У країні, що воює, цивільних лікарів нема

Не лише українська армія боронить і відстоює нашу незалежність - медики не раз і не два повертали героїв з того світу. Чимало лікарів пройшли Майдан, АТО і там, у польових шпиталях, училися рятувати життя, з-під куль витягаючи поранених і доправляючи їх до лікарень.

Чи не найбільше поставили наших захисників на ноги у Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. І.Мечникова. Вона - одна з найстаріших багатопрофільних лікувальних медичних установ України, центр спеціалізованої хірургічної допомоги.

З початку військових дій через цю лікарню пройшло понад 2200 поранених бійців, з них більш як половина - через зал і відділення реанімації. Фахівці лікарні Мечникова провели понад 2000 операцій за життєвими показаннями і близько 3000 планових етапних втручань. Тут було врятовано 99% важкопоранених героїв, і це - винятковий в Україні результат.

Щоб розповісти про колектив дніпровських медиків, журналістам Укрінформу довелося кілька разів приходити на інтерв'ю. Але ми й самі розуміли, що лікарі - люди дуже зайняті, і на першому місці у них - порятунок українських бійців, тому заважати їхній роботі не слід.

У головного лікаря Сергія Риженка чимало адміністративних обов'язків, щодня невідкладні наради, лікарські конференції. Коли він запропонував поговорити з його заступником Юрієм Скребцем, ми навіть зраділи. Адже це той лікар, який свої законні відпустки проводив у зоні АТО, рятуючи бійців.

Двічі сам отримав поранення, перший раз - осколком у шию, другий - коли авто "Госпітальєрів" потрапило під обстріл. Тоді легких поранень зазнали всі, хто був у машині, Юрій Юрійович отримав баротравму голови, потрапив у 66-ий військовий мобільний госпіталь, де колеги впізнали його лише на наступний день. Порятунок поранених хлопців він вважає найсвятішим своїм обов'язком.

Лікарня ім. Мечникова на війні уже тридцять місяців, за кілька перших днів фахівцям довелося змінити свій профіль, а лікарі з цивільних перетворилися на військових.

ЛІКАРІ. БУЛИ ЦИВІЛЬНІ, А СТАЛИ ВІЙСЬКОВІ

- Перших поранених ми отримали тридцять місяців тому - 9 травня 2014 року. Спочатку був один, потім 9, потім 12, і ми зрозуміли, що йде справжня війна. Що це не тимчасове явище.

Що ми мали на початок війни у Дніпрі? Військовий шпиталь, який був колись на 600, а став на 100 ліжок. Крім того, сама споруда була запродана російському банку, тяганина триває й досі. Апеляційний суд задовільнив прохання, зобов'язавши повернути госпіталь у власність української держави, однак виявилось, що за добу до того банк був переданий казахстанському філіалу ВТБ-банку, тож судову процедуру доведеться повторити знову.

І наша Мечникова - найбільша й найпотужніша з обласних лікарень, більшою була хіба що донецька лікарня ім. Калініна, але ж її вже немає, так само знищена й Луганська обласна лікарня.

Ми маємо 1175 ліжок, 40 відділень стаціонару, 60 ліжок реанімації, а фактично на час війни розгорнуто 90 ліжок реанімації, 2,5 тисячі співробітників, з них 500 - лікарів, тисячу медсестер. Потужна сучасна лікарня, відносно молоде керівництво з прогресивними поглядами.

Ми дуже швидко адаптувалися до нових умов. Перші місяці ще дехто з військових лікарів хизувався тим, що напам'ять знає 47 томів досвіду лікарів Другої світової війни. Але сьогодні користуватись методиками 75-річної давнини - злочин! Це досвід, як не треба робити! Все, що творилося тоді, а ще в Афганістані так робили, копіювати на поля змагань зараз не можна в жодному випадку. Не можна до вогнепальної травми, кульової, мінно-вибухової підходити зі знаннями й досвідом цивільного лікаря. Ще раз повторюю - це військовий злочин.

