У Києві муніципальним театрам, із скромнішими бюджетами, складніше конкурувати з національними. Проте Київській опері, яка на Контрактовій площі, постійно вдається привертати до себе увагу, а отже, мати заповнену глядацьку залу.

До найрезонансніших театральних постановок нинішнього сезону, сприймає це хтось, чи ні, належить музична вистава «Патріот» із двадцятьма хітами української музики. Ідея такого формату зародилася в директора-художнього керівника Київської опери Петра Качанова, який став режисером постановки.

Донині із 2022 року Київська опера залишається чи не єдиним українським театром, чий балет «Аладдін» іде на постійній основі за кордоном – на сцені Каунаського державного музичного театру в Литві.

Укрінформ зустрівся з Петром Качановим, щоб дізнатися, яку наступну прем’єру готує театр і чим приваблює малих і дорослих глядачів. До речі, кожна вистава в Київській опері у період повномасштабної російсько-української війни розпочинається з духовного гімну України. Щоразу оркестрова мелодія відгукується зверненням: «Боже великий, єдиний, нам Україну храни!»

СЕНСИ В ТЕАТРІ: ПРО МОВУ, СУЧАСНУ ІСТОРІЮ І КУЛЬТУРУ

– Нечасто про київські театральні вистави пишуть іноземні видання. Нещодавно в публікації Бі-Бі-Сі водночас розповіли про документальний фільм «2000 метрів до Андріївки» володаря Оскара Мстислава Чернова і про рок-оперу «Патріот», прем’єра якої відбулася в середині вересня. Ви є автором ідеї та режисером-постановником. Пане Петре, як відреагували на статтю?

– Напевно, завжди почесно, коли про театр, який очолюєш, пишуть закордонні видання, особливо Бі-Бі-Сі. Унікальність і цінність таких публікацій в тому, що іноземні журналісти не мають сформованих штампів про театр, вистави, акторів і постановників. Вони просто приходять і пишуть про побачене.

Їхні оцінки десь непередбачувані, можуть не збігатися з твоїми уявленнями. Проте у будь-якому разі це ліпше, ніж послухати когось із наших «великих» знавців і критиків, які говорять, найімовірніше, щось погане, або просто мертво мовчать.

– Вистава з музикою «Братів Гадюкіних», Марії Бурмаки, Тараса Петриненка, Кузьми Скрябіна, Олександра Ярмака, Костя Москальця про дорослішання покоління 1970‑х років, викликала неабиякий резонанс. Хтось закидав, що постановка не може бути «еталоном» у театральному мистецтві. Більшості глядачів вона сподобалася. Чому виникає дисбаланс оцінок?

– По-перше, «еталонність» у творчій сфері – це досить суб’єктивне поняття. Наприклад, я нещодавно був на виставі одного дуже-дуже популярного нашого вітчизняного режисера. Мені видається, що б він не ставив нині – для публіки це буде геніально. Апріорі. Мине час і, напевно, всі про це забудуть, але нині всі його вистави збирають повні зали.

Для мене вистава «Патріот» – це спроба і можливість реалізувати ідею, якою я захопився. Не думаю про постановку в контексті «театральна подія року». З іншого боку, моя суб’єктивна думка: якби у виставі «модного» режисера була символічна сцена зі знищенням у шредері портретів Сталіна, Путіна і Гітлера, – напевно, це б вважали вершиною геніальності; про це б писали всі журналісти.

«Патріот» – це насправді вистава про одного з нас. Ми можемо шукати в постановках мистецьку цінність. Однак повинні завжди пам’ятати, що є багато людей, які далекі від політики та високих посад, водночас саме ці люди є справжніми патріотами.

Інколи мені здається, що такі громадяни абсолютно не потрібні цій країні; на них просто ніхто не зважає. Я навіть знаю декількох людей – і ви їх знаєте, – справжніх українців, яких сприймають як міських диваків. І це дуже нездорова ситуація, тому що спільнота швидше  любитиме фріків, аніж справжніх українських патріотів.

