Сергій Сторожев однаково впевнено працює і в документальному, і в ігровому кіно. Нещодавно відбулася премʼєра його неігрової стрічки «Сталеві птахи» про спецоперацію з прориву блокади «Азовсталі», в кінці серпня він представить новий повнометражний ігровий фільм «Соліст», а зараз працює над документальним фільмом «Сплутані».
В інтерв’ю Укрінформу режисер і сценарист розповів, чому художнє кіно про війну потребує часової дистанції, наскільки важливо, щоб українські фільми не втрачали своєї ідентичності і водночас були зрозумілими світові, та як звичайна рибальська сітка може стати героєм документальної стрічки.
Я НАРОДИВСЯ І ВИРІС У МАРІУПОЛІ, ТОМУ ФІЛЬМ «СТАЛЕВІ ПТАХИ» – ЦЕ ДОВОЛІ ОСОБИСТА ІСТОРІЯ
– Пане Сергію, нещодавно вийшла ваша документальна стрічка «Сталеві птахи» про ризиковану повітряну спецоперацію з прориву блокади «Азовсталі». Як відбувалася робота над нею?
– Варто почати з того, що це доволі особиста історія. Я народився і виріс у Маріуполі. На той час (березень 2022 року) там було багато моїх рідних, знайомих, я переживав ті події, мабуть, напруженіше, ніж щось інше в житті. Постійно намагався знайти бодай якусь інформацію, адже зв’язку не було. Новини про те, що наші гелікоптери прорвалися, й пілоти доправили в оточене місто добровольців, медикаменти, підкріплення та забрали поранених, були, як ковток свіжого повітря. Це сформувало передумову до створення документального фільму.
Ми почали збирати матеріал по крихтах, щоб у майбутньому створити фільм. На це пішло багато часу, бо фактично нічого не було. Усі наявні в нас матеріали були або з телефонів та бодікамер військових і льотчиків, які літали туди, або це були відео, які ми отримали вже пізніше, коли попросили встановити камери на борти. Тривалий час ми працювали над «Птахами» утрьох: я та продюсери Артем Колюбаєв і Тарас Босак. Ми зробили презентаційний ролик, щоб отримати фінансування. Через деякий час нас підтримало Міністерство культури України, це дало «зелене світло» й відкрило дорогу зробити повноцінний фільм.
ГУР ВІДІГРАВ ВАЖЛИВУ РОЛЬ У СТВОРЕННІ «СТАЛЕВИХ ПТАХІВ», ВИСТУПИВШИ МЕНТОРОМ
– Чи виникали якісь труднощі під час роботи?
– Звісно, було багато складнощів та нюансів, насамперед, з участю у фільмі військових, бо ми хотіли, щоб глядач бачив обличчя кожного, але більшість із них виконували бойові завдання, і це був для них певний ризик. Також з обʼєктивних причин було складно отримати коментарі від керівника Головного управління розвідки Кирила Буданова, оскільки він був однією з ключових осіб у плануванні цієї операції.
У цілому, ГУР відіграв дуже важливу роль у створенні «Сталевих птахів», виступивши нашим ментором. Співробітники ГУР відгукувалися на наші запити, допомагали з матеріалом, сприяли спілкуванню з військовими, в яких ми брали інтерв’ю. Дуже важливий складник того, що фільм відбувся, належить саме ГУРу.
На жаль, не всі герої фільму зараз із нами... У фіналі ми показуємо дошку, зокрема, з усіма, хто не повернувся з операції, власне, їм ми присвятили цей фільм. І, на мою думку, якщо говорити про документальне кіно, то це наразі один із наших найбільш значущих фільмів.
– «Сталеві птахи» матимуть фестивальну історію?
– Оскільки нас підтримувало й фактично фінансувало Міністерство культури України, фільм має демонструватися некомерційно. Був один закритий показ-презентація для військових та їхніх родин у Києві, який зібрав дуже багато глядачів. Також ми опублікували фільм у соцмережах, він був показаний на телеканалах, і зараз є у вільному доступі на Ютубі.
МИ ЩЕ НЕ ГОТОВІ ЗНІМАТИ НЕЗААНГАЖОВАНІ ІГРОВІ ФІЛЬМИ ПРО ВІЙНУ, БО ПЕРЕБУВАЄМО ВСЕРЕДИНІ НЕЇ
– Ви знімали кіно і до повномасштабного вторгнення, і зараз. Чи змінилося особисто для вас щось у роботі?
– Війна оголила питання, на які більшість із нас, на жаль, до війни намагалися або не відповідати собі, або шукали компроміс у відповідях. Найяскравіше – мовне питання, але їх дуже багато.
Я вважаю, що зараз украй важливо знімати документальне кіно саме через його протокольність. Це – документ, у якому ми маємо змогу фіксувати все, що відбувається сьогодні, щоб через певний час ніхто цієї правди не переписав.