Є приклади (сучасні, - ред.), коли у військовому госпіталі на тисячу пацієнтів було 200 ампутацій, а у нас на 2200 - 9 ампутацій, бо наші лікарі залучали вакуумну терапію, апарати зовнішньої фіксації, в тому числі старі апарати Єлізарова, широкі розрізи - фасціотомії. Це золотий стандарт, яким користуються всі армії світу, - розповідає Юрій Юрійович.

Аби адаптуватися якомога швидше, дніпровські лікарі вирішили скористатися досвідом Ізраїлю, де поранених лікують найкраще в світі, бо в стані війни країна перебуває вже 75 років.

- Виявилось, що вже на 8-му році війни ізраеліти зрозуміли, що військові шпиталі не потрібні. Останній військовий шпиталь ім. Хаїма Шиба був перетворений у 1958 році на найбільшу на Близькому Сході клініку Тель-а-Шомер. Це велике місто. Але там кожна клініка, кожна лікарня - військові. Цивільних лікарів нема. А коли допомога надається і цивільним, і військовим, медицина прогресує, розвивається. Хоча ізраеліти, мабуть, і гадки не мали, що так довго воюватимуть, але вони добре розуміли, що сучасна медицина не може стояти. Це як ровер: зупинився - впав.

Наша ж військова медицина, з огляду на те, що ми довго не воювали, повільно деградувала. За часів СРСР була військова операція в Афганістані, але ж то десь там, далеко, до військової медицини України це не мало безпосереднього стосунку. Тепер є гроші, кадри, забезпечення, є розгалужена мережа військових шпиталів, але все ж таки країни, які воюють у межах своєї території, мають кінцевою ланкою військовий амбуланс, який підбирає, витягає, надає допомогу і доставляє до найближчої лікарні, а вже там починається спеціалізоване лікування.

Зараз на передовій діє розгалужена мережа мобільних військових шпиталів на базі міських та районних лікарень, і медичні роти в батальйонах діють, і волонтери допомагають із медичним вишколом.

Перші тижні й місяці війни в лікарні згадують як надзвичайно тяжкі. Важко було, насамперед, психологічно. Медсестри в приймальному відділенні втрачали свідомість лише від вигляду поранених бійців - і скотчем відірвані ноги-руки примотані, і зупинка кровотечі - ніяка, джгутів не вистачало.

Тепер і "кати" (медичний джгут, - ред.), і бандаж ізраїльський, он стирчать, - Юрій Юрійович показує на підготовлені аптечки в своєму кабінеті, - це я на вишкіл їхатиму до хлопців. Тепер ми вже отримуємо хлопців стабілізованих, прооперованих. І професори проводять на передовій операції, Ярослав Заруцький - полковник медичної служби, начальник кафедри військової хірургії Української військово-медичної академії, доктор медичних наук, Михайло Каштальян - заслужений лікар України, професор, провідний хірург військово-медичного клінічного центру м. Одеси, Андрій Верба - генерал-майор медичної служби Збройних сил України, кандидат медичних наук, Анатолій Казмірчук - директор Київського військового госпіталю генерал-майор медичної служби, я бачив його особисто у 66-му військовому мобільному госпіталі в Покрові. У Старогнатівці у 2015 році була спільна військова операція ЗСУ і "Правого сектору", я був старшим групи медичного сектору. Була там делегація на чолі з Андрієм В'ячеславовичем Вербою, керівником медичної служби ЗСУ, тобто, люди працюють - і нам вже не так тяжко.

ЛІКАР СКРЕБЕЦЬ: НІКОЛИ НЕ НОСИВ НАГОРОДИ - МЕНІ ЯКОСЬ СОРОМНО

Спочатку мечниківці отримували всіх тяжких від ЗСУ, добробатів, МВС, цивільних осіб, Нацгвардії, СБУ. Тепер набагато менше пацієнтів, але ті, що потрапляють - украй важкі. У 2016 році сюди направляють лише невідкладних пацієнтів, які точно загинуть без допомоги лікарні Мечникова. Всі середні й легкі йдуть у госпіталь.

