«Медові» пів року Путіна з Трампом завершилися

Рівно пів року минуло з моменту серпневого саміту 2025 року в Анкориджі, де вперше за тривалий період зустрілися Дональд Трамп і Путін. Тоді російська пропаганда захлиналася від захвату: червону доріжку Аляски подавали, як блискучий тріумф. Москва святкувала «повернення у клуб великих гравців», а ідея глобального «перезавантаження» буквально просякла інформаційний простір РФ.

Сьогодні ж ейфорія змінилася роздратуванням, а вигаданий «дух Анкориджу» дедалі більше нагадує політичний труп, який намагаються оживити за допомогою взаємовиключних заклинань.

Як Росія «перезапускала» відносини із США…

Ідея, що саміт мав символізувати «перезапуск» відносин Росії і США після кількох років конфлікту та санкцій, тоді, в серпні 2025‑го, буквально витала в повітрі. Офіційні коментарі російських чиновників підкреслювали оптимізм щодо перспектив відновлення відносин РФ–США та великий потенціал співпраці, включно з диво-прожектами на кшталт тунелю між Чукоткою і Аляскою.

Тоді ж Москва й вигадала так званий «Дух Анкориджу», який вона регулярно викликала й на який покладала великі надії. Це було щось на кшталт «Трамп – наш!» періоду його першої каденції, але вже зразка 2025 року. Важливий момент полягав і в тому, щоб продемонструвати пересічним росіянам, що американці з Путіним «ведуть переговори на рівних».

Насправді, що це за «дух» такий, ніхто в самій Росії пояснити не міг. Хіба що офіційний представник Кремля Пєсков сказав, що це «ціла низка порозумінь між Росією і США, які були досягнуті в Анкориджі». У чому саме полягають ці «порозуміння», Пєсков відмовився пояснювати, тому що, мовляв, «ми маємо намір в інтересах справи вести ці розмови в закритому режимі й не займатися мегафонною дипломатією».

Ця таємничість не заважала Путіну переконувати, що «ми відчули дух Анкориджу – прагматичний, без зайвих емоцій, спрямований на результат. Це дух людей, які розуміють ціну реальних домовленостей, а не просто політичних декларацій». А голова МЗС РФ Лавров казав, що «у дипломатії іноді дух переговорів важить більше, ніж буква. Якщо є довіра і спільне розуміння цілей, то дух зустрічі сам веде нас до правильних рішень».

…і що з цього вийшло

Проте вже за пару місяців у Москві почали відчувати, що з «духом» щось не так. Сергій Рябков  – заступник Лаврова – 8 жовтня 2025 року заявив: «Потужний імпульс Анкориджу виявився значною мірою вичерпаним» – і звинуватив у цьому «Європу і прихильників війни до останнього українця». Але протягом наступних двох днів Рябкова публічно виправив помічник Путіна із зовнішньої політики Юрій Ушаков, який заявив, що переговори на основі домовленостей, досягнутих із Трампом, тривають. І вже 20 жовтня той самий Рябков знову завзято переконував, що «альтернативи "духові Анкориджу" немає».

Тоді ж, у жовтні 2025-го, Лавров дав московську версію «духу». «Ще раз повторюю, негайне припинення вогню в Україні, про яке зараз знову раптом почали говорити, на відміну від необхідності врегулювати суть проблеми, усунути її першопричини, означало б тільки одне, що величезна частина України залишається під керівництвом нацистського режиму, ця її частина буде єдиним місцем на землі, де законодавчо заборонена ціла мова...Такий підхід означає повну протилежність тому, на чому розійшлися президенти США і Росії в Анкориджі, коли домовилися сконцентруватися саме на першопричинах»,– пояснив головний дипломат РФ.

Найцікавіше, що ані в заявах Державного департаменту США, ані у спічах самого Трампа так і не з’явилося жодного «духу Анкориджу» чи бодай  якогось його аналога. Натомість Москва завзято продовжувала викликати цей дух на власних спіритичних сеансах. Дух так і не з’являвся, що Москву дратувало. І нарешті прорвало.  

Уже в лютому 2026-го Лавров вибухнув гнівною тирадою. Він поскаржився, що Росія «по-чоловічому» погодилася на пропозиції США, сподіваючись на широку співпрацю. «Поки що на практиці все видається навпаки: вводять нові санкції, влаштовують війну проти танкерів. Індії та іншим нашим партнерам намагаються заборонити купувати дешеві російські енергоносії»,– поскаржився Лавров і визнав, що Росія не бачить «райдужного майбутнього» в економічних відносинах із США.

Йому справді є на що скаржитися. Адже після Анкориджу США провели зразково-показову «СВО у Венесуелі», посилили тиск на Іран, влаштовують морські бої  російському «тіньовому флоту» і конкретно націлилися на ще одного союзника РФ – Кубу. Вже й z-ресурси зовсім не риторично запитують: «Ми допоможемо Гавані чи й надалі не будемо підривати «духу Анкориджу»?

Олександр Дугін, якого усталено вважають ідеологом «русского міра», прямо вказує на те, що «дух Анкориджу» смердить. Ми пожертвували занадто багатьма фігурами: Сирією, Хезболлою, Венесуелою, Каддафі, майже втратили Іран. Трамп не збирається з нами рахуватися… Він, і це в кращому випадку,– бачить нас слухняними васалами, якими можна керувати, і покірними пішаками у війні з Китаєм».

Вологі фантазії Москви vs реальність

Тепер в інформаційній логіці Кремля знову все однозначно: коли саміт Трампа з Путіним відбувся – це був «початок розрядки», а те, що після нього  – це вже «демонстрація недобросовісності США». Звісно, «дух Анкориджу смердить» – це психологічна, а не юридична претензія Росії до США. Адже жодних зобов’язань щодо Венесуели, Ірану, Куби чи «тіньового флоту» Трамп, звісно, не давав.

Тому зараз Москва нагадує дівчину, яка після всього, що (як їй здалося) у неї було на Алясці з Вашингтоном, у своїх вологих фантазіях вигадала, що той із нею одружиться по-справжньому.  І так захопилася передчуттям майбутнього розподілу із ним світового майна, що проґавила від нього удари не тільки по своїх далеких «активах» у Латинській Америці, на Близькому Сході, а вже й по ближніх – в Азербайджані та Вірменії.

Незабаром із приводу цього розлучення Путін почне розлючено бубоніти свою улюблену мантру, що «Росію вкотре ошукали». А історія  про «дух Анкориджу», який ще пів року тому був «блискучим», а тепер став «смердючим», – черговий і вже класичний приклад того, як Путін вкотре став жертвою ілюзії про себе як про «великого геополітичного гравця».

Макс Мельцер