маніпулювання ситуацією у своїх цілях.
Разом з тим, дійсно стратегічно важливе значення для України – на довготривалу перспективу, мало б розгортання міжнародних миротворчих сил на Сході нашої Держави під егідою НАТО, як найбільш потужної світової організації у сфері колективної безпеки. Це дозволило б не тільки унеможливити подальше військове вторгнення Росії до України, але й створити реальні передумови для інтеграції нашої Держави до складу Північноатлантичного союзу. Крім того, на підконтрольних сепаратистам територіях доцільно було б розгорнути й спеціальну місію Євросоюзу з дотримання миру в рамках Спільної політики безпеки і оборони ЄС.
Обнадійливими у цьому сенсі є заяви Посла США в Україні Джеффрі Пайєтта, який нещодавно зауважив, що Україні може знадобитися міжнародна присутність для того, щоб провести на Донбасі легітимні вибори за міжнародними стандартами.
«Ми дуже сподіваємося, і Президент Порошенко сподівається, що це будуть реальні вибори за стандартами ОБСЄ на Донбасі, які мають обрати українську владу у цьому регіоні. У цьому сенсі треба буде мати якусь міжнародну присутність, щоб стабілізувати ситуацію з безпеки, щоб надати безпеку для виборів. Для цього потрібне дотримання деяких умов. По-перше, має бути запит з боку України, по-друге, ми маємо провести консультації з нашими європейськими та міжнародними партнерами» - заявив Дж. Пайєтт 11 березня ц.р. перед слухачами Могилянської академії.
Послідовна і цілеспрямована реалізація наведених вище підходів може надати можливість радикально змінити ситуацію, забезпечивши як безпеку України, так і безпеку Європейського Союзу і НАТО зі Східного стратегічного напрямку (з боку Росії).
Це не змінює головний фактор: жодна із угод та домовленостей з Росією не виконується Москвою, якщо це не відповідає її інтересам. За умов будь-якого режиму в Росії стримування неоімперських амбіцій Москви можливе лише за рахунок адекватної збройної сили або її еквівалентів у вигляді політико-економічних дій.
За таких обставин Україні слід позиціонувати себе, виходячи суто зі своїх національних інтересів і національної безпеки, а не з прагнення заслужити похвалу західних лідерів.
Юрій Радковець, віце-президент Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел», кандидат військових наук, доцент, генерал-лейтенант запасу.