На шафі помічаємо великий фотопортрет лікаря, а він, наче відчуваючи можливе питання, говорить:

- До речі, домовився пристроїти свій портрет (роботи харківського художника, професора В.І.Ковтуна), його візьме на зберігання Дніпропетровський історичний музей. Ну, а куди я його повішу, що я - Пшонка? І вдома не поставиш, він великий, як двері. Й так уже картина висить у холі лікарні, там теж моя фізіономія є, - стримано говорить Скребець. - Ще їм осколків кілограмів п'ять, тих, що витягли з наших поранених, віддав.

Дізнаємось, що до музею Юрій Юрійович передав і свій орден "За мужність ІІІ ступеня". "Ніколи не носив нагороди, - каже, - і мабуть, цей бар'єр психологічно вже не подолаю: мені якось соромно".

Найбільше поранених надходило до лікарні Мечникова в кінці серпня 2014-го, коли стався Іловайський котел. За добу - 150 осіб, може, було б і більше, але чоловік 30 відсортували, і після стабілізації перенаправили до інших лікарень і госпіталів.

- Ми з Радієм Шевченком (директор обласного центру медицини катастроф, - ред.) вийшли о пів на першу ночі у двір лікарні перепочити, аж тут заїжджають три ікаруси-гармошки. Такі старі, пихтять, димлять. Прямо з Донецька. І з них починають висипатися наші хлопці. Вони брудні, зморені, закривавлені, по 4 по 5 днів у зеленці лежали, хтось без рук, хтось без ніг, джгут накладений, а якщо так довго, то знімати не можна, спершу ампутація, - згадує найважчі ночі лікар. - Волонтери молодці: побігли, п'ять метрів ковбаси купили, хліба, бутерброди зробили, щоб хоч нагодувати пацанів, бо вони голодні, як вовки. Хтось привіз з Озерки футболки, білизну, ми змогли переодягти їх у чисте. Ми тоді впорались, але це було граничне навантаження.

Тут, у лікарні, лікували й цивільних поранених. На початку навіть було кілька осіб з протилежного табору сепаратистів. Але згодом лікарі звернулися до влади з проханням, щоб, якщо такі будуть, відправляти їх у різні лікарні на периферію.

- Були ситуації, коли в нас більше 200 поранених одночасно лежить, у них родичі, побратими, а тут поряд "сєпар", якого ізолюємо, окрему палату йому, реанімацію, на нього охорону виділяємо. Зрозуміло, яке обурення він викликає, скільки на нього ресурсів іде. Тому ми просили розвести їх по різних лікарнях.

До кабінету постукали. Юрій Юрійович одразу відгукується, даючи нам зрозуміти, що це може бути важливо, і ми маємо почекати.

ІСТОРІЯ БІЙЦЯ ЖЕНІ ВОЛОКА

- Це сестра нашого бійця, Жені Волока. Молодий командир, був доставлений у середині серпня в комі на апараті штучної вентиляції легень, по суті, без ознак життя. Військово-польовим медикам вдалося на певний час стабілізувати стан. Великий осколок пробив голову в скроневій області. Розбита грудна клітка, осколки в легенях і серці. Ми провели операції, життя врятоване. Останній осколок витягли в Київському інституті ім. Амосова, його директор Василь Лазоришинець - великий друг мечниківців, забрав Женю до Києва, де він і був прооперований.

І все було оптимістично, зараз на початок січня було заплановано, що Женя приїжджає до нас, доктор медичних наук Андрій Сірко вже прорахував пластину, якою ми закриємо череп. Однак після обстеження в нього виявилась дуже рідкісна штука - хибна аневризма головного мозку, що утворилася внаслідок поранення - осколком був пробитий артеріальний стовбур і на тому місці утворився локальний крововилив, який не поширився у мозок, а якось розтягнув тканини мозку і там залишився. З часом там утворилась тонка склеротична тканинна оболонка, ми зробили Жені ангіографію, і це виглядає як справжня аневризма, хоча стінок вона не має. Але будь-який рух, напруження, підняття ваги може викликати розрив цієї тканини, і тоді може статися внутрішньомозковий крововилив, тобто людина живе з "годинниковим механізмом" у голові.

