Нещодавно в Національному драматичному театрі імені Івана Франка аж не вірилося: у фоє перед прем’єрою з колегами спілкувався актор Дмитро Сова, який до ЗСУ долучився 2023 року. Виявляється, останні місяці харизматичний виконавець у художніх фільмах «Черкаси» і «Між нами» та серіалах «Морська поліція. Чорноморськ» і «Прикордонники» служить у столиці в Першому центрі рекрутингу Сухопутних військ України і, коли має вихідний, – навіть встигає грати в новій театральній виставі режисера Івана Уривського у львівському театрі.

Головною оптикою спілкування Укрінформу з Дмитром Совою стало сприйняття сучасної російсько-української війни в різних віддаленостях від лінії фронту. Актор-військовослужбовець відповів на запитання, чи однаково тригерить ворожа мова, коли нею розмовляють побратими, з якими виконував бойові завдання, чи просто перехожі на київських вулицях.

Дмитро – виконавець головної ролі у фільмі «Втомлені», який на початку травня виходить у прокат.  Стрічка, яка отримала гран-прі минулорічного Міжнародного кінофестивалю «Молодість», теж спонукає задуматися про бажану гармонію взаємин тилового життя і захисників, які повертаються з фронту. 

У розмові не оминули згадати і про другу половину Дмитра – так само зіркову акторку театру і кіно Дар'ю Легейду, артистку драми столичного Театру Івана Франка.

ГОЛОВНА РОЛЬ У ФІЛЬМІ «ВТОМЛЕНІ», ЯКИЙ ВИХОДИТЬ У ПРОКАТ

– Дмитре, на початку травня виходить у прокат художній фільм «Втомлені», де ви в головній ролі. Розкажіть про зйомки.

– Переважно в кіно я зараз граю тільки військових, тому що це моя нинішня основна робота, яку виконую в Першому рекрутинговому центрі Сухопутних військ, – популяризую військову справу. Зображую у фільмах тих, хто стоїть на блокпосту чи комусь допомагає. Командування дозволяє зніматися, якщо виконав усі службові обов’язки й немає нагальних завдань. Бо, власне, через кіно популяризую українське військо.

Фільм «Втомлені» розкриває дуже актуальну тему ветеранів, які намагаються повернутися  до свого нормального життя, долаючи ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). Цю проблему треба обговорювати, бо кожен військовий по-своєму адаптується до цивільного життя.

Після початку повномасштабної російсько-української війни мене, актора, не відразу взяли у військо. Тож  півтора року волонтерив. Приєднався до ЗСУ у 2023-му. Я ще навіть не був на бойових, а від деяких моментів у Києві в мене був шок, бо навколо інколи відчувалося, ніби й немає війни, навіть якщо звучать сигнали повітряної тривоги і прилітають дрони та ракети.

Люди звикають до війни. Проте не можна забувати, якою ціною дається  сьогоднішній день.

– Ви проходили кастинг, чи вас просто запросили на зйомки «Втомлених»? Де вони відбувалися?

– Режисер фільму – Юрій Дунай, він був оператором-постановником фільму «Черкаси». Однак мене, як і інших акторів, запрошували на кастинг акторів для фільму «Втомлені». Я попередньо прочитав синопсис, попробувався на камеру, а трохи згодом мені сказали, що мене затвердили на роль.

Потім ми зустрілися на репетиції з Лерою Ходос – виконавицею головної жіночої ролі. Зйомки відбувалися в Києві та в пансіонаті в Кончі-Заспі.

Із Юрієм Дунаєм і Соломією Тимощук (авторкою сценарію «Втомлених») ми разом працювали над фільмом «Між нами».  З обома давно знайомі.

Коли на початку весни 2022 року орки відійшли від Києва, я запропонував дружині Даші з мамою поїхати з Києва.  Тато Даші, за фахом льотчик-винищувач, був у війську, я волонтерив –  тож  нам було спокійніше працювати, коли наші дівчата перемістилися в безпечніший регіон. Тоді за сприяння Соломії Тимощук  ми розмістили всіх наших вісьмох котів, п’ятьох собак, плюс її  двох кішечок на заході України. Мама дружини донині там живе, бо дуже боїться обстрілів.

– До речі, з тестем часто спілкуєтеся?

– Постійно. І після того як мене перевели з Повітряних сил. Татові скоро буде 60. Проте він навіть не думає про демобілізацію. 

Рік, як він уже байкер. Це нині фетиш українських пілотів. У США подібне  з'явилося після В'єтнамської війни, тоді створилися ком'юніті, щоб підтримати зв'язки.

Незважаючи на паспортний вік, ці військові, в яких за плечима безліч бойових вильотів, – як пацани. Цим я надихаюся. І для себе маю приклад, якими мають бути  офіцери.

