Чому коровай із Хлібодарівки на Донеччині називають «мідним»

Історія села Хлібодарівки починається з XIX століття – з єврейської землеробської колонії, де також були господарства німців-колоністів. У 1840-х роках у степову частину Донеччини переселили сім'ї із Чернігівщини, вони вирощували тут зернові. Відтоді у Хлібодарівці зародився і прижився народний обряд бгання весільного «мідного» короваю.

Традицію випікання весільного короваю у Хлібодарівці внесли до нематеріальної спадщини Донеччини. Волноваський район наразі окупований Росією. Але нащадки українських селян, які знову вимушено залишили домівки, продовжують передавати свої звичаї дітям та онукам.

ЧУДОДІЙНА СИЛА КОРОВАЮ

Фольклористка, дослідниця Донеччини Ірина Крюченко, яка родом із Хлібодарівської сільської громади, працювала директоркою місцевого будинку культури, також була керівницею народного пошуково-дослідницького гурту «Заграйярочка» у Волновасі. Вона розповідає, що у 1904 році у Хлібодарівці побудували залізничну станцію та елеватор, куди звозили зерно з усіх навколишніх сіл.

- Це село ніби дарувало людям хліб. Воно було заможне, там можна було завжди знайти роботу, тому люди прагнули залишитися, обжитися, створити сім'ю, – каже дослідниця.

За її словами, стародавній обряд випікання на весілля «мідного» короваю закладав основу для щасливого подружнього життя для молодих.

- Селяни Хлібодарівки далі вірять, що бгання весільного «мідного» короваю має чудодійну силу. Тому його пекли і печуть шановані й щасливі у шлюбі жінки, так звані коровайниці. Їх має бути парна кількість. Випікають коровай як у хаті молодого, так і в молодої, але неодмінно з примовками та піснями, оспівуючи долю майбутньому подружжю. Коровайниці приносять із собою все, що потрібно для тіста: борошно, яйця, масло, цукор, мед, молоко. Усе це приймає мати нареченого чи нареченої, кладе в одну посудину. А керує процесом головна кухарка, яку називають «хватьмарша», – розповідає пані Ірина.

Вона додає, що коровай вимішують у новій глиняній макітрі. Для рідини коровайниці беруть глиняні кухлики, для решти інгредієнтів – глибокі глиняні миски. Випікати ж слід у круглій чавунній пательні з високими краями.

- На тісто для короваю беруть по склянці води та молока, 200 грамів цукру, столову ложку меду, 15 яєць, 1,5–2 кілограми борошна, 25 грамів сухих або 75 грамів пресованих дріжджів, 100 грамів вершкового масла, 2 столові ложки сметани, 4 столові ложки олії, 2 чайні ложки солі та мелену корицю за бажанням, – ділиться Крюченко.

Бгання весільного «мідного» короваю починають із замішування опари. Теплу воду слід налити в горщик, додати по ложці цукру й борошна, дріжджі, накрити лляним рушничком і поставити в тепле місце, щоб «заграло».

- Коли опара підійде, коровайниці ставлять посеред хати ослінчик, на який мати кладе подушку, а вже зверху – макітру. Господині прямо в неї просівають борошно, до якого додають збиті яйця та решту інгредієнтів, і ретельно вимішують тісто, потроху доливаючи олію. Після цього запалюють свічку, хрестять макітру, промовляючи молитви на вдале життя молодих, а потім носять її на руках, піднімаючи вище від своєї голови, щоб тісто підходило добре й коровай вдався високим і легким, – зазначає співрозмовниця.

Пані Ірина уточнює, що таке дійство повторюють тричі, водночас кожного разу жінки цілують одна одну під макітрою, тримаючи її над головою. Це для того, щоб молоді все своє життя цілувалися та любилися. Коровайниці пританцьовують і весело співають:

І піч на сохах, і макітра на руках.
І цілуйтеся, і милуйтеся
Ой хто кому рад!

Після цього господині ставлять під грубу ослінчик із макітрою, накривають її рушником і чекають, поки тісто підійде. Це відбувається двічі-тричі, і коровайниці за кожним разом підбивають його руками або дерев’яною качалкою. Коли тісто стане пухке, його кладуть на притрушений борошном стіл і починають добре й довго місити, поки воно не почне під руками «пищати».

«НАША ПІЧ РЕГОЧЕ – КОРОВАЮ ХОЧЕ»

Тісто ділять на три частини і починають формувати коровай. З першої треба зробити дві качалочки для хреста, який кладуть на дно пательні, «щоб діти жили під Богом». На чотири краї хреста мати кладе мідні копійки – для достатку. А в середину хреста – зерно, щоб життя було хлібосольне. Із другої частини викачують маленькі кульки і складають їх поверх хреста у два чи три шари, щоб коровай під час випікання не тріскався.