Саме тому в мене виникло бажання створити виставу про Любомира з файного міста Тернополя, який згодом переїхав у Київ; якому в день загибелі В’ячеслава Чорновола виповнилося 30, тобто народився він у вересні 1969 року. На сцені ми згадуємо фестиваль «Червона рута» в Чернівцях, Майдани і російсько-українську війну, українську мову як маркер ідентичності незалежної країни…

– На жаль, часто немає розуміння, що в театрах, так само як у кіно і літературі, потрібно мати багато якісного контенту для широкої глядацької аудиторії.

– Звісно, виставу «Патріот» ми створювали для широкого глядацького кола. Бо, за аналогіями, є дороге віскі, але значно більше число людей п’є кока-колу або пепсі. Ми ж розуміємо, що є масова, поп-культура, яка має ширшу аудиторію, ніж нішеві формати: джаз, симфонічна та оперна музика.

Вистава «Патріот» для широкої аудиторії – для тих, хто пам’ятає і ностальгує за українською музикою 1990-х або хоче її почути. Пісні «Братів Гадюкіних» і Кость Москалець із легендарною піснею «Вона» для українців – це як «Бітлз» для Великої Британії. І Марійка Бурмака, і Тарас Петриненко, і Кузьма Скрябін. Пісня Ярмака зі словами «Моя країна не впаде на коліна» стала фактично своєрідним гімном Майдану; Тодорюк її переклав українською мовою.

– Чи є моменти у виставі «Патріот», в яких глядачі реагують на побачене не так, як ви сподівалися?

– У виставі є сцена, коли активісти будують барикаду на Майдані, звучать гасла політиків. Коли глядачі чують Яценюкову: «Куля в лоб, так куля в лоб», – усі починають сміятися. Я, як режисер, цими моментами хотів нагадати, що за початковою ідеєю Майдан мав відбуватися без політиків, їх ніхто на сцену не пускав. Із часом вони там з’явилися. Ті, хто планував балотуватися в депутати чи хотів будувати політичну кар’єру, захотіли вийти на цю сцену виступити, звернутися до тисяч людей, щось їм сказати. Найбільш імовірно, не засвідчити свою причетність, а можливо, просто піарнутися, давайте будемо говорити правду.

Я хотів сказати цією сценою, що політики на Майдані говорили гасла, а гинули небайдужі люди. Тобто, ніхто з політиків не загинув, і ніхто з політиків не став Небесною Сотнею. 

У виставі «Патріот» закладені великі глибинні сенси: історія і мова мають значення. Ми повинні це в різний спосіб креативно артикулювати зі сцени, тому що, повірте мені, ми знайдемо багато людей, які сумніваються в цих істинах. На жаль, незважаючи на повномасштабну російсько-українську війну, ще немало є тих, хто майже обурюється: «а чому я маю говорити українською мовою?», «а до чого тут історія?»... Тому вистава для масового глядача, але вона несе в собі певні сенси.

Я сподіваюся, що наші відвідувачі зчитують ці сенси. І радий, що глядач до нас приходив, приходить і, сподіваюся,  приходитиме надалі.

ЯК «ЖДУНІВ» ЧАЙКОВСЬКОГО ПЕРЕТВОРИТИ НА СВІДОМИХ УКРАЇНЦІВ

– У період війни кожна театральна вистава має бути із сенсами, а не просто розвагою?

– Насправді формат вистави «Патріот» – розважальний: бо як ще сприймати виконання в ній  двадцятьох українських хітів? Проте це не означає, що вони без сенсів.

Коли людина, яка нічого не чула про виставу, читає назву «Патріот», то в неї виникає асоціація, що має бути все трагічно; актори на надриві мають розказувати вірші Сосюри чи Тичини… У нас цього немає. Глядачі дивляться виставу зі сценою в міліцейському відділку й відпочинком на морі. Але в цьому розважальному контексті є дуже серйозні, дуже важливі глобальні смисли.

– Чи змінився запит аудиторії Київської опери за роки повномасштабної війни?