Тому ми провели консиліум і запропонували зробити такий варіант - провести оклюзивний тест, перекрити цю артерію, і якщо не буде страждати мова, слух, зір, чутливість, рухи, і він лишатиметься адекватним - пам'ять, емоції, інтелектуальна сфера не постраждають, тобто ця артерія не буде суттєво впливати на кровообіг, - то тоді цю артерію ми перекриємо, вона затромбується - і аневризма зникне.

Сестра Жені помітно нервує перед початком бесіди. Кілька разів перепитує про незрозуміле для неї:

- Чи може паралізувати брата під час такого тесту? Як довго він буде відновлюватися?

А потім вже спокійніше:

- Це ж добре, що ми до вас у лікарню потрапили! У Києві ми ж тільки серце лікували, а голову не обстежували, а лише у вас є такий ангіограф. Я вам довіряю!

- Дійсно, ангіограф у нас надсучасний, тому такі обстеження й операції ми проводимо. Впевнений, з'явиться ще кращий апарат в іншій лікарні - будуть і там проводити такі складні втручання. А зараз - усе, йди до брата, заспокоюй його і готуйтеся до тестування, - радить Юрій Юрійович.

Поки готувався цей матеріал, Євген Волок був успішно прооперований і вирушив додому з виключеною аневризмою і без неврологічного дефіциту.

- Дуже багато залежить від сортування, - продовжує розмову з нами лікар, - бо як сказав видатний український хірург Микола Пирогов, завважте, саме український - "не медицина, а адміністрація відіграє головну роль у справі порятунку поранених і хворих на театрі війни". "Війна - то є травматична епідемія", - ще одна його цитата. А взагалі він говорив, що хірург, який оглянув десятьох поранених, вибрав найтяжчого і пішов його оперувати - це військовий злочинець. Треба зайнятися медичним сортуванням і рятувати тих, кого можна врятувати, а не марно втрачати час на найтяжчого.

На щастя, у нас є можливість одночасно всім надавати допомогу, але військово-польова медицина і медичне сортування найкращих країн світу досі послуговується принципами Пирогова, - зауважує Юрій Скребець.

Близько 11 відсотків поранень у бійців - це кулі, решта - це те, що прилітає - гради, міномети, в тому числі 120-ті, артилерія.

У ЦІЄЇ ВІЙНИ НЕМА КОДЕКСУ ЧЕСТІ

- У цієї війни немає кодексу честі військового, люди сидять по 10 місяців в окопах і чекають, прилетить чи ні. Колись у вітчизняну мій дід двічі був поранений і жодного разу не бачив німця в обличчя, то зараз - те саме. Наш ворог сидить далеко, а стріляє, завдяки безпілотникам та інформації коректувальників, дуже точно. Навіть за 20-30 км, як було у Старогнатівці - обстріл вели з території Ростовської області (РФ). У відповідь ми не можемо так само гатити артилерією, бо вже за 15-20 км - кордон, і виходить, що ми з українського боку його порушуємо.

Психологічно хлопцям дуже тяжко. Коли люди бачать з окопів ворога, в них з'являється азарт, стріляти, абощо, а тут відбувається деморалізація. Страшно, депресія, бо не зрозуміло, чому сидимо в окопах і годуємо вошей та пацюків. І не воюємо, а просто чекаємо, щоб в окопи щось прилетіло, адже від артилерійського снаряду нема захисту, це треба, щоб кілька метрів бетону було над головою, але ж на позиціях такого немає, - говорить лікар.

На постійному зв'язку з лікарнею ім. Мечникова - радник голови Дніпропетровської облдержадміністрації Тетяна Губа, яка опікується пораненими, зустрічає гелікоптери з ними, розшукує і дзвонить рідним. Усіх бійців, чи це молодий юнак, чи зрілий чоловік, вона називає "сонечками". "Зараз військовим вертольотом із Маріуполя евакуйовані троє Сонечок - двоє поранені, один хворий. Доставлені команді Сергія Риженка", - такі короткі її повідомлення у Facebook з'являються мало не щодня.

За 10 місяців 2016-го, до кінця жовтня, у лікарні ніхто з поранених не помер. Потім двоє відразу пішли за межу - Давид і Євген, якому тут, у лікарні, виповнилося 19 років.