Що стосується ігрового кіно, то мені здається, що ми ще не готові знімати незаангажовані ігрові фільми про війну, бо перебуваємо всередині та надзвичайно емоційно переживаємо події, повʼязані з нею. А коли оцінку чогось робиш через емоції, не можеш бути об’єктивним. Тут важливе критичне мислення і рефлексія. Тому, щоб зняти справді якісне, класне військове кіно, на кшталт «Врятувати рядового Раяна», має минути доволі багато часу. Прикладів насправді визначних картин про війну багато, але вони створювалися вже через певний час після тих подій.
А от щодо створення документальних фільмів, ми виходимо з того, що війна – це форма життя, така ж як і мир, просто протилежна. І в цій формі життя відбуваються певні події. Документальний фільм – це не кіно про наступ чи оборону, це – кіно про людей, їхнє існування та емоції в період війни. І всі наші фільми саме такі.
– Чи не виникало у вас думки, пізніше в перспективі зняти художній фільм про події на «Азовсталі»?
– Продюсери наразі над цим працюють, ведуть певні переговори, і я сподіваюся, що за деякий час ми це зробимо.
Сьогодні ГУР, армійська авіація, наші військові – це символ, зрозумілий в усьому світі. Це вже може бути не локальне, а глобальне кіно, яке ми маємо змогу робити тут і зараз, маємо в цьому експертність, бачимо набагато більше, ніж хтось з-за кордону, і можемо про це розказати світові.
УСПІХ ФІЛЬМУ В ТОМУ, ЩОБ НЕ ВТРАТИТИ ІДЕНТИЧНІСТЬ І ВОДНОЧАС ЗРОБИТИ ЙОГО ЗРОЗУМІЛИМ УСІМ
– Локальне кіно – це цікава тема. Як ви вважаєте, кіноіндустрії ліпше створювати кіно для внутрішнього глядача, чи намагатися робити щось із прицілом на світову аудиторію?
– Усе залежить від мети. Якщо це умовно фільми «Marvel», то, зрозуміло, що їхня ціль – охопити якнайширшу аудиторію і зробити якомога більшу касу. А якщо ми говоримо про кіно як творче явище, то набагато цінніше – локальний досвід, який має людина, перебуваючи в конкретному середовищі. Однак хороше кіно вийде тільки тоді, коли цей локальний досвід вдається зробити зрозумілим усьому світу. Ми нещодавно аналізували фільм «Банші Інішерина» («The Banshees of Inisherin») Мартіна Мак-Дони, і дійшли усвідомлення, що він отримав шалений успіх, тому що це – локальна ірландська історія, але яка зрозуміла в усьому світі.
Схожа ситуація з українським фільмом «Памфір» – режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук узяв українські речі, події та символи і зробив їх зрозумілими широкому загалу людей у різних країнах. Це насправді дуже складно, але успіх хорошого фільму саме в тому, щоб не втратити ідентичність і водночас зробити фільм зрозумілим усім.
Якщо говорити про мене особисто, то мені хотілося б знімати щось багатошарове, зрозуміле і глядачеві, і професіоналам.
– Ваші перші воєнні документальні фільми «Мами війни» і «Сестри» вийшли в перший рік вторгнення, у 2022‑му?
– Так. Я вдячний продюсерці Юлії Бін за можливість долучитися до створення цих історій. Ідея фільму «Мами війни» – про матерів, які втратили дітей. Вони ділилися власним досвідом, щоб інші люди могли, наскільки це можливо, легше перенести втрату або принаймні навчитися з нею жити.
«Сестри» – трішки інша історія. Про двох сестер-близнючок, які виконують бажання родичів загиблих. Наприклад, хтось перебуває в окупації і хоче відвідати могилку рідні, щось туди принести. Дівчата це збирають, виконують побажання, знімають на відео. Був запит, щоб на могилі загиблого воїна заспівали його улюблену пісню. Вони це зробили.
НА МОЮ ДУМКУ, ДОКУМЕНТАЛЬНЕ КІНО СТВОРЮЄТЬСЯ НА МОНТАЖІ
– Документальне кіно – це, як ви сказали, документація того, що відбувається тут і зараз. Я хочу вийти ширше за межі воєнного часу й поставити дещо контроверсійне питання про створення неігрових фільмів у цілому. От, якщо є режисер, є автор сценарію (тобто історія кимось написана й режисована) та й героїв знімає не прихована камера (а перед камерою ми всі – не зовсім ми), наскільки те, що глядач бачить на екрані – стовідсотково не ігрове?
