“Газові ігри” Кремля: що протиставлять Брюссель та Київ?

“Газові ігри” Кремля: що протиставлять Брюссель та Київ?

Аналітика
Укрінформ
Однією з умов збереження транзиту українською ГТС в “Газпромі” називають відмову “Нафтогазу” від виграних у Стокгольмському арбітражі судових позовів. Україну це не влаштовує

У понеділок у Брюсселі відбуваються тристоронні консультації з питань взаємодії у газовій сфері між Україною, Єврокомісією та Росією. Головне питання порядку денного: перспективи транзиту “блакитного палива” українською територією з 1 січня 2020 року – після завершення дії чинного українсько-російського газового контракту. Переговорний процес триває з липня минулого року, утім, зближення позицій сторін так і не відбулося – Москва намагається в будь-який спосіб затягнути перемовини (приміром, понеділковій зустрічі на політичному рівні мав передувати черговий раунд експертних консультацій, яким російські представники просто знехтували, не пояснивши причин демаршу).

“Газпром” зірвав технічні тристоронні консультації щодо газу, намагаючись своєю безконтрольністю залякати Європу і нав'язати свої поняття замість цивілізованих правил. Логіка проста – не звертати уваги ні на кого, будувати “Північний потік-2”, не чекаючи остаточних дозволів, ігнорувати своїх же партнерів”, – прокоментувала ситуацію заступниця міністра закордонних справ України Олена Зеркаль.

Олена Зеркаль
Олена Зеркаль

Тактика Кремля: затягування і шантаж

На думку експертів, логіка дій “Газпрому” та його кремлівських кураторів проста: максимально затягнути переговори – із тим, щоб мати більше можливостей диктувати Києву та Брюсселю свої умови (з урахуванням просування будівництва газогонів “Північний потік-2” і “Турецький потік”). Ще один привід для затягування – очікування Кремлем результатів президентських і парламентських виборів в Україні та розрахунок отримати якомога вигідніший для себе “політичний пасьянс” у Києві. Третій “резон” зволікання – також пов’язаний зі звичною для російського керівництва практикою шантажу і тиску на партнерів: навіть якщо потужностей для постачання палива до Європи в обхід України на початку 2020-го “Газпрому” не вистачатиме, Кремль може гальмувати переговори, аби скористатися ситуацією для впливу на Брюссель та Київ. Так, нагадаю, уже було у січні 2006-го і 2009 років, коли Росія припиняла європейський транзит, звинувачуючи у цьому Україну.  

Ще одна із так би мовити “тактичних” цілей “Газпрому” – домогтися припинення міжнародного судового переслідування. Адже торік наприкінці лютого Стокгольмський арбітраж зобов’язав російського газового монополіста заплатити компанії “Нафтогаз України” $4,63 мільярда за недопостачання узгоджених обсягів палива для транзиту. Таким чином, із урахуванням двох арбітражних суперечок між компаніями на постачання і транзит газу, "Газпром" має доплатити Україні $2,56 мільярда. Також тривають інші судові розгляди, у рамках яких, за висновками експертів з міжнародного права, позиції “Газпрому” доволі слабкі. Тож і не дивно, що в Росії нещодавно заявили: згодні зберегти транзит газу через Україну, "якщо" “Нафтогаз” "запропонує вигідні умови" (йдеться, зокрема, про відмову від судових претензій).

“Російські чиновники неодноразово наголошували, що вважають призначені Стокгольмським арбітражем штрафні санкції несправедливими. Хоча, за всіма міжнародними правилами та нормами, вони повинні виконувати це рішення. Адже в “транзитній” частині контракту від 2009року обидві сторони визнали арбітраж третейською інстанцією, рішення якої є обов’язковими, – нагадує голова Бюро комплексного аналізу і прогнозів Сергій Дяченко. Торги довкола цього питання, за його прогнозами, стануть однією з найбільш дискусійних тем нинішніх перемовин.

 При цьому стратегічна мета Кремля незмінна: покарати “неслухняну” Україну і, повністю залишивши її ГТС без транзиту, перейти на постачання російського газу до Європи обхідними маршрутами.