- Третю частину тіста використовують для традиційних прикрас короваю. Викладать по колу три коси, а посередині – кульку. На неї саджають дві пташки, а також квіти з листочками, – продовжує розповідь дослідниця.

Після того як коровай підніметься, «хватьмарша» перехрещує його і садовить у піч. Під час цього коровайниці співають:

Наша піч регоче – 
Короваю хоче,
А припічок всміхається,
Короваю дожидається!

Випікається коровай дві години, треба слідкувати за температурою в печі.

Пані Ірина пояснює, що на цьому етапі жінки припиняють співати, танцювати і голосно говорити – зберігають повну тишу, щоб ніяк не завадити випіканню. Зазвичай такий хліб виходить високим і рум’яним, без тріщин і западин. Вважається, що від його зовнішнього вигляду залежить щастя молодої пари.

Коли коровай дістали з печі, жінки жартівливими частівками нагадують господарям хати, що вони повинні їм щиро віддячити. Тоді співають:

А де ж наша мати,
Де наша мати?
Обіцяла чарочку дати,
А першую – з родзинками,
А другую – з вишеньками,
А третюю – з калиною
За доброю дитиною.

Господарі накривають на стіл та пригощають коровайниць, зокрема горілкою.

Зранку в неділю, у день весілля, коровайниці заносять готовий хліб, гойдаючи його на руках, і урочисто кладуть на середину святкового столу. Дружки прикрашають ягодами калини та барвінком.

ТРАДИЦІЇ ЖИВУТЬ НАПЕРЕКІР ВІЙНІ

Крюченко розповіла, що вона досліджувала й сама перейняла обряд випікання весільного «мідного» короваю в досвідчених жінок із Хлібодарівки. Серед носіїв – як господині – «коровайниці» віком від 65 до 85 років, так і молодші, від 25 до 55 років, що перейняли традиції та, своєю чергою, передають їх донькам й онукам.

- Головною та найповажнішою коровайницею у Хлібодарівці була Віра Іванівна Корнієвська, 1932 року народження. Вона разом із мамою, теж коровайницею, співала, допомагала й повністю перейняла цей обряд, знала й рецепт. Саме Віра Іванівна навчила мене випікати цей весільний хліб, я ходила до неї до хати та всотувала досвід, уміння, знання, – зауважує пані Ірина.

Вона додає, що популяризаторами цього обряду також є учасниці фольклорного гурту «Хлібодари» та родинного ансамблю «Голос Степу» при Хлібодарівському сільському будинку культури. Вони представляють його на етнічних фестивалях, майстер-класах та весіллях у народному стилі.

- Через воєнну агресію Росії багато носіїв цього елемента нематеріальної культурної спадщини виїхали з Хлібодарівки й мешкають у різних куточках України, а також за кордоном. Але, незважаючи на різні життєві обставини, вони продовжують традицію своїх предків і в незручних умовах бгають весільний «мідний» коровай, – зазначила Крюченко.

Серед носіїв дослідниця назвала Олену Василівну Зборовську, що піклувалася про розвиток Хлібодарівки як голова сільради, а через війну була змушена виїхати з родиною до Києва.

Також згадала мешканку села Юлію Лямцеву, яка на початку повномасштабного вторгнення, рятуючи своє життя, разом із родиною переїхала до міста Бучі. Юлія представляє хлібодарівський коровай майже на всіх тематичних обласних та всеукраїнських заходах.

Пані Ірина розповідає про молоду носійку звичаю бгання весільного короваю – Світлану Фоменко. Її коровай презентували на Всеукраїнському фестивалі «Жива культура – живий світ», що відбувся минулоріч у Національному музеї народної архітектури та побуту України.

Вона додала, що Хлібодарівська громада брала участь й у фестивалі «Жива спадщина – незламна ідентичність», який проходив у Маріупольському державному університеті, релокованому до Києва.

Пані Ірина зауважила, що участь у фестивалях стала для громади не лише можливістю показати багатство культурної спадщини, а й відчути гордість за те, що ці традиції з Донеччини є частиною загальноукраїнського культурного коду.

- Хлібодарівська громада й надалі докладатиме зусиль, щоб зберігати й популяризувати те, що робить нас унікальними. Спадщина єднає нас, зміцнює ідентичність та надихає. Це жива нитка, яка поєднує минуле, сучасне і майбутнє України, – каже Крюченко.

Олена Колгушева

Фото та відео надала дослідниця Ірина Крюченко