– Скажу про нас – зазвичай те, що ми плануємо на початку роботи над документальним фільмом, не завжди виходить в кінці. І моє завдання як режисера – зібрати максимум інформації, не пропустити жодного нюансу чи деталі, для того, щоб потім на монтажі ми зрозуміли, що з цього може вийти. Тобто робота режисера в документальній площині відрізняється від роботи режисера в художньому кіно, який усе контролює й занурюється в усі нюанси. У документалістиці важливо відпустити історію й не забувати звертати увагу, щоб усі моменти, як «пазли», були зібрані. На мою думку, документальне кіно створюється на монтажі.
Також важливо, щоб автор, який на початку накидає план роботи, потім, у процесі – реагував і на обставини, і на героїв. У мене великий досвід роботи на телебаченні, і я відповідально можу сказати: якщо ти йдеш суто за планом, ніколи нічого видатного в результаті не виходить.
– Ви досить часто виступаєте і сценаристом, і режисером своїх фільмів: «Соліст», «Сталеві птахи», «Мистецтво в тіні війни», «Присвячення Єві» «Напрокат». Так складається, чи це свідомо обрана практика роботи?
– Я намагаюся так робити. Ще до повномасштабної війни у мене був режисерський досвід роботи над серіалами, де я не був сценаристом, але завжди домовлявся мати можливість якось змінювати, підправляти чи адаптувати сценарії. Бо коли працюєш із «заблокованим» матеріалом, то не заглиблюєшся, не ставиш питання – це все фактично не має сенсу. Також це про адаптацію до обставин, які виникають. Коли є певний план, але, Всесвіт підкидає якісь ситуації, яких ти не очікував, то треба їх організовувати й обертати на користь! Тому, так, я завжди намагаюся працювати зі сценаріями.
ІДЕЮ ФІЛЬМУ «СОЛІСТ» МЕНІ ПОДАРУВАВ КШИШТОФ ЗАНУССІ
– Роботу над повнометражним ігровим фільмом «Соліст», на премʼєру якого особисто я дуже чекаю, ви почали ще до повномасштабного вторгнення. Чому його шлях на широкий екран був таким тривалим?
– Від задуму до створення фільму минуло близько десяти років. Ідею цього кіно мені подарував Кшиштоф Зануссі, коли я був у нього гостях. Ми спілкувалися, шукали ідеї для фільму, і він розказав цікаву історію, як антрепризний актор, коли в нього немає роботи, підробляє підставним пацієнтом у лікарнях, щоб студенти-медики вираховували, хто – несправжній хворий. Це реальна фабула. Я почав розписувати історію, декілька разів відкладав і знову повертався до неї. У 2021 році фільм «Соліст» став переможцем 17-го конкурсного відбору Держкіно в категорії авторських фільмів, і ми вже мали заходити у знімальний процес, але почалося повномасштабне російське вторгнення. У перший рік майже усе державне фінансування було направлено на оборону, але за півтора року ми його отримали, почали працювати, знімати, монтувати. Наразі фільм готовий, його українська премʼєра відбудеться на Одеському міжнародному кінофестивалі, який розпочнеться в кінці серпня. Де буде міжнародна премʼєра – поки визначаємося.
– Наскільки відомо, у фільмі знявся актор Олександр Ярема, це він –той уявний «хворий»?
– Так, дві головні ролі виконали Олександр Ярема і Ірина Мак, вони, як і весь наш каст, – неймовірні й супер віддавалися своїй справі. Що цікаво, наскільки Олександр скромний і спокійний у житті, настільки ж яскраво та переконливо зміг передати свого персонажа – ексцентричного та трішки хамовитого актора Лева. Я завжди дивуюся, як людина, настільки не схожа на свого героя, може вловити всі нюанси характеру та поведінки, ще й передати так, щоб усі повірили!
У фільмі багато відсилань до різних фільмів. Дехто (з тих, хто його вже бачив) говорить, що за першим враженням може згадатися «Пролітаючи над гніздом зозулі», але, коли дивишся стрічку повністю, таке враження зникає. Можливо, десь є схожа тема, але це зовсім інше кіно.
Нам дуже пощастило з кастом: Олександр Ярема, Ірина Мак, Сергій Деньга, Марина Кошкіна, В’ячеслав Гіндін, Олексій Тритенко, Володимир Задніпровський. Та й загалом у нас зібралась чудова команда – Артем та Тарас у ролі продюсерів, оператор Євгеній Кирей, художники Владлен Одуденко та Марічка Денисенко, монтаж Мікаел Торгомян, художники із костюмів Олена Гресь та Олена Рукавішнікова, художник із гриму Олександра Бєсєдкіна та інші – всі дуже класні та віддані справі.
– Помітила, що ви зазвичай працюєте з однією командою.