– Для мене важливими є запити, які демонструють зміну нашої свідомості і наших орієнтирів. Мені не цікаво, щоб в театрі з’явилася просто чергова вистава Верді, Россіні або Моцарта. Хоча розумію, що є запит на світову класику. Але ми маємо з війни винести якісь уроки. Ми не можемо після майже чотирьох років повномасштабної російсько-української війни бути такими, як навіть у 2014-му. Якщо ми не засвоїмо уроків із цього періоду, ми знову і знову наступатимемо на ті самі граблі та завжди будемо залежними від когось, зокрема від Росії.

Росія завжди хотіла мати владу, не тільки над нами, а над усім світом. І країна-агресор бачить наші слабинки – і туди лізе, як щури: вони знаходять місця, де мають можливість прогризти діру. Вони ніколи не полізуть в бетон.

Росія б ніколи не полізла до нас, якби у нас не було медведчуківської епохи: коли після Помаранчевої революції відразу замість «Так!» з’явилися гасла «Ні НАТО», «Ні Європі», «Ні мові». В результаті люди, які були прихильниками цієї ідеології, фактично сатанізму, разом із нами отримали війну. Про це начебто не заведено говорити, але варто пам’ятати, що є немало винних в тому, що Путін прийшов до нас. Якби у нас не було позиції «какая разніца»  щодо мови; якби у нас не було запитів на російськоорієнтованих президентів та російську культуру, – то до нас би не посмів прийти ворог із зброєю.

Якщо ми говоримо про українську культуру, то митці мають пропонувати глядачам у своїх роботах саме її. Проте, я знаю точно, що деякі кола чекають повернення Чайковського, Мусоргського, Пушкіна, Лермонтова і всіх інших, хто є маркерами країни-агресора. А це значить, що не всі засвоїли урок.

– Якщо з назви Національної музичної академії України не зникла іменна прикладка російського композитора, то певно знаємо принаймні  деяких «ждунів». Чи критичне число тих, хто чекає на повернення культури країни, яка  лише останніми роками вбила сотні тисяч українців, а за 400 років – мільйони?

– Чекають і не дочекаються. Принаймні хочеться в це вірити. Для цього кожному треба активно діяти.

Я постійно про це говорю: найперше, що ми мали зробити – представляти в європейських і світових театрах твори українських композиторів на репертуарній основі. Так, як ми зробили з балетом «Аладдін» із музикою нашого Олександра Родіна – його із 2022 року показує Каунаський державний музичний театр.

А що побачимо, коли відкриємо афіші «Роял-опера», «Метрополітен-опера», інших відомих театрів? Там або «Борис Годунов», або «Євгеній Онєгін», або «Война і мір», або постановка європейської класики російським режисером. Але ми не можемо висувати претензій іншим та обурюватися, тому що у нас є консерваторія імені Чайковського.

Ми не можемо іноземним театрам просто прийти і сказати: «приберіть твори, пов’язані з країною, що століттями убиває українців». Ми повинні запропонувати свою культурну цінність. Світ має побачити, що Україна – це не тільки люди з простягнутими руками, загиблі від російських атак та будинки у вогні. А ми їздимо на якісь симпозіуми та інші зібрання і кажемо, що це культурна дипломатія. Вона не може бути дієвою, якщо іноземним глядачам ми, українці,  показуємо лише італійську чи французьку класику.

– Для впізнаваності України за кордоном недостатньо лише окремих виконавців у постановках відомих театрів.

– У культурній політиці потрібно визначити чіткі конкретні пріоритети. Наші виконавці беруть участь у постановках великих світових театрів – це правда. Але це заслуга власне артистів. До того ж дехто не цурається мати позицію «і вашим і нашим». Оксана Линів, яку ми там обожнюємо і говоримо, що вона великий геній, – за кордоном диригує твори російських композиторів.

– Які опери і балети українських композиторів могли б бути цікаві іноземцям, на вашу думку? Оперою «Украдене щастя» Юлія Мейтуса на лібрето