Маруся Вольвачівна: загадкова і самобутня письменниця з Харківщини

Днями в Черемушній Валківської громади Богодухівського району відзначили 185-річчя від дня народження письменниці, фольклористки Марії Степанівни Вольвач (псевдонім – Маруся Вольвачівна). Її біографія наповнена як прикрими, так і яскравими подіями, та ще більше в ній білих плям, які, припускають науковці, із часом можуть бути заповнені. У рідному селі щиро вшановують пам’ять непересічної землячки: розвивають музей, приймають екскурсійні групи, вивчають творчу спадщину, а до ювілейної дати зняли аматорський фільм-читання за однією з драм письменниці.

ПІСЛЯ СТА РОКІВ ЗАБУТТЯ – ІМЕННИЙ МУЗЕЙ

Черемушна розташована за 40 кілометрів від Харкова та за 12 – від центру громади, містечка Валки. До села прилягає лісовий масив, неподалік – річка Черемушна, від якої й походить назва населеного пункту. У 1917-му тут фіксували найбільше жителів – 3 тисячі осіб, 720 дворів. Нині в селі мешкає трохи більше ніж 600 людей.

На цих землях 29 березня 1841 року народилася Марія Вольвач. Її хата не збереглася, немає й якихось речей, пов’язаних із жінкою. Та це не завадило відкрити в центрі села музей. У трикімнатному будинку, що датується кінцем ХІХ – початком ХХ століть, кілька років тому облаштували етнографічну експозицію.

- Ця хата належала заможному селянинові Федору Лукичу Кравченкові. У часи колективізації його розстріляли. Хату забрали під колгоспні потреби й у 1945-му перенесли сюди, у центр, бо вона стояла далі по вулиці. Заново зібрали, спочатку в ній розмістили бібліотеку, потім там квартирували якісь люди, а згодом і до 2011 року в двох кімнатах була сільська рада, а у третій, аж до 2021-го, – пошта, – розповідає Юлія Захарова, завідувачка відділу «Музей Марусі Вольвачівни та історії села Черемушна» Валківського краєзнавчого музею. – Дуже ймовірно, Маруся жила біля річки. Частина села, яка ближче до Київської траси, «виросла» уже пізніше, у XX столітті.

У Черемушній і тепер є вулиця з неофіційною назвою Вольвачівка. Музейниця шкодує, що під час перейменування топонімів у громаді цього не врахували, – нині вулиця, де могла жити родина Марії, називається Визволителів.

Майбутня письменниця була четвертою дитиною в заможній сім’ї.

- Цей майновий стан ще більше утвердився, коли Вольвачі поріднилися з родиною поміщика. Та коли Марії було сім років, батько сильно застудився і помер. Двоє старших братів, як згадує письменниця, дуже швидко прогайнували господарство. Старша сестра вийшла заміж, а Маруся залишилася з матір’ю. Вона описує дуже жорстокі сцени, як брати в матері гроші відбирали, – зазначає Захарова.

Сама ж Маруся в дитинстві була доволі хворобливою, не надто ладнала з однолітками. Найбільше любила пісні, з яких, певно, і виріс її поетичний дар, розповідає завідувачка музею.

Знайомитися з творчістю письменниці черемушани почали з 2001 року.

- Іван Максимович Лисенко, дослідник і теж уродженець нашого села, ініціював відзначення 160-річчя Марії Вольвач. Відбувся урочистий захід у клубі. Звісно, її постаттю зацікавився педагогічний колектив школи. Відтоді що п’ять років ми відзначаємо ювілеї, намагаємося створювати щось нове, щоб популяризувати творчу спадщину письменниці, – каже Захарова.

Марусину світлицю наповнили старовинними речами, які поступово збирали місцеві вчителі та краєзнавці-любителі Людмила Годунко і Таїсія Петренко. Допомогли впорядкувати експозицію консультанти з Харківського історичного музею ім. Сумцова.

- На жаль, у нас немає речей Марусі Вольвачівни, узагалі жодного її фото, але в нас є пам’ять, книги, сучасні дослідження, – наголошує керівниця сільського музею.

НЕГРАМОТНА СЛУЖНИЦЯ, ШВАЧКА, САМОБУТНЯ ПИСЬМЕННИЦЯ

Постать Марії Вольвач направду спонукає і до наукових пошуків, і до міфотворчості – аж настільки «чіпляють» факти з життя письменниці. Відомо, що вона пізно навчилася читати й писати, тому свої перші вірші складала і тримала в пам’яті. Зовсім юною поїхала до Петербурга на роботу – і втекла звідти, та зрештою стала швачкою, яка ввійшла до кола відомих громадських діячів, науковців, літераторів.

