Театр корифеїв сьогодні переживає період глибокого перезавантаження – не лише репертуарного, а й світоглядного. Новий директор Кропивницького академічного обласного музично-драматичного театру імені М. Л. Кропивницького Антон Меженін пропонує обережну, але послідовну зміну курсу: від усталених форм до сучасного театру, який говорить із глядачем мовою сьогодення – без штучних крайнощів, чесно, глибоко і водночас доступно. Як досягнути цього балансу – в нашому інтерв’ю.
– Пане Антоне, ви не так давно – з осені 2025 року – розпочали роботу в Кропивницькому театрі імені Марка Кропивницького – театрі з унікальною історією, театрі корифеїв. Як ви увійшли в цю інституцію, яка буквально дихає старовиною?
– Про старовину насправді не йдеться – з матеріально-технічного боку, з погляду на театр як будівлю, як обласний заклад культури та щодо доглянутості – це один із найкращих театрів країни. Я бував у багатьох, і настільки правильно, гарно зробленого театру, ще треба пошукати в Україні! Це надзвичайно приємно.
Зараз цей театр – туристичне місце, в місті заведено проводити фотосесії і біля нього, і всередині. Усі прагнуть до нього, як до чогось незвичайного, унікального. Це гордість Кропивницького. Він усюди як візитівка – в меню ресторанів, у календариках, в інформаційних листах готелів. Театр чудовий як інституція, а от що стосується його репертуарного наповнення, то я б сказав, що зараз відбувається повне перезавантаження, театр починає життя з чистого аркуша. Це цікаво, але до народження всього нового, на моє переконання, треба підходити обережно.
ПРИЙШЛО БАГАТО МОЛОДІ, ТОМУ ЦЕ ДУЖЕ БЛАГОДАТНИЙ ҐРУНТ, ЩОБ РОБИТИ НОВИЙ ТЕАТР
– Театр корифеїв, безумовно, сприймається як носій традиції. Якою зараз буде його репертуарна політика?
– Я розумію традицію як музейну історію або з аспекту роботи академічних театрів. Бо академія – це навчання, передача досвіду від покоління до покоління. У Кропивницькому старше покоління митців відходить, власне передачі досвіду немає. А що таке традиція? У кожному місці й місті вона своя. Ми не можемо сприймати традицію українського театру як Хор Верьовки або Ансамбль Вірського. Сьогодні підіймається дуже багато історії про Леся Курбаса, але чомусь, коли говорять «традиція», то це сприймається не як Театр Курбаса, а як театр ХІХ століття.
Передовсім театр – це мистецтво тут і зараз. Проте я розумію, про що ви говорите, бо ті люди, які багато років задавали тут творчий напрям та провадили художню політику, обрали напрям у стилі традиційного українського музичного театру, української оперети. Репертуар складався з «Наталки Полтавки», «Циганки Ази», «Сватання на Гончарівці». І не лише за драматургією, а за втіленням, стилістикою це був вибір тих режисерів, художніх керівників, директорів. Я пропоную інший погляд. Звісно, українську традиційну п’єсу можна ставити з традиційними нотами. Однак якщо багато років глядачеві показували тільки таке – він звикне! Тому, відповідаючи на ваше питання, я б радше говорив не про те, чого хочуть кропивницькі глядачі, а про те, що ми їм можемо запропонувати. Це, як у крамниці, якщо поставити на полицю, крім звичного товару щось нове, люди почнуть цікавитися, куштувати. А якщо у вашому магазині немає вибору, братимуть те, що є. У Кропивницькому дуже багато цікавих творчих людей нетворчих професій. Є міцна спілка підприємців, бізнес, який їздить по Україні, багато чого бачить і хоче мистецтва. Багато молоді, адже відкриваються нові навчальні заклади, факультети – місто активно живе. Тому я вважаю, що нашому глядачеві можна пропонувати будь-який цікавий театральний продукт.
– Чи я правильно розумію, що репертуар буде кардинально змінений?