– Дмитре, чи були ви на прем’єрі фільму «Втомлені» на кінофестивалі «Молодість»? Чому варто дивитися цей фільм?

– Так, я був на «Молодості», дивився денний і вечірній сеанси. «Втомлені» – це хороше якісне українське кіно про наші реалії. Там дуже класна операторська робота й дуже класний сценарій.

«У РОЗМОВАХ ЗІ МНОЮ РОСІЙСЬКОМОВНІ ПОБРАТИМИ ПЕРЕХОДИЛИ НА УКРАЇНСЬКУ»

– Що вас – військовослужбовця – може вивести з рівноваги, коли йдете київською вулицею?

– Здавалось-би, дрібниці, наприклад, чиясь неуважність, коли хтось іншого штовхнув. Мене може тригерити, коли людина  починає слухати голосно увімкнену музику з російською мовою. Такі речі мене дуже непокоять.

– Напевно, і в ЗСУ поряд із вами були російськомовні побратими. Як із ними виходило порозумітися?

– У мене було дуже-дуже мало російськомовних побратимів. Коли вони розмовляли зі мною, зазвичай намагалися спілкуватися українською. Бо знали, що ворожа мова ріже мені слух.

Коли на початку я служив у Повітряних силах,  були персонажі, які намагалися при мені з телефона слухати Цоя зі словами: «ето же наше, ето же наша молодость». Моя реакція була: «Друже, давай ти або вийдеш на вулицю (там, щоправда, холодно), або просто вимкни – я не хочу цього чути». Комусь своє прохання я повторював двічі і пропонував подарувати за  50 грн  навушники, якщо людина ніяк не може обійтися без  музики країни-агресора.

Найбільше мене непокоїть саме «радянщина» – нерозуміння того, що, переглядаючи російський серіал чи слухаючи російську музику,  цим кожен донатить на російську армію, яка вбиває українців. Своїм співрозмовникам  я пояснював: «Податки від російських виконавців витрачають на кулі, які прилетять у тебе і твого побратима». Про це постійно треба нагадувати тим, хто продовжує в Україні говорити російською мовою і споживати російський контент.

– Як пришвидшити процес усвідомлення людьми того, що навіть спілкування російською мовою чи перегляд російського серіалу  – це в умовах повномасштабної війни є підтримкою ворога, нехай навіть неусвідомленою?

– Вважаю, що в різний спосіб  треба більше розмовляти про це з такими людьми, а ще пропонувати якісний український контент. Треба кожному позбутися хибної думки, що «від мене нічого не залежить».

У 2014 році, коли розпочалася гібридна війна,  я також думав, що від нас нічого не залежить. Гадав, що відбуваються якісь загравання з владою, тож можна десь піти на поступки Росії, про щось домовитися.

Проте після 24 лютого 2022 року, коли почалася повномасштабна війна РФ в Україні, – всі побачили трагічні кадри з багатьох міст і сіл; маємо тисячі жертв серед цивільних. І водночас немало людей спілкуються мовою країни-агресора. Я не розумію, як це може відбуватися?!

ЩЕ ТРЕБА ЗНЯТИ ПАРУ СОТЕНЬ ТАКИХ ЯКІСНИХ СЕРІАЛІВ, ЯК «ПРИКОРДОННИКИ»

– Як зробити так, щоб якомога більше було таких українських серіалів, як «Прикордонники»?

– Це класний серіал, розповідь про курсантів із Хмельницької академії. Його створили за підтримки Прикордонної служби України.

Хотілося, щоби побільше знімали українського кіно. Тепер для акторів більше роботи в театрі. Загалом акторством заробляти нині досить складно. Зараз кажу про всіх. Варто би було проіндексувати зарплати і солдатам, і акторам. Я нині вже  на офіцерській посаді – молодший лейтенант. Плюс у мене УБД, не плачу за проїзд, – і це економія.

Нам побільше треба таких фільмів, як  «Killhouse», який створили за мотивами реальних подій. Ця стрічка, на прем’єрі якої я був нещодавно, розповідає про першу в історії рятувальну операцію дронами. У кадрах –  військові з бойовим досвідом із підрозділів СБУ, ГУР і Третьої штурмової бригади ЗСУ. Дуже класний екшн, який показує крутих хлопців.

Це кіно – гарний промоушн спецпідрозділів. Вважаю, що нам треба отаких «Killhouse» десятків два. І ще пару сотень якісних серіалів для молоді – щоби  не боялися йти служити.

– Ви граєте осучаснену роль Михайла у виставі «Балада про украдене щастя» за мотивами твору Івана Франка в Національному театрі імені Марії Заньковецької у Львові. Як склалася ця співпраця?