Український інтерес і європейська “правда”

Стратегічна мета України, за словами Сергія Дяченка, – припинення будівництва “Північного потоку-2”. Адже з урахуванням вже згаданих обставин, це не лише запорука збереження транзитного статусу нашої країни, а й один із запобіжників від повномасштабної російської агресії.

Тож, за словами голови правління компанії “Нафтогаз” Андрія Коболєва, завдання української делегації на нинішніх переговорах – зберегти транзит російського газу через територію нашої країни і укласти контракти, виконання яких гарантувалося б європейським правом. При цьому узгоджені обсяги транзиту (не кажучи вже про його вартість) мають бути максимально вигідними для нас. Адже й зараз потужності української ГТС використовуються лиш частково. Приміром, торік обсяги транзиту скоротилися на 7,2% порівняно із 2017-м і склали 86,8 мільярдів кубометрів (за пропускної спроможності нашої “труби” у 142 мільярди кубів). Зрозуміло, що після введення в експлуатацію газогонів "Північний потік-2" (розрахований на 55 мільярдів кубометрів) і "Турецький потік" (31,5 мільярдів), потреба у таких обсягах постачань через Україну не збережеться. Навіть, із урахуванням того, що перша нитка турецького газопроводу не є “експортоорієнтованою” і розрахована лише на внутрішні потреби Туреччини. Транзитну ж функцію, за задумом “Газпрому”, має виконувати “Турецький потік-2”, будівництво якого “під питанням”. Тож існує ймовірність, що Путін може із “барського плеча” запропонувати Києву щорічний транзит 10-20 мільярдів кубів. Але тоді робота української ГТС буде збитковою. Окупиться, за розрахунками експертів. лише транзит обсягом 40 (а ще краще – 50-60) мільярдів кубометрів.

“Наразі ж жодних офіційних домовленостей щодо подальшого транзиту російського палива через Україну немає, – каже Сергій Дяченко, – маємо лише розмови про нібито узгоджені позиції німецької і російської сторін щодо необхідності збереження транзитного статусу України як умову подальшої участі європейських компаній у прокладанні газогону дном Балтійського моря. Але сумніваюся, що це вдасться швидко закріпити документально. Адже це абсолютно не відповідає інтересам Кремля. Інакше – навіщо було й “город городити”? Адже перетворення давнього економічного проекту “Газпрому” на суто політичний у 2000 році стало одним із перших “глобальних” рішень, ухвалених із приходом Путіна на посаду російського президента”, – нагадує експерт.

Поки що “Газпром” не поспішає “рубати кінці”. Вочевидь, аби не посваритися із Єврокомісією, яка ще може (хоча експерти й сумніваються) сказати “рішуче слово” в питанні продовження будівництва “Північного потоку-2”. Тож публічно представники Кремля та основного газового спонсора російського бюджету запевняють: говорити про збереження статусу України як газового транзитера вони готові. Ось тільки максимальні обсяги постачання за українським напрямком до Європи, які може гарантувати “Газпром”, не перевищують згаданих уже 20 мільярдів кубометрів на рік. А це абсолютно не влаштовує Україну. Зокрема, економічно це ще якось може себе виправдати. Адже окупність транспортування палива залежить не тільки від його обсягів, а й від тарифу. Тобто, за вигідної для нас тарифної політики і на таких обсягах можна щось заробити – як-то кажуть – “із поганої вівці...”.

“Річ у тім, що окрім транзиту, українська газотранспортна система бере участь у процесі забезпечення “блакитним паливом” внутрішніх споживачів, – пояснює Сергій Дяченко. – І, зважаючи на те, що основний робочий режим нашої ”труби” – прокачування газу зі сходу на захід, взимку виникають проблеми, пов’язані з відсутністю можливостей постачання палива у зворотньому напрямку – для забезпечення східних регіонів країни. За нинішніх обсягів транзиту це питання вирішується через “заміщення” газу – частина його, зайшовши з Росії на українську територію, розподіляються для потреб східних областей. Натомість таку ж кількість палива піднімають із наших підземних сховищ, розташованих, в основному, поблизу західних кордонів, і подають європейським споживачам. За обсягів постачання менше 40 мільярдів кубів ця схема працювати не може. Тому для забезпечення газом усіх регіонів країни Київ буде змушений використовувати свою ГТС у реверсному режимі, що унеможливлює будь-які, навіть мінімальні постачання палива до Європи”.