– До того як я прийшов до театру, репертуару практично не було, все було розсипано... Політика минулих керівників була такою: ти – завжди граєш головну роль, а ти – масовка. Ті, хто грали головні ролі, звільнилися. У штаті певний період не було жодного режисера. І коли театр залишився без режисера, туди запросили В’ячеслава Миколайовича Жилу як досвідченого майстра, який може швидко та професійно зробити гарний театральний продукт, щоб театр ожив. Це було дуже правильне рішення. Він це зробив і намітив на пів року три постановки, які зможуть втримати репертуар та наповнювати зал. В’ячеславові Миколайовичу пропонували стати головним режисером театру, але натомість він порекомендував на цю посаду мене. І отак я опинився у Кропивницькому.
Зараз у репертуарі п’ять вистав великої сцени і, можна сказати сміливо, зовсім новий колектив. Залишилося декілька дуже класних, міцних акторів, які працюють уже давно. Мені дуже хочеться назвати Олесю Бушмакіну – актриса в розквіті, молода, але працює тут уже 20 років. Прийшло багато молоді, тому це дуже благодатний ґрунт, щоб робити новий театр.
ГЛЯДАЧ У КРОПИВНИЦЬКОМУ ДУЖЕ КЛАСНИЙ, ВІН ВІДГУКУЄТЬСЯ, ВІН РОЗУМНИЙ
– Цікава річ виходить, ви зауважили, що минулий репертуар був занадто традиційним, проте все ж відбувся прорив і театр набув надзвичайної популярності в місті. У чому феномен?
– Глядач у Кропивницькому дуже класний, він відгукується, він розумний. За той час, відколи я прийшов, побачив усі можливості театру – є співочі люди, вокалісти, є оркестр і є молодь, яка хоче грати на драматичній сцені. І ми зробили літературний концерт із наскрізною ідеєю «Хочу бути!». Це музична історія життя, де ми розмірковуємо, бути нам чи не бути.
Узяли сучасну драматургію Сергія Марена і ми поставили за його п’єсою «Алло» – дуже популярну виставу, яка глядачеві заходить.
На початку грудня В’ячеслав Миколайович (Жила – ред.) поставив «Ніч перед Різдвом», яка повною мірою проявила всі можливості колективу: хор, балет, оркестр. Це масштабна постановка з неймовірно красивими хорами, колядками. У грудні–січні були аншлаги.
А на майбутнє, виходячи зі свого досвіду роботи в театрах Дніпра, Сум, Харкова, я бачу зараз таку стратегію і політику – театр буде розвиватися, жити і пропонувати глядачеві різне. Тому що регіональний обласний театр не може бути «авторським», тобто працювати в одному форматі. Таке може бути, наприклад, у Театрі імені Лесі Українки у Львові, але це великий Львів! А коли це театр у невеликому Кропивницькому, він повинен пропонувати цілу репертуарну палітру. Потрібно запрошувати найкращих прогресивних режисерів з усієї країни, проводити майстер-класи, розвивати колектив, впроваджувати сучасну грамотну рекламну піар-політику, і обов’язково проводити гастролі та фестивалі.
– Як зацікавити найкращих режисерів приїхати ставити вистави саме до вас?
– Колись, ще за радянських часів, було таке поняття – розподіл після закінчення вищих навчальних закладів. І талановиті люди, хотіли чи не хотіли, повинні були їхати, куди їх направляли. Зараз такого немає. А будь-який регіон – це інша планета, порівняно з Києвом в сенсі економіки, неважливо, це Чернівці, Чернігів, Кропивницький чи Дніпро. Тому й виходить, що зараз у регіональних театрах переважно продовжують творити, працювати митці, які там народилися та історично виховувалися в тому середовищі. Хтось скаже, що це непогано. Мені видається, це погано.
СУЧАСНИЙ ТЕАТР НЕ ОЗНАЧАЄ ФАНТАЗІЮ РЕЖИСЕРА НА ТЕМУ ЙОГО ОСОБИСТОГО БОЛЮ
– Чому?
– Тому що світогляд людини формує її оточення. І якщо митець народився і все життя живе та працює у своєму невеликому місті, він не має практичного досвіду інших міст, не має, як говорять театрознавці та критики, «надивленості». Відповідно театр, у якому він працює, як інституція для глядачів має набагато менше шансів кудись рухатися та розвиватися.