– Під новий рік дали відпустку мені й батькові Даші – мала змогу зібратися разом уся родина. Третього січня мені дружина сказала, що Іван Уривський запитує мій номер телефону. Коли він зателефонував, запропонував мені зіграти головну роль у постановці у Львові. Я давно не грав у виставах, дуже сумую за театром.

Я відразу розумів, що вирватися мені  зі служби на репетиції упродовж двох місяців буде дуже непросто. Але дуже захотів зіграти цю роль. Тоді мене вже перевели служити в Київ, і керівництво пішло назустріч – дозволило.

І я повертався в Київ іншою людиною. Бо походив сценою, попрацював із партнерами, побачив глядачів. Власне атмосфера Театру Заньковецької надихала: класні актори, режисер вистави, керівник Макс Голенко. Це просто був подарунок долі після того, коли ти довго  перебуваєш у військовій системі. Мені моя партнерка у виставі сказала: «Діма, ти приходиш – у тебе очі світяться».

Репетиції – це робота, іноді буває дуже важко знайти якісь риси свого героя. Але творчість для мене стала відпочинком, кайфом. Я вже кілька разів зіграв у виставі «Балада про украдене щастя».

ПРО РЕКРУТИНГОВИЙ ЦЕНТР СУХОПУТНИХ ВІЙСЬК, «ЧОЛО І ТИЛО» ТА ДАШУ ЛЕГЕЙДУ

– Ви спочатку служили в Повітряних силах України, у Сьомій бригаді тактичної авіації у Старокостянтинові, в батальйоні охорони.  Потім – у складі Першої танкової Сіверської в підрозділі ударних безпілотних комплексів «Пегас», зокрема, на Сумському напрямку. Яка ваша зона відповідальності в Першому центрі рекрутингу Сухопутних військ України?

– Можна вважати, що наш Центр – військова біржа праці, ми пропонуємо безліч посад. Якщо чоловік не бажає, щоб його раптово «бусифікували» на вулиці, у нього тепер є вибір: може прийти до нас, вибрати собі спеціальність і місце служби. Перший центр рекрутингу Сухопутних військ України пропонує безліч крутих підрозділів, з якими ми постійно на зв'язку. Ми нікого не «пакуємо», до нас люди приходять добровільно, щоб доєднатися до захисту країни.

Про те, як служать ті, хто звернувся до нас, ми намагаємося розказувати через історії конкретних людей. Ми, знімальна група центру, в якій усі є учасниками бойових дій, –  щойно повернулися від хлопців із Сумського натрямку. Були там на бойових позиціях.

Коли відправляємося у спокійніші місця, беремо із собою ведучою Дашу Легейду, готуємо разом випуски «Чоло і Тило» про різні підрозділи.  Уже розповідали, зокрема, про 429 окрему бригаду безпілотних систем «Ахіллес»; про 92 окрему штурмову бригаду; про «Пегас».

Плюс паралельно ми знімаємо хлопців, які тільки їдуть на відправку. А також популяризуємо військові навчальні заклади. Наша знімальна група завжди знаходить підтримку в начальника центру – підполковника Руслана Михайловича Фурдила.

Загалом нам треба навчитися, так як в Ізраїлі, жити під час війни. Тому що в нас іншого вибору немає. Не може бути так, щоб одні служили у війську  понад чотири роки, а інші просто «чекали на перемогу». На передовій бійці не скаржаться, проте їм потрібен перепочинок і відновлення, має бути ротація.

– Разом з вами у Першому центрі рекрутингу Сухопутних військ України нині служать Юрій Дунай, який очолює відеогрупу, та Євген Ламах. Хто ще доєднався до захисту України  з команди художнього фільму 2019 року «Черкаси» про оборону однойменного морського тральщика, заблокованого російськими військами в бухті Донузлав у березні 2014-го під час анексії Криму?

– Роман Семисал грав капітана 3 рангу, командир корабля вже після того, як  у  2014 році  добровольцем вирушив на фронт російсько-української війни; знову доєднався  до ЗСУ після початку повномасштабної війни, тепер він служить у Національному університеті оборони України. Михайло Воскобойников у фільмі був матросом із позивним Спорт, у Силах оборони він Рекс. Олег Щербина служить, Руслан Коваль. Із команди стрічки «Черкаси» – щонайменше вісім захисників.

Кому не байдужа доля країни, той буде не просто розказувати про те, що все не так, – а знаходить заняття, яке допомагає рухатися до перемоги.

– Топтемою в медіа нещодавно стали ваші плани з дружиною, Дашею Легейдою, стосовно народження дитини. Вони не змінилися?

– Звісно, як нормальна родина, ми плануємо розширення. У нас нічого не змінилося.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Євгена Котенка та надані Дмитром Совою, асоціацією «Дивись українське» і Національним театром імені Марії Заньковецької