- Найбільш достовірними можна вважати її мемуари. Марія описувала дитячі роки, зокрема, як мама намагалася навчити її грамоти, як вона навчалася кравецької справи у Харкові, як поїхала в Петербург, – а їй було лише 15! У місті дівчину «завербували» якісь пани, увагу яких вона привернула своєю колоритністю: одягом та мовою. Маруся пише, що була в яскравому жупані, який пошила мати. І говорила вона українською мовою з місцевим діалектом. Її сприйняли як «цікавий екземпляр», наобіцяли, мовляв, і навчатимешся, і роботу матимеш. Пробула там пів року. Марусю дуже гнітило, що, по-перше, обіцянок пани не виконали, вона просто стала покоївкою, – і це її обурювало, бо вона ще пам’ятала, як у їхньому домі були служниці, а, по-друге, сприймали її як іграшку – показували гостям. Крім того, часто пані ревнувала дівчину до чоловіка, – розповідає Юлія Захарова.

Про російські звичаї майбутня письменниця відгукується так: «Дивлюся, що в Петербурзі не так і Святий вечір справляють, як у нас. Тут нема ні куті, ні узвару, ні пирогів, ні капусти з опеньками, ні гороху, ні риби печеної… А як у нас у сей день, то кожна господарка готовить страву, яка є смачніша… у сей багатий радісний вечір збираються вечеряти всі докупи у велику хату до господаря: робітник безрідний, наймит і наймичка».

Зі столиці імперії Марія повертається в рідне село і нарешті опановує грамоту.

- Батькам навчити доньку не вдалося. Можливо, не вистачило педагогічного хисту, але й роботи по господарству було багато: як пише Маруся, вони сідали займатися раз на тиждень. Уже після повернення у Черемушну десь у гостях вона зустріла дівчат, які закінчили гімназію, і саме вони навчили Марусю читати й писати. Письменниця про це згадує, що вже «інакше вчили складати склади». Мати використовувала букво-звуковий метод: спочатку завчали назви літер – «Аз», «Буки», «Веди», «Глагол» і так далі, а потім утворювали з них склади (наприклад, «Аз» + «Буки» = Аб, – ред.). А дівчата, певно, вчилися, коли вже спершу розпізнавали звуки, – переповідає музейниця. – Тож коли пишуть, що Дмитро Багалій її навчив писати, – це неправда. Він уже звернув увагу на її вірші, намагався допомогти, сприяв публікації творів.

Після Черемушної Вольвач знову їде до Харкова, де стає помічницею швачки. Відразу отримує жалування, бо вже має певні навички від попереднього навчання цієї справи.

- Одне з припущень: саме виконуючи замовлення, Марія могла познайомитися з харківською інтелігенцією – Багалієм, Миколою Сумцовим, Христиною Алчевською. Це ми вже шукаємо якесь пояснення. Бо маємо свідчення, що вона спілкувалася з багатьма відомими людьми. Є листи, які вона писала Іванові Франку, Борисові Грінченку, – зауважує Захарова.

ОРГАНІЗАТОРКА ТАЄМНОГО ПРОСВІТНИЦЬКОГО ГУРТКА

У мемуарах письменниці ще багато цікавих епізодів. Вона описує, що тричі за життя стикалася з ворожіями, – і все напророчене збулося: хвороби, смерті близьких, що не буде заміжня.

- Але, можливо, це був якийсь прояв емансипації – вона ще у дитинстві вирішила, що не виходитиме заміж. Пише, що відмовила чоловікові, якого кохала. Хто він, ми не знаємо, – говорить Захарова.

Вольвач їздила в села довкола Харкова – записувала пісні та колядки й читала селянам власні твори. У рідній Черемушній бувала доволі часто. Організувала тут просвітницький гурток, який діяв таємно.

- Люди збиралися в хаті, якої тепер уже теж немає. Читали українські твори. Виступали проти церковної політики і місцевої влади, підкидаючи листівки, – розповідає керівниця музею. – Цікаво, що в дитинстві Маруся хотіла стати черницею, але в певний період розчарувалася в церкві. Місцевий священник наклав на неї анафему. У письменниці, до речі, є поема «Гарний піп»: описується, що селянин запросив попа освятити новозбудовану хату, той усе зробив і за це попросив кабана. Йому дали кабана, але, як здалося священнику, малого. Він так розсердився, що пішов розсвячувати хату – мітити дьогтем усі кутки.

На думку професійних критиків, поезія і проза Марії Вольвач випадає із загального контексту класичної української літератури кінця XIX – початку ХХ століть, так би мовити, «не дотягує» зі зрозумілих причин – авторці загалом бракувало освіти. Проте в її творах багато фольклорних образів і стилістичних засобів, є й гумор, і трагізм.

