Буваючи в українських селах, мимоволі замислюєшся: чи можливо село відродити до життя, хоч про це й говориться багато? Занедбані хати і колишні клуби свідчать – буде складно. А в «МХП – Громаді» вважають – цілком реально. Тільки ремонтами шкіл та садочків людей у селах не втримаєш, переконана директорка фонду Тетяна Волочай. Мовляв, головне – розворушити громаду, зробити ініціативною. Дати їй не рибу, а ту саму «вудку». Вона розповіла, як можна спонукати людей планувати фітнес-студії на селі, проводити екофестивалі й боротися за гранти задля розвитку своїх громад.
ЗАМІСТЬ ФЕСТИВАЛІВ – МЕДОБЛАДНАННЯ НА МІЛЬЙОНИ
- Пані Тетяно, розкажіть трішки про ваш благодійний фонд. Для яких цілей він створювався, на яких сферах повинен був фокусуватися?
- Він з’явився 5 років тому як експеримент у межах проєктів соціальної відповідальності агрохолдингу. Фонд не такий, як більшість – направлений на боротьбу з проявами патерналізму населення. Знаєте, це коли люди впевнені, що їм все винна влада, бізнес, інвестори, депутати, а власну участь в житті громади знецінюють. Це і є відмінність фонду, бо раніше МХП, як і більшість бізнесів, просто надавав кошти на проєкти соціальної сфери за запитом. На паливо, ремонт доріг, вікон тощо. Але такі речі не розвивали громаду, лише латали бюджетні дірки. А хотілося налагодити діяльність так, щоб вона принесла в село зміни і розвиток, дала довгостроковий ефект від зусиль. Втілили щось – почалося життя іншої якості. Тобто одна з цілей – залучати до справ інші фонди, гранти, джерела фінансування і навіть кошти самих членів громади. Лише минулого року я усвідомила, наскільки наш благодійний фонд відрізняється від решти. Навчаючись за програмою Українського католицького університету «Управління благодійними фондами» познайомилася з керівниками інших фондів. Найчастіше вони створюються для класичної благодійності і розраховані на певні малозахищені, вразливі категорії людей. Коли ми презентували власний фонд, кинулося в очі, що він виявився напрочуд позитивним, веселим, не пов’язаним з трагічними історіями. Наша робота швидше місіонерська.
- І як результати? Кого вдалося залучити до діяльності фонду за 5 років, що змінилося в ній?
- За плечима багато проєктів, та найбільше пишаємося тими, до яких вдавалося залучати членів громади, партнерів як активних учасників. Чудовий приклад – село Степанці на Черкащині, де є потужності МХП. Майже півроку там тривав цікавий проєкт, що почався зі школярів. Діти стали учасниками програми від німецького посольства, яку ми підтримали – «Майстерня сільських ініціатив». Діти мали навчатися проєктному менеджменту, генерувати ідеї, перетворювати їх у проєкти, робити корисні речі для села і залучати до справи місцеву громаду і бізнес. Школярі хотіли мати у селі такий собі хаб для дозвілля non-alcohol, з вайфай і сучасними книжками, куди можна запросити цікавих спікерів. Вирішили створити його на базі сільської бібліотеки. Для цього діти домовилися з сільрадою, заручилися підтримкою школи, почали власними силами фарбувати стіни, вивозити непотрібну літературу. Потім звернулися до нас за допомогою і ми для цього хабу виграли грант у компанії «Байєр». І тепер завдяки участі міжнародного донора в Степанцях вийшов крутий, дуже сучасний хаб. І не тільки для молоді – там невдовзі запрацював ще й Центр активного довголіття для старшого покоління. Це і є приклад нашого ідеального проєкту – коли фінансування скінчилося, а життя в ньому триває.
- Хотілося б більше прикладів. Знаю, у вас часто бувають заходи саме для старшого покоління, марафони.
- Особисто я найбільше пишаюся конкурсами мінігрантів, які ми проводимо вже 5 років поспіль. Раніше МХП фінансував за принципом: де більше потужностей, туди більше коштів. Зараз ми надаємо їх за правилами грантових конкурсів і проєкти поліпшуються з року в рік. Людям складно цим займатися, але ми вчимо їх проєктного менеджменту, щоб залучали не тільки гроші агрохолдингу, а й вміли франдрайзити, збирати від небайдужих учасників серед підприємців, членів громади. І тоді в селах з’являються справді необхідні речі. Якщо під час першого конкурсу йшлося про ремонт дороги чи заміну вікон у дитсадочку, то далі – про облаштування стоматологічного кабінету в селі, фітнес-студії, салону краси, екопроєкти. Так, люди на місцях сміттєзвалищ створювали рекреаційні зони, встановлювали ліхтарі на сонячних батареях і все це реалізувалося силами багатьох членів громади, що дуже важливо.
