Хто такий “технічний” кандидат, кому і для чого він потрібен?

Станом на 16-у годину вівторка їх було 23. Офіційно зареєстрованих. За прогнозами, до завершення відведеного законодавством терміну для реєстрації претендентів на найвищу в державі посаду їх може бути більше 30, а то й під 40. Експерти впевнені: рекорд 2004 року, коли у “похід по президентську булаву” вирушили 26 кандидатів, буде побито.

При цьому назвати більшість висуванців “реальними” претендентами на пост глави держави – язик не повернеться: ні у політичних експертів, ні в журналістів, ні у “звичайних” громадян, які хоча б трішки цікавляться політикою. Але щось же тягне цих – здебільшого досвідчених уже людей – на столичну площу Лесі Українки (площа Лесі Українки, 1 – адреса ЦВК. – Ред.), щось же змушує їх “заморочуватися” із оформленням документів, формуванням “команд” і головне – розлучатися із власними (чи чужими) двома з половиною мільйонами заставлених гривень? Явно не бажання поповнити державну казну...

То ж що? Спробуємо з’ясувати. При цьому – без прізвищ та конкретного розподілу на “технічних”, “рейтингових” кандидатів і “політичних Дон-Кіхотів”. І без жодних спроб “розчесати” всіх одним гребінцем, виміряти однією рулеткою.

Якщо потенційного аутсайдера висувають – значить, це комусь треба...

Головний ризик нинішньої (і не лише) виборчої кампанії – те, що більшість із численних претендентів діятимуть не як самостійні фігури, а як технічні кандидати, котрі литимуть воду на млин того чи іншого фаворита. “Зрозуміло, що будь-який кандидат, рівень підтримки якого коливається довкола статистичної похибки, суттєво на результати виборчих перегонів не вплине і тональності виборчої кампанії не змінить, – говорить директор Агентства моделювання ситуацій Віталій Бала. – Тож головна інтрига – чи будуть ці кандидати зніматися на підтримку більш популярних претендентів на президентське крісло вже в першому турі, чи торгуватимуться зі штабами лідерів перед другим”.

І такими торгами, на думку політолога, активно займатимуться не лише ті, хто йде на вибори як апріорі “технічний” кандидат, а й доволі самостійні гравці. Щодо “ціни питання”, то це можуть бути посади, лобіювання “фаворитом” тих чи інших “шкурних” інтересів “сателіта”, майбутня підтримка політичного проекту, який представляє (чи хоче створити) технічний кандидат. І – куди ж без них? – гроші. Конкретних сум, щоправда, ніхто не називає. Це – занадто “індивідуально”, “інтимно”. “Йдеться про непублічну сферу, де ціна формується ринковими механізмами, а про доволі специфічні послуги. Тож все залежить від того, як вдасться домовитись, і, звісно ж, від “апетитів” технічного кандидата”, – каже політолог Михайло Басараб.

У будь-якому випадку “своєму” кандидатові повернуть внесену заставу у 2,5 мільйона гривень (якщо цю суму йому заздалегідь не видали у штабі котрогось із фаворитів виборчої гонки). І дадуть щось згори “за труди”: залежно від “калібру” кандидата – від кількох сотень до кількох мільйонів доларів. Загалом же технологія використання “ручних” кандидатів доволі дорога. І “дозволити” її собі можуть лише справжні “важковаговики”, – погоджуються експерти.

 І далі – до головного. Навіщо ж комусь “вкладатися” у відвертих аутсайдерів виборчих перегонів чи “міцних середнячків”?

1. Розширення “присутності” у складі ОВК й ДВК

Один з “інтересів” рейтингових кандидатів, – можливість збільшити представництво у складі окружних і дільничних виборчих комісій. Розділом IV Закону “Про вибори Президента України”, зокрема, передбачено, що “до складу окружної виборчої комісії включаються всі внесені представники від кандидатів на пост Президента України” (не більше двох від кандидата). Таким чином, маючи “сателітів”, кожен “рейтинговий” кандидат може розраховувати вже не на двох, а на дванадцятьох “лояльних” членів – якщо його, приміром, “підтримують” 5 технічних претендентів. Існує, навіть, технологія, за якої зі штабу фаворита команді “технічного” кандидата “спускають” список людей, яких ті висувають як нібито “своїх” членів ОВК. Таким чином, діяльність багатьох членів комісій заздалегідь “заточена” на захист інтересів не “формального шефа”, а головного замовника такої “музики”. Також кожен кандидат “має право на пропорційну частку посад голови, заступника голови та секретаря окружної виборчої комісії”. Тобто, реальний претендент на посаду глави держави, якого “обслуговує” більша кількість технічних кандидатів, отримує більше шансів мати “своїх” керівників окружкомів.

Те ж стосується і дільничних виборчих комісій, що, навіть, важливіше – з огляду на більшу ймовірність порушень саме на “первинній ланці”. Відповідно до повноважень, ДВК розглядає звернення, заяви і скарги з питань внесення змін до списку виборців, організації та проведення голосування й підрахунку голосів на виборчій дільниці, а також ухвалює рішення щодо них. І головне – “визнає недійсним голосування на виборчій дільниці”. Тож за наявності “лояльного” кворуму кандидат може скористатися цією можливістю. Та, навіть, штучно спровокувати такий розвиток подій. Нехай це й не вплине суттєво на результати виборчих перегонів у масштабах країни, але може “зіпсувати загальне враження” від перемоги опонента, якщо вдасться скасувати підсумки голосування на кількох десятках чи сотнях дільниць.