- В останнього сталася клінічна смерть, і навіть після зупинки серця цей хлопчина мав такий одухотворений мужній вигляд. За два тижні до того у нього був день народження. Казав мені: "Так хочеться йогурту". Я йому пообіцяв принести, як тільки буде можна. Помирав дуже тяжко, - голос лікаря стих, він змовк на кілька секунд. І попри те, що в лікарів за роки війни емоції пригнітилися, було видно, як болісно він сприймає смерть українських героїв.

- Поки будемо говорити, що сьогодні два 200-х і п'ять 300-х -так і буде. А слід, як в Ізраїлі: кожна смерть - це національна трагедія. Там за одного ізраїльського солдата можуть покласти тисячу, тому ті біжать і самі виказують терористів. Є різниця: у нас сьогодні один 200-ий, чи - у нас сьогодні загинув УКРАЇНЕЦЬ!

А ще доводиться чути: "Дякувати Богу, що на передку зараз немає мобілізованих, лише контрактна армія". А що, контрактники - це смертники? Чому їх не жаль? Це що, не люди, найманці з якогось іншого світу? Це ж патріоти справжні, які хочуть захищати країну, це ж генофонд, цвіт нації! - упевнений лікар.

Просимо дозволу відвідати відділення, де лежать наші бійці. Та виявляється, що всі завідуючі саме збираються на планерку.

"А приходьте завтра на лікарський обхід", - пропонує нам Юрій Юрійович.

МУЗИКА В ОПЕРАЦІЙНІЙ

Наступного дня наше знайомство з "командою Риженка" продовжилося в реанімаційному відділенні. Саме сюди насамперед привозять поранених солдатів із зони АТО. Тут не можна багато говорити, та й фотографувати бажано так, щоб не було видно облич пацієнтів.

- Операції тут проводяться цілодобово. Всі поранення - вкрай серйозні. Але всіх хлопців нам вдається врятувати, - говорить завідуючий відділенням політравми Ігор Йовенко.

Вони рятують навіть ціною власної крові. Медична сестра відділення Світлана Гладка понад 40 разів у разі нагальної необхідності здавала кров для бійців. Саме відділення політравми було ініціатором проведення серед дніпрян акцій зі здачі крові для бійців. Таких акцій, які збирали тисячі городян, провели вже більше десяти.

- Наша нейрохірургічна служба складається з трьох відділень, але головна частина, яка займається операціями поранених, - це церебральна. Завідує нею мій однокурсник - доктор медичних наук Андрій Сірко. Дуже високої кваліфікації, справжній нейрохірург. Досвід просто гігантський у лікуванні тяжкої проникної черепно-мозкової травми, поранень мозку. Такого досвіду немає ні в кого в Україні. Ми вже є законодавцями, корифеями, - зауважує Юрій Скребець. - Якщо хочете його сфотографувати - поспішіть, бо він зараз піде на операцію.

Андрій Григорович був іще в кабінеті, де на екрані видно операційну залу. Весь сконцентрований, уважний. Кілька фото, часу обмаль - показує на екран, там його вже чекають. Оперували якраз того самого Женю Волока.

- 12 травня 2014 року через відділення нейрохірургії пройшло 260 осіб, які мали поранення черепа й головного мозку, з них важких - 151 поранений. Крива надходжень ніколи не знижувалася до нуля, вершина - це коли були Іловайськ, Дебальцеве. Тоді до нас надходило по 200-250 поранених за місяць, - пояснює Андрій Сірко.

Нейрохірургічна служба працює цілодобово: є лікар, який чергує у цьому відділенні, і є лікар, який чергує у приймально-діагностичному, а ще є так звана колонка АТО, у ній стоять лікарі - Ігор Кирпа, Олександр Марченко, Георгій Пилипенко, Тимофій Іонов, Микола Сорін, Дмитро Гарус. Це кістяк, який так підготовлений, що може виконувати будь-яку операцію, вдень чи вночі, у будні, й вихідні.