– Я намагаюся. Це важливо, коли люди розуміють одне одного з півслова, виникає ефект синергії, коли не треба витрачати час і ресурс на те, щоб щось пояснити – всі розуміють, що ти хочеш, і пропонують, зважаючи на конкретний момент.
ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ВИЙТИ ХОЧА Б У НУЛЬ, ТРЕБА ЗІБРАТИ В ПРОКАТІ У 2,5 РАЗИ БІЛЬШЕ НІЖ ВИТРАЧЕНО НА ФІЛЬМ
– За спостереженнями, глядач у важкі часи більше налаштований на комедії, однак, перед творцями сучасного українського кіно стоїть моральне питання, чи доречно знімати розважальні фільми у період війни. Де золота середина?
– Я згоден, що зараз людям потрібні позитивні емоції. Потрібно знімати також і комедії, до того ж різного характеру, щоб різні категорії людей знаходили в них щось своє. Бо так чи інакше, у нас з’явився інформаційний вакуум за період війни, і його потрібно заповнювати. Важливо знімати фільми для різних аудиторій.
А що стосується безпосередньо гумору на екрані, то треба все робити в балансі, є певна межа, після якої він перетворюється на плаский і не дуже інтелектуальний, що в перспективі може призвести до культурної деградації суспільства. У цьому й полягає майстерність творців – мати чи не мати цей внутрішній камертон, коли ти визначаєш, що є вульгарним, що є смішним, що є припустимим, а що ні.
– Зрозуміло, що в умовах війни держава не може фінансувати кіноіндустрію в обсягах, яких вона потребує. Наскільки кіномитцям реально знаходити недержавні, приватні, спонсорські інвестиції для своїх фільмів?
– Це реально, і такі приклади є. Навіть цього року в кінопрокат виходять ігрові фільми, профінансовані приватним коштом.
Якщо підходити раціонально з погляду вкладених коштів і правильно вибраної теми, то це може бути успішним. Однак є момент простої математики: в Україні зараз працює менше ніж 200 кінотеатрів, тобто є «поріг» коштів, які ти маєш витратити, щоб мати змогу заробити на майбутньому фільмі. Умовно, якщо стрічка коштує 100 мільйонів гривень і зібрала 100 мільйонів у прокаті – це збиткове кіно. Бо орієнтовно пʼятдесят відсотків отримує кінотеатр, ще пʼятнадцять – дистриб’ютор, і в тебе залишається третина від каси. Тож для того, щоб вийти хоча б в нуль, треба зібрати в прокаті принаймні у 2,5 раза більше ніж витрачено на фільм. А, зважаючи на кількість кінотеатрів, кількість місць у залах і кількість людей, які зараз перебувають в Україні, є межа, за яку не можна вийти, щоб кіно потенційно було успішним. Звісно, хтось може вкладатися, якщо має інші цілі, крім прибутку, наприклад, хоче зайти на ринок та заявити про себе, показати, що він уміє, щоб у перспективі почати заробляти.
У ФІЛЬМІ «СПЛУТАНІ» МИ ДОСЛІДИЛИ ШЛЯХ РИБАЛЬСЬКОЇ СІТКИ ВІД ОКЕАНУ ДО НАШИХ ОКОПІВ ТА БЛІНДАЖІВ
– Над чим ви працюєте зараз?
– Ми завершили монтаж ще одного документального фільму, який називається «Сплутані». Фільм, як не дивно, про рибальські сітки. Ми дослідили шлях звичайної рибальської сітки від океану до наших окопів, бліндажів та техніки, як якісь абсолютно неочікувані речі рятують життя нашим військовим. Створення фільму фінансують Артем Колюбаєв та Олег Крот (фундація «Течія», яка фінансує сітки для різних підрозділів сил оборони) – це якраз до нашої розмови про приватні інвестиції в кіно.
Ми їздили за кордон, збирали матеріал, говорили з рибалками. Наші герої – і іноземні волонтери, які ці сітки організовують, і військові, які ці сітки використовують на фронті.
– Тобто звичайна рибальська сітка, якою колись ловили тріску, замість того, щоб опинитися на смітнику чи в переробці, відправляється в Україну захищати наших військових?
– Саме так. Якщо заглибитися, є сітка, якою ловлять рибу з великих суден, товщиною в палець, і через це були випадки, коли вона захищала бліндажі навіть від «Ланцетів». Він влітає, але не пробиває. Є тонкі прозорі сітки, які працюють завдяки тому, що дрон у камеру їх не бачить і заплутується. Там ціла система, насправді – це дуже ефективна штука.
Це кіно ми плануємо відправляти на фестивалі, щоб залучити міжнародну спільноту та трішки активізувати допомогу Україні. Основна ідея полягає в тому, що навіть такі незначні речі, які можна було викинути у сміття, можуть допомогти наблизити перемогу.
Любов Базів. Київ
Фото Олександра Клименка