Звісно, в жодному регіоні немає аж таких економічних можливостей, щоб фінансово заохотити провідних класних митців всеукраїнського рівня! Але це завдання керівників театрів. І в нас є гарні приклади таких прогресивних керівників, їх небагато, до них я б відніс керівника Дніпровського театру Сергія Мазаного та Івана Бутняка в Чернівцях.
Тож моя філософія в тому, що якщо ти керівник, тобі треба запрошувати до співпраці фахових людей, які мають широкий світогляд і поступово еволюційним шляхом спільно виховувати і колектив, і глядачів. От сьогодні вся театральна спільнота знає режисерку Оксану Дмитрієву.
– Звісно! З приємністю зазначу, що її вистава «Brecht. Cabarett» в Київському академічному театрі «Золоті Ворота» перемогла в номінації «Найкраща вистава (мюзикл / комедія)» ІІ Київського рейтингу Укрінформу «Театральний інфобум – 2025».
– Я харків’янин і спостерігав, як років 15 тому директор Харківського державного академічного театру ляльок імені В. А. Афанасьєва Володимир Решетняк побачив, що це талановита прогресивна людина і запросив її з Криму. І ця молода, на той момент ще не дуже відома, талановита Оксана Дмитрієва, закохала в себе і колектив, і харківського глядача! І сьогодні вона авторитетна відома режисерка. Тобто керівник повинен бачити не вузько сьогодення, а стратегічно, яке культурне середовище він хоче мати в місті, в регіоні, чи йому як керівникові будь-якого культурного закладу важливо суто сьогодні наповнити касу, чи він має якесь бачення на майбутнє? У багатьох регіонах керівники не йдуть таким довгим, складним шляхом, а виходять із того, що ми можемо продати завтра? Але ж ми працюємо не просто над виробництвом контенту, а присвячуємо себе культурі глобальною.
– Треба йти до мети не революційним, а еволюційним шляхом?
– Так, це вкрай важливо для стратегії – зрозуміти, що революційний шлях неможливий для будь-якого регіону. Потрібно запрошувати режисерів, які зроблять сучасний театральний продукт, що враховує всі надбання сучасного світового театру. Але сучасний – це не означає фантазія режисера на тему його особистого болю, а передовсім такий, який уміє донести історію. Я нещодавно спілкувався із Станіславом Анатолійовичем Мойсеєвим (керівник «Молодого театру» – ред.), і він як досвідчена людина сказав про те, що зараз «усі хочуть самовиражатися, і дуже мало, коли знаходиш режисера, який може розказати людську історію, так, як їй її потрібно розповідати зараз, сьогодні».
Тому стратегія керівників театрів у регіонах має полягати в усвідомленні, що треба шукати в Україні чи за кордоном нові, невідомі для свого міста сили та імена, які можуть задавати якісні сучасні тренди.
ПІВ РОКУ МОЄЇ РОБОТИ В ТЕАТРІ КРОПИВНИЦЬКОГО ГЛЯДАЦЬКА СПІЛЬНОТА НАЗВАЛА «ТИХОЮ ТЕАТРАЛЬНОЮ РЕВОЛЮЦІЄЮ»
– Тож відкривайте таємницю, хто найближчим часом задаватиме тренди в Кропивницькому?
– Загалом я хочу, щоб у театрі корифеїв прозвучали корифеї сучасної української літератури, зокрема - Оксана Забужко, Сергій Жадан, Юрій Іздрик.
У нас є домовленості про співпрацю з топовими сучасними режисерами – Ігорем Матієвим, Славою Жилою, Арменом Калояном, Богданом Ревкевичем. Продовжую спілкуватися щодо майбутньої співпраці з досвідченим режисером Андрієм Приходьком.
Відбудеться майстер-клас Ольги Семьошкіної, яка сама собою вже є брендом, і це буде ще однією сходинкою становлення міцного, крутезного колективу театру корифеїв.
Також ми налагодили прекрасні відносини з театрами сусідніх областей – Черкаським драматичним театром імені Т. Г. Шевченка, Полтавським академічним обласним українським музично-драматичним театром імені Миколи Гоголя та Дніпровським академічним театром драми та комедії «Драміком» – практика обмінних гастролей повертається.