- Перші операції робив я сам, а вони допомагали, потім вони оперували, а я асистував. Наші лікарі пройшли стажування у провідних клініках Європи - Німеччини, Англії, Фінляндії, Чехії, а також країн СНД. Такого досвіду, як у лікарні Мечникова, немає ніде в Україні. Але це сталося не на рівному місці, тому що ми з 2006 року посилено займалися черепно-мозковою травмою побутовою - це ДТП, хуліганські травми, були й вогнепальні поранення, але це або спроби суїциду, або необережність під час полювання. Тоді ми виконували по одній операції в день, тобто 350 за рік. Тому АТО не стало для нас чимось новим, водночас за короткий проміжок часу слід було вивчити накопичений досвід Другої світової, Афганістану, В'єтнаму, Іраку, Чечні, Нагорного Карабаху.

Нинішні поранення відрізняються від тих, що були раніше. 90 відсотків - це важкі мінно-вибухові. Це призводить до того, що пошкоджень зазнає не лише голова, а й усе тіло. 64 відсотки пацієнтів, крім травми голови, мають поранення грудної клітки, черевної порожнини, верхніх та нижніх кінцівок із пошкодженнями судин, нервів. Це осколкові ураження кількох анатомічних ділянок голови, тулуба, кінцівок.

Найчастіше - це шок, крововтрата, і необхідно, щоб працювала бригада з кількох чоловік - нейрохірург, хірург, травматолог та підготовлений анестезіолог. У лікарні ми маємо чотири реанімації, дві з них спеціалізовані - реанімація політравми (завідує кандидат медичних наук Ігор Йовенко), відділення реанімації (В'ячеслав Гришин), відділення першої реанімації, або хірургічної (Володимир Дубина), ще є гнійно-септичне або відділення інтенсивної терапії сепсису, бо у багатьох бійців рани забруднені, що загрожує перитонітами, гангреною, різними іншими ускладненнями, там працює Микола Мосінцев. Тільки завдяки тому, що в лікарні є всі хірургічні спеціальності, є сильна реанімаційна служба, плюс обладнання - сучасні комп'ютерні томографи, мікроскопи, у жовтні тут запрацював надсучасний ангіографічний комплекс, аналогів якому немає в Україні, - ми можемо проводити лікування на високому рівні.

Я був на конференціях нейрохірургів у Римі, Празі. Робив доповідь у Мілітарі комітеті, де представляю Україну як нейрохірург, наші результати там сприймаються дуже добре, бо вони нічим не відрізняються від того, що напрацьовано іншими країнами, - розповів Андрій Сірко.

Згодом ми дізналися, що аневризма Жені Волока успішно знешкоджена: на вході в неї встановлена "пробка" з платинових спіралей, усі артерії мозку збережено, тестування підтвердило, що функції мозку не страждають і вже нема загрози життю. Попереду - останній етап лікування - операція із встановлення титанової пластини для закриття дефекту кісток черепа після поранення.

Про працездатність нейрохірургів-мечниківців серед колег ходять легенди - вони можуть оперувати по 20 годин!

- Вмикаємо в операційній музику, яка йде фоном. Вона дозволяє сконцентруватися на хворому, на операції, і все, що відбувається в сім'ї, в лікарні, відходить на задній план, - каже Андрій Григорович.

УКРАЇНСЬКІ ЗАХИСНИКИ НЕ ПОВИННІ ХОВАТИ ОБЛИЧЧЯ

Відділенням щелепно-лицьової хірургії завідує Анатолій Комок. Разом із американськими колегами він проводить багатоетапні операції для малюків із вродженими вадами обличчя, і так само прооперував уже сотні бійців, поранених в обличчя. На жаль, не вигадали ще маски, щоб у бою захищала лице, тому поранення дуже складні, а герой же не має ховати лице, йому треба його повернути.

- У наше відділення за час проведення АТО надійшло більше сотні бійців із пораненнями облич, і це лише найважчі випадки, оскільки легші ми направляємо в інші лікувальні заклади, наприклад, військовий госпіталь. Мінно-вибухові й кульові ураження так спотворюють і руйнують тканини лиця, що операції з відновлення органів, і самого обличчя тривають по 5-6 годин, а іноді й більше.