Сергій Дяченко
Сергій Дяченко

Тож завдання української делегації, за словами енергетичного експерта, зробити усе можливе для офіційного підписання домовленостей щодо щорічних постачань на рівні щонайменше 40-50 мільярдів кубометрів. Також, як переконаний Дяченко, Україна має наполягати на безумовному виконанні Третього енергетичного пакета ЄС, відповідно до якого “Газпром” не може надавати транзитних послуг. Тобто, ми повинні отримувати газ від нього на східному кордоні з Росією і самостійно транспортувати його до Європи. Це дозволить збільшити прибутки від транзиту, а також уникнути провокацій з боку Росії, яка час від часу використовує нинішню схему постачання палива для провокування форс-мажорів і звинувачень на адресу нашої країни.

Експерт сподівається, що європейські партнери на переговорах підтримають українську позицію. Формальні заяви щодо цього від представників Єврокомісії та керівників провідних європейських держав (скажімо, Ангели Меркель) лунали не раз. Утім, за висновками Сергія Дяченка, іноді європейській стороні не вистачає рішучості, аби “поставити Кремль на місце”. І пов’язано це із тим, що Європа (в тому числі, і через будівництво “Північного потоку-2” стає усе більше залежною від “російської газової голки”. На що неодноразово вказували Сполучені Штати Америки. І така нерішучість європейців – ще одна із причин того, що дає експертам підстави стверджувати: про жодні конкретні домовленості за підсумками понеділкових переговорів не йтиметься.

Ризики експлуатації ГТС при втраті транзитних можливостей

Нагадаю, транзит російського газу – одна з найприбутковіших статей експорту українських послуг. Приміром, останніми роками (2017-2018-й) виручка від використання транзитних можливостей вітчизняної ГТС повністю покривала витрати на імпорт газу з Європи. Та ще й давала можливість заробити приблизно $700 мільйонів “зверху”. Тобто, втрата транзиту означатиме для України втрату значної частини експортних надходжень. До того ж, тоді доведеться оперативно вирішувати долю вітчизняної газотранспортної системи. Частину її, звісно ж, можна використовувати для забезпечення внутрішніх потреб (приміром, в умовах очікуваного нарощування власного газовидобутку). Утім, більшість потужностей задіяти так і не вдасться. Тож доведеться або повністю втратити їх, “розпилявши” устаткування на метал, або взяти на себе додаткові витрати на консервацію ГТС, її подальше утримання та охорону від розкрадань.

“Запобігти такому сценарію, окрім згаданих уже зусиль щодо збереження “прийнятних” обсягів транзиту палива із Росії, може і якомога швидше залучення європейських компаній до управління українською ГТС, – вважає енергетичний експерт. – По-перше, це покращить можливості впливу на росіян (адже безпосередньо йтиметься про “європейський економічний інтерес”). А по-друге, допоможе розв’язати давно наболілу проблему модернізації української “труби”.

При цьому він нагадує, що один із аргументів російської сторони, яка намагається пояснити необхідність прокладання усіляких обхідних “потоків”, – твердження, нібито українська ГТС “застаріла, неефективна і ненадійна”. Більшість таких звинувачень – надумані. Адже насправді рівень безпеки нашої газотранспортної системи повністю відповідає сучасним вимогам. Для цього щороку Україна витрачає на модернізацію “труби” $250-300 мільйонів. При цьому інформаційна система української ГТС – взагалі одна з найкращих в Європі.

“Натомість рівень ефективності газотранспортної системи справді варто підвищувати. Йдеться, приміром, про необхідність заміни компресорних станцій. Вирішити це допоможе створення міжнародного консорціуму з управління української ГТС. Але це – вже предмет інших переговорів – із європейцями й американцями, – до яких російська сторона не матиме жодного стосунку”, – підсумував Сергій Дяченко.

Владислав Обух, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-