- Звісно, рівень освіченості відіграв свою роль. Але на сьогодні це все ж таки коштовна літературна спадщина, яка дуже яскраво показує часи, коли жила Вольвач. Письменниця співчувала українському селянству. Працьовита людина, тяжка доля жінки, моральні принципи – це все наскрізно проходить у творчості Марусі Вольвачівни. Мені найбільше подобаються драми. Їх три, вони жодного разу не були опубліковані за життя авторки, – зазначає Юлія Захарова. – Вона вправно передавала сюжет через дуже різних героїв. А ще твори насичені словами, яких ми тепер не вживаємо, але які треба вивчати і зберігати. Ось, наприклад: «розчовпайте, мамінько», тобто «зрозумійте нарешті» – прекрасне ж, погодьтеся!

ПАМ’ЯТЬ УШАНУВАЛИ ФІЛЬМОМ-ЧИТАННЯМ

Як вважають дослідники, померла письменниця у проміжку між 1905 і 1910 роками. Обставини смерті та місце поховання не відомі.

- Є згадка, що в 1903 році її бачили в Огульцях (село у Валківській громаді, – ред.) на похороні одного з жителів, після цього вже інформації немає, – розповідає завідувачка музею. – Марія писала, як їй навіщували, що помре не своєю смертю, але на сьогодні немає ніяких підстав вважати, що це могла бути насильницька смерть. Думаю, ще цілком можливі відкриття в її біографії, бо поступово архіви, зокрема й церковні метричні книги, оцифровуються, і щось можна з’ясувати. Проте потрібно дуже багато часу. Звісно, було б добре, якби в музеї була посада наукового співробітника, щоб людина займалася суто дослідницькою роботою.

Достеменно невідомо, яку зовнішність мала письменниця. Як уже згадувалося, немає жодної її фотографії – це часто дивує туристів, підтверджує Захарова, адже фотомистецтво було вже розвиненим, а Вольвач спілкувалася зі стількома відомими сучасниками.

- Є лише описи. Знову ж таки завдяки Іванові Максимовичу Лисенку. Він знайшов Олімпіаду Гайдук – уродженку Черемушної, яка виїхала, поговорив із нею. Вона розповіла, що Марія була показною жінкою, повненькою, з крупним круглим обличчям, світлими очима. І мала дуже гарний голос, чудово співала, – зазначає Захарова.

До 185-річчя від дня народження Марусі Вольвачівни на урочистому заході показали двогодинний фільм-читання за драмою письменниці «Є каяття, та нема вороття».

Його зняла на камеру звичайного мобільного телефона група ентузіастів на чолі з Юлією Захаровою.

- Замахнулася на такий великий проєкт, розуміючи, що немає ніякого бюджету, загітувати професійних акторів не зможу. Але обрала жанр фільму-читання, який поєднує певні сцени, візуальний ряд із закадровою начиткою. Так, це аматорський фільм, але важливо, що вдалося зберегти весь сюжет, – це не уривок. І також я вважаю дуже цінним, що збережено діалект, – наголошує Захарова.

Сама Юлія виконала аж чотири ролі. До неї приєдналися: колега з Валківського краєзнавчого музею Микола Панченко, який також утілив кількох персонажів, а ще молодь – Анна Воробйова, Роман Захаров, Юлія Крикун, Юлія Іванська, Сабіна Применко, Євгеній Некрасов.

- Цікавий досвід. І кумедний, звісно. Деякі епізоди неможливо було зняти з першого разу. Ми мали вісім дублів, де Микола качається у снігу, – уже й руки потерпли. Дуже нам допомогла погода: усі події драми відбуваються взимку – там сніг, хурделиця, і саме такою була ця зима, – зазначає Захарова.

***

Уперше вірші Марії Вольвач надрукували 1887 року в харківському альманаху «Складка». Згодом вийшли гумористичне оповідання «Кажи жінці правду, та не всю» і «Казка про таємні слова». Іван Франко в «Літературно-науковому віснику» Наукового товариства ім. Шевченка (1899–1905) надрукував її поезії та «Спомини української селянки». У 1893 році вийшла поетична збірка «Казка про таємні слова», а в 1896-му – збірка поезій та оповідань «Пісні і розмови валківської селянки Марусі Вольвачівни».

Іван Лисенко (1938–2022) – філолог, письменник, дослідник, який ще в дитинстві чув від односельців розповіді про Марію, – відшукав в архівах раніше не відомі твори, фольклорні записи та листування забутої письменниці. І в 2007 році вийшла книга «Кажи жінці правду, та не всю», яку він упорядкував.

- Мені пощастило народитися саме на Харківщині, батьківщині Марусі Вольвачівни. І то був би великий гріх – не зібрати такий безцінний скарб, – сказав Лисенко на презентації видання.

У 2020 побачила світ книга «Легенда Слобожанщини», у якій Лисенко зібрав спогади, літературну критику, листи й довідкові матеріали про Марію Вольвач.

Юлія Байрачна, Харків – Черемушна

Світлини В’ячеслава Мадієвського / Укрінформ

Фото Укрінформу можна купити тут.