- Саме це й хотіла питати – чи вдається зрушити хоч трохи наше пасивне суспільство з місця?
- Потроху. Якось на стажуванні у Львові спілкувалася з більш досвідченим колегою, який казав, що громаду треба «прокачувати» 6 років, аби розворушити. Ми працюємо лише 5, але відчуваю, що вже близько до того. Люди, які пройшли наше навчання, гуртуються, спілкуються між собою, влаштовують нетворкінг. Якось возили їх на екскурсію до Польщі – дивитися, як там проходить реформа з децентралізації. Звідти повернулися з новими ідеями, поглядами.
- Досить один раз людям показати, як у інших життя влаштоване, щоб змінити їх світогляд. А ви особисто буваєте на місцях реалізації проєктів фонду, бачите стан справ до і після? Що вражає?
- Чим більше з людьми працюєш, тим масштабніші у них бажання. Якщо в якомусь селі присутності МХП ще не досить, люди просять щось на кшталт ремонту пам’ятника загиблим воїнам, а там, де працюємо давно – висувають проєкти організації екофестів або поводження з побутовими відходами. Фестивалів ми провели вже 4 за останні півтора року. Зазвичай в основі фесту – плоггінг. Це коли команди збирають на швидкість сміття під час бігу. Це дуже надихаючий захід, згуртовує. Цього року в одному селі планують вже екофест на воді, на байдарках, ще й хочуть туристичний маршрут розробити. Це і є зміна свідомості, політ фантазії.
- Мабуть, на 2020 рік було багато планів, та коронавірус їх скасував або примусив відкласти?
- Так, але в цьому є і погане, і хороше. З позитивного – ми реалізували один з найкращих проєктів року на Черкащині та Вінниччині. Йдеться про платформу «Спільнодія», це такий майданчик, що об’єднує бізнес, владу та громаду для забезпечення захисними засобами та обладнанням медзаклади у період епідемії. Дуже пишаюся, що ми стали ініціаторами її створення і зібрали близько 6 млн грн, що додалися до коштів, виділених МХП на боротьбу з епідемією (а це 14 млн грн на Черкащині і 15 млн на Вінниччині). Черкащина довгий час була регіоном, де лікарі найкраще забезпечені засобами індивідуального захисту. Завдяки коронавірусу я тепер, здається, знаю про ці засоби все і навіть трохи розбираюся в апаратах ШВЛ, хоча до карантину була в цій темі абсолютно некомпетентна.
Якось брала участь у відеоконференції, присвяченій протидії коронавірусу, і побачила, що у інших регіонах, де нема такого потужного лідера-інвестора, люди намагаються діяти самотужки, але масштаби геть не ті. Можна готувати їжу для малозабезпечених, розносити покупки стареньким, але, скажімо, придбати медобладнання не під силу окремим людям. Це й для нас не було просто в умовах підвищеного попиту, спекуляцій та спалаху шахрайств. Найбільша наша поставка з Китаю відбулася, бо про це подбав відділ закупівель МХП – звернулися по допомогу до китайських партнерів холдингу, пов’язаних з ним виробничими процесами. Не в грошах справа – багато бізнесів відзвітували, що виділяють кошти на протидію епідемії, але так і не змогли конвертувати їх в необхідні лікарням товари. Ситуація так, що грошима не все вирішиш. Логістика, замовлення, складування, спілкування з медзакладами, облік, акти – це ще купа роботи на додачу.
- І ось два місяці карантинних турбот позаду, які підбиваєте підсумки? Чи взагалі закінчився цей період?
- Сподіваюся, ми вже на фінішній прямій. Вдалося забезпечити необхідним 236 медзакладів в 31 районі Вінниччини і Черкащини – це захисні костюми, рукавички, маски, антисептики, ШВЛ. Апаратів нам вдалося дістати 18, з яких 3 в процесі доставки, кожен коштував від 400 до 700 тисяч гривень і це ще дуже дешево вдалося закупити. Знов таки, завдяки зусиллям відділу закупівель. Добре попрацювали.
Але, дійсно, ці турботи перекреслили все, що було заплановано на рік. Масові заходи передусім – екофестивалі, тематичні дні сіл, робота Центрів активного дозвілля… Щоправда, конкурс мікрогрантів без проблем вдалося перевести в онлайн – адже і навчання, і спілкування можуть бути віртуальними без шкоди справі. Зараз один конкурс вже завершився, чекаємо результати ще двох. Далі – конкурс всеукраїнський (на територіях, де працює МХП). Хочемо вирішувати проблеми в селах системно, а не влаштовувати одноразові акції.