Тож навіть пів року моєї роботи в театрі імені Кропивницького глядацька спільнота вже назвала «тихою театральною революцією», а моя перша постановка на цій сцені – вистава «Наше містечко», яку ми зробили разом із досвідченою художницею зі Львова Оксаною Радкевич, отримала надзвичайно теплий відгук глядачів. І це попри те, що у соцмережах періодично з’являються замовні, на мою думку, матеріали від колишніх працівників театру, які намагаються знецінити об’єктивний успіх нинішнього колективу.
– Важлива складова – фінансування. Це стосується і запрошення режисерів, і організації гастрольної діяльності, на важливості якої ви акцентували на початку розмови. Чи достатньо фінансування театрів, регіональних театрів? Чи нормально забезпечені такі театри? Напевно ж, можете сказати принаймні і про Кропивницький, і про Дніпро, і про Суми.
– Я переконаний, що жоден ненаціональний театр у регіонах (зараз національні театри образяться на мене і скажуть, що в них купа своїх проблем) не забезпечений нормально. Що говорити, якщо номінальна заробітна плата у митців, будь-то Дніпро, Черкаси чи Кропивницький – 10–12 тисяч гривень. Звісно, ми всі розуміємо, що зараз війна…
Хоча зазначу, що керівництво області приділяє театрові величезну увагу, намагається допомагати, думати над господарчими проблемами, включається в ситуацію. Таке є не скрізь, і це дуже імпонує.
А от де брати гроші на гастролі та прогресивних режисерів, відповідь дуже проста: по-перше, коли створюєш цікавий якісний продукт, він обов’язково знаходить підтримку і від пересічного глядача, і від бізнесу. Так завжди було історично, і 100 років тому, згадайте, меценати в усі часи підтримували все цікаве. І я відчуваю це в Кропивницькому. Тут театр потрібен, люди готові йти на діалог.
А якщо ми говоримо про гастролі, то я дуже багато років займався гастрольною діяльністю, тому знаю з досвіду, якщо гастролі правильно організовані, вони можуть бути незбитковими. Треба вміти продавати. Ба більше, гастролі необхідні не стільки, щоб збагатити бюджет театру, а щоб колектив розвивався, бачив щось інше. У гастрольних, стресових умовах колектив зростає. Це моє переконання. Ось, узимку відбулися гастролі вистави «Ніч перед Різдвом» у Києві та Львові, і незважаючи на масштабність вистави, а значить, її затратність, вони пройшли за повних аншлагів у обох містах. А сьогодні наш театр чекають у Польщі і Франції.
З ГЛЯДАЧЕМ ТРЕБА ГОВОРИТИ ТАК, ЯК ІЗ СОБОЮ, СПОКІЙНО, РОЗУМНО, НЕ КОЛУПАЮЧИ РОЗ’ЯТРЕНИХ РАН
– Коли почалася повномасштабна війна, ви працювали в театрі Дніпра, зараз у Кропивницькому, тобто мали можливість вивчати широку глядацьку аудиторію до вторгнення та бачите її вже зараз. Чи змінився театральний глядач, його сприйняття, його запит? Бо особисто мій театральний запит не змінився, я хочу й готова дивитися хороші драми та якісні комедії. Проте спостерігаю, що сучасний театр тяжіє до тенденції в будь-яку нову постановку додати щобільше тригерів військової реальності, інколи це дуже доречно, а інколи – нагадує тиск на кровоточиву рану, що травмує, а не зцілює. Ми всі живемо у війні, ми її бачимо, вона в нас повсякденно болить, тому виникає питання, чи справді глядачі зараз хочуть від театру того, що митці думають, що вони хочуть?