2. Збільшення кількості “своїх” спостерігачів

За законом, на засіданнях виборчої комісії, у тому числі при підрахунку голосів та встановленні результатів голосування, на виборчій дільниці має право бути присутнім без дозволу чи запрошення відповідної комісії лише обмежене коло осіб. Серед них – офіційні спостерігачі від кандидатів на пост Президента, партій (блоків) – суб'єктів виборчого процесу (разом не більше двох осіб від одного кандидата та партії (блоку), яка його висунула). “Історія” така ж, як і у випадку із членами виборчих комісій – можна мати двох “своїх” спостерігачів, а можна – десятьох та більше. Технології реєстрації спостерігачів такі ж, як і у випадку із висуванцями до складу ОВК і ДВК.

Згідно із пунктом 9 статті 69 Закону “Про вибори Президента України”, офіційний спостерігач від партії, кандидата на пост Президента, громадської організації має чимало прав. Відповідно, впливаючи на більшу кількість спостерігачів, той чи інший кандидат отримає кращі можливості контролювати перебіг підготовки до голосування, його проведення, а також процес підрахунку голосів. Більше того, через спостерігачів можна впливати на визнання чи невизнання результатів волевиявлення. Адже, згідно зі статтею 91 згаданого Закону, спостерігачі належать до переліку суб’єктів звернення зі скаргами – зокрема, і до судових інстанцій.

3. Використання (пряме й опосередковане) “сателітів” у боротьбі з головними конкурентами

В цьому випадку йдеться про свідому “технічну” участь кандидатів у виборах, яка спрямована на реалізацію цілого комплексу завдань.

“Одна з цілей – залучення до виборчої кампанії кандидатів, які мають “на замовлення” “поживитися” на електоральному полі когось із фаворитів. Приміром, на виборах до Верховної Ради часто застосовували технології висування так званих “двійників” чи однофамільців, – нагадує Михайло Басараб. – Можливе використання таких методів і на виборах глави держави. Йдеться, зокрема, про найпростіший розрахунок – на помилки виборців, які ставитимуть у бюлетенях позначки навпроти фейкових, а не реальних фаворитів”.

При цьому, “двійники” не лише можуть мати подібні прізвища, а й бути схожими на фаворита за певними характеристиками – за типом і видом занять, політичним реноме і, навіть, мати певну візуальну схожість. Словом, ідеться про людей, використовуючи яких можна переорієнтувати (чи дезорієнтувати) частину виборців.

“Інший аспект – використання технічних кандидатів для виголошення публічних заяв. Головне завдання – “торпедувати” когось із фаворитів виборчої кампанії. Зокрема, через “вкидання” компромату, створення конфліктних ситуацій, втягування опонентів у безкінечні суперечки. Словом. Треба робити все, аби вивести об’єкт критики з рівноваги”, – додає Басараб.

І, нарешті, іще одні “корисні кандидати” мають завдання на певному етапі відмовитися від участі у виборчих перегонах на користь “патрона” – аби той зміг продемонструвати виборцям, що має настільки високі шанси на перемогу, користується таким авторитетом, що інші учасники “здаються” і знімають кандидатури на його підтримку (особливо, якщо їх буде кілька).

Але тут існують ризики, що відповідне “тавро” експерти і журналісти ( а за ними – й виборці) “повісять” на когось із “чесних” кандидатів, хто піде на такий крок добровільно, реально оцінивши свої шанси.

4. Мета четверта, “позитивна”

І нарешті – про більш благородні цілі деяких кандидатів, які не збираються (чи “поки що не збираються”) комусь продаватися. Дехто із претендентів на президентську посаду (особливо, той, хто має шанси потрапити до першого десятка чи “п’ятнадцятки”) розглядає участь у виборчих перегонах як можливість гучніше заявити про себе в публічній політиці.

“Кожен із кандидатів у Президенти переслідує власні цілі, про які може публічно не говорити. Але так чи інакше, думаю, для багатьох із тих, хто ще не має політичного досвіду, головна мотивація – “зайти в політику”, професійно зайнятися політичною діяльністю, – каже політолог Віталій Бала. – В такому разі балотування у Президенти – можливість набути більшої публічності, а також точніше, ніж за результатами соцопитувань, дізнатися, на який рівень підтримки громадян можна реально розраховувати. І якщо при цьому йдеться про сотні тисяч симпатиків (чого явно недостатньо для “прийнятного” результату на президентських виборах), це можна буде “конвертувати” у депутатство. Або позмагавшись у мажоритарному окрузі, де одержав найбільшу підтримку, або увійшовши до складу якоїсь політсили, котра із задоволенням візьме кандидата до свого списку у розрахунку на оцю його “стотисячну” підтримку”, – підсумовує політичний експерт.

А ось його колега Михайло Басараб додає наостанок іще одну “ложку дьогтю”: “Як свідчить практика попередніх виборчих кампаній, у діях деяких кандидатів взагалі не варто шукати ні раціонального зерна, ні так би мовити “очікуваної продажності”. Адже за їх висуванням стоять звичайнісінькі амбіції і неадекватна оцінка власної персони. Марнославство певних політиків чи бізнесменів, які хочуть заявити про себе на всю країну і мають для цього такі (насамперед фінансові) можливості, іще, як-то кажуть, “ніхто не скасовував”. Тож перед українським виборцем знову стоїть непросте завдання – ідучи на виборчу дільницю, вчасно розпізнати і “підступних лисів”, і “вовків у овечих шкурах”, і “хвальків-павичів”, і “комплементарних одне до одного півників і зозульок”, та іншу не дуже привабливу “політичну живність”.

Владислав Обух, Київ