КОЛЕСО БАЛАНСУ І ОМРІЯНІ ГРАНТИ
- Силами якої команди це все втілюється? Хто ці люди, що генерують ідеї, реалізують проєкти – як їх підбирали, де вони вчилися?
- Благодійництву в Україні ніде не вчать, ми всі вчилися цій справі на практиці. Нашу команду об’єднує розуміння загальної мети (хоча всі 5 років ми експериментували). Спочатку в ній було 4 учасників, з 1 червня нас вже 25. Мусимо насамперед притертися один до одного, дати новачкам засвоїти стандарти, за якими працюємо. Я підбираю людей за спільними цінностями, і ті, хто їх не сповідує, не приживаються. Були випадки, коли люди від нас йшли – не розуміли, що ми хочемо не просто щось роздавати людям, а переходимо на інший рівень допомоги – спонукатимемо їх до дій.
- А хто фінансує всі ці задуми? Винятково МХП?
- Так, це основний донор. Дуже поважаю цю участь, але ми розвиваємо способи залучення інших коштів. Вже є близько 20 проєктів, до яких ми залучили іноземних і вітчизняних грантодавців. Для деяких справ, що особливо важливі для громад, місцеві мешканці самі роблять внески, ми додаємо зібрані кошти до власного рахунку і використовуємо за призначенням. Плануємо і далі активно взаємодіяти з громадами під час втілення тих чи інших проєктів. Треба, щоб люди голосували за проєкти, і якщо вони фондують у них хоча б одну гривню, вже перестають бути пасивними спостерігачами подій у селі. У межах конкурсу мікрогрантів це одна з вимог: робити власні внески.
- Таке враження, що ви одночасно тримаєте у голові безліч речей. Як вдається бути мультизадачною керівницею фонду і мамою трьох дітей? Можливо, доводиться чимось жертвувати?
- Я люблю працювати, це мені приносить задоволення. Років 10 тому якось настав момент, коли ніби й робота була хороша, і все подобалося, а щастя-радості не мала, щовечора – спустошення. Тоді зайнялася психологією, навіть навчалася 4 роки у цьому напрямі. Це змінило ситуацію. Тепер у мене велика родина, вона потребує моєї уваги, та я даю дітям і чоловікові багато свободи і ціную передусім емоційний зв’язок з ними. Вирішила, що сконцентруватися треба не на навчанні чи вихованні дітей, моя найважливіша задача – стосунки з ними. Якби я була суто домашньою жінкою і займалася тільки родиною, я б дуже страждала. Така моя вдача! Вся ця діяльність мені дуже потрібна. Але при мені завжди є Колесо балансу – це такий коучинговий інструмент. Коли відчуваю ворк-лайф дисбаланс – міряю за шкалою, яка сфера просідає. Чого в житті забагато, чого замало, що треба додати, аби налагодити баланс і колесо котилося рівномірно. Нема задоволення від роботи – додаю відпочинку чи спілкування з рідними і друзями, наприклад. Ось і весь секрет.
- Можливо, є якісь глобальні плани, мегапроєкти, які фонду поки не вдається реалізувати, але з часом – обов’язково до того дійде?
- Ми зараз фокусуємося на якості життя в населених пунктах, де працює МХП. Фонд значно розширить свою діяльність географічно: показав дуже хороші результати в Черкаській та Вінницькій області. Тому зараз фонд буде здійснювати свою діяльність у 15 областях присутності компанії. Основний вектор – зміщення з інфраструктурних проєктів на більш креативні. Не будувати чи ремонтувати, а навчати, гуртувати, пробуджувати громадську свідомість. Моя мрія (і вона цілком досяжна) – залучити якийсь хороший, вагомий грант під цю справу. Заручитися довгостроковою підтримкою міжнародних донорів і працювати. Я знаю, що програми ЄС теж підтримають ідею, яку ми плекаємо, просто треба вибудувати шлях співпраці. Тому зараз розписуємо всі свої експерименти-проєкти за 5 років у єдиний живий документ, яким будемо керуватися, який можна буде презентувати і зробити базою для стратегії залучення коштів. Щоб покращилося життя в селі, потрібні не ремонти, а справи, які з часом породять інші проєкти – вже без нашої участі або з мінімальним втручанням. Головне в будь якій справі – перспектива.
Тетяна Негода