– Мені дуже резонує ваше питання, і я дякую, за те, як ви сформулювали свою думку. Тому що інколи сучасні драматурги або молоді режисери, говорять мені: «треба говорити про проблеми, а ви не хочете говорити про проблеми». А чи хоче глядач цього? Глядач справді змінився, і, якщо в 2016–2017 роках у Сумах аудиторія йшла дивитися експериментальні трагедії (ми ставили виставу за Карпенком-Карим просто на розрив аорти), якщо в Дніпрі у 2021 році йшла з аншлагами «Саша, винеси сміття», то сьогодні не так, запит глядача змінився в бік того, що він не хоче, щоб зі сцени його зайвий раз тицяли обличчям у всі тяготи життя. У 2023 році я їздив із Дніпровським театром на прифронтові території з виставою про велике вторгнення. І коли грали, побачив, що з залу виходять люди. Виходжу за ними у фоє, питаю: «вам не сподобалося?» А вони відповідають: «не скажемо, що не сподобалось, але ми не можемо на це дивитися, сльози душать, серце не витримує. І зараз такого сприйняття ще більше. Але це зовсім не значить, що треба йти на поводі й танцювати перед залом суто на первинних потребах! Це значить, що з глядачем треба говорити так, як із собою, спокійно, розумно, давати ту саму комедію або драму, але не колупаючи роз’ятрених ран. Треба, безумовно, зі сцени давати глядачу світло, ковток повітря. Я не говорю, що треба порожні комедії, із сумнівними жартами, але щось хороше, добре...
ПОТРІБНО ВИЙТИ З-ПІД ПРИКРИТТЯ СЛОВА «ТРАДИЦІЯ», ДЕ УКРАЇНА – ЦЕ ЗАВЖДИ ШАРОВАРИ
- …Позитивне.
- От ми зробили «Ніч перед Різдвом», і коли зі сцени трупа співає «Нова радість встала» – весь зал устає. Це те, що треба людям, – із глядачами треба говорити, як між собою: як ми будемо завтра жити? Давай боротися! Треба вижити! І такий матеріал є у світовій та українській драматургії, ці прості історії.
Для мене також дуже класний орієнтир – вистава «Месопотамія» за Сергієм Жаданом про побутове життя Харкова, яку нам вдалося зробити у Дніпрі. У ній повторюється декілька разів головна теза: «Любові вистачить на всіх». Глядача підкуповує щирість, коли нутро назовні, коли без спекуляцій. Важливо, щоб театр не перетворювався в жодному разі в якусь політичну агітку. Бо що таке сучасний театр і український театр? Треба стати сучасним за формою висловлювання і припинити бути «радянським українським». Ми з цього якраз починали розмову, потрібно вийти з-під прикриття слова «традиція», де Україна – це завжди шаровари. Скільки зараз прекрасних дизайнерів, сучасно-української музики, то чому не говорити, що сучасний український театр – це сучасна українська фешн-індустрія, музична індустрія. Чомусь, коли говорять сучасний український театр, то це обов’язково матюки, проблематика ЛГБТ і тема війни. З одного боку, ми всі не ханжі, які почувши ненормативну лексику, впадають у ступор, але, з іншого боку, ми ж не розмовляємо матом у житті! Сучасний театр можливий без мату. Тому це в мене така претензія до сучасних драматургів, нехай не ображаються, адже вони надсилають п’єси і хочуть, щоб їх ставили.
– Пане Антоне, після розмови з вами у мене складається враження, що в Кропивницькому театрі немає проблем: класних режисерів – запросимо, гастролі – організуємо, планів – купа. Сподіваюся, так воно і є.
– Не люблю використовувати в житті слово проблема. Люблю говорити – задача. Адже ті, хто думає, що у них у житті є проблеми, так і живуть із ними. А ті, хто вирішує задачі, їх вирішують, або принаймні, мають шанс на вирішення. Проблеми, звичайно, є. У Кропивницькому, наприклад, немає професійного навчального мистецького чи театрального закладу. Є тільки музичний коледж, і переважна більшість наших акторів навчалася там. Але ж є багато талановитої молоді, яка здобула освіту у вищих профільних навчальних закладах, і не вся ж влаштовується в національні театри, обираючи працювати десь у столиці в рекламі чи інших сферах, втрачаючи професію. А ми були б раді їм у Кропивницькому і працюємо над тим, щоб допомагати із житлом. Тому можна всі задачі вирішувати.
Любов Базів. Київ
Фото Олександра Клименка