Останніми місяцями поранених надходить менше, проте травми важкі, - розповів Анатолій Семенович.

Однією з особливостей є те, що осколки або кулі руйнують кістки обличчя на дрібнесенькі шматочки. І щоб відновити їх, доводиться застосовувати до десятка різного роду титанових міні-пластин, спеціальні шви, спеціальні методи дренування.

Колективу відділення вдалося досягти того, що, попри такі важкі травми, жоден поранений тут не помер, хоча були вражені й життєво важливі органи.

На базі відділення працює кафедра хірургічної стоматології Дніпропетровської медакадемії, яку очолює син Анатолія Семеновича - Олексій Комок. Більшість поранених бійців оперує саме він. Поруч із ним оперують Валентина Віхрова, стаж роботи - близько 40 років, хірург вищої категорії, Тетяна Книга - також працює близько 40 років, лікар вищої категорії, хірург вищої категорії.

- Молоді фахівці - це асистенти кафедри Яна Москаленко, Алі Мажді (іранець за походженням) - дуже добрий хірург, і я радий, що він у нас працює. Він закінчив нашу Дніпропетровську медичну академію, ординатуру, і його запросили працювати на кафедру хірургічної стоматології. Ще один молодий лікар - клінічний ординатор Гліб Бондаренко, Денис Терешков, - знайомить завідуючий відділення з молодими лікарями.

За час проведення АТО у терапевтичному відділенні (завідуючий - заслужений лікар України, кандидат медичних наук Іван Жердєв) проліковано понад 700 бійців.

- У нас найкращі лікарі - заслужений лікар України, кандидат медичних наук Олег Топка, кандидат медичних наук Євген Томілін, лікар вищої категорії Сергій Якушев, у приймально-діагностичному відділенні - Олексій Горегляд.

Ми перша цивільна лікарня, яка приймала поранених, тому й досвід накопичили великий, і алгоритми лікування виробили. Цим ми щедро ділилися і на з'їздах, конференціях військових лікарів, присвячених бойовій травмі. Тісний контакт маємо і з військовими шпиталями - нашим дніпровським, львівським, одеським, центральним. Розповідали й лікарям, що підвищують кваліфікацію в Запорізькому післядипломному інституті. Досвід великий, хоча багато хто волів би його не мати, та ми зобов'язані рятувати українських бійців, - говорить Іван Жердєв.

Заступник головлікаря розповів нам також про центр психо-соматичних станів. Його відкрили переважно заради наших бійців.

- Бо ми отримали ціле покоління, яке не може повернутися з війни, їх соціалізація - це, насамперед, відновлення психіки, їх поглядів на життя. Я вже якось говорив, що нашим хлопцям Господь дає інші очі. Ті люди, і ті психотипи, які зустрічаєш на передовій, - унікальні, таких у цивільному житті не зустрінеш. Є такий фільм "Хроніки Ріддіка", де герою пересадили інші очі, і той почав бачити в темряві те, чого ніхто інший не бачив. Отакі очі даються цим хлопцям, які пройшли це пекло. Лікарі виїжджають під обстріли на 5-10 хвилин, забирають поранених, бачать страшні травми бійців на операційних столах у лікарнях, а потім все життя згадують. А хлопці сидять там по кілька місяців у постійній небезпеці смерті. Але є одна особливість: коли вони виходять на світ Божий, то їм дуже боляче дивитися на те, що відбувається навкруги, - говорить Юрій Скребець.

Тому він певен, що загибель або поранення кожного українського бійця треба сприймати як національну трагедію.

- Коли ми це зрозуміємо, коли буде не статистика, а кожна смерть, кожна ампутація, кожна втрата кінцівки, ока чи іншого органа, буде сприйматися як велике горе, тоді ми зрушимо з місця ситуацію. Ментальність треба змінювати, а її можна змінити лише коли у ЗМІ, з вуст політиків, відомих публічних людей буде звучати не "сьогодні загинуло 5, поранено 3", а що сьогодні загинув УКРАЇНЕЦЬ.

Людмила Блик, Микола М'якшиков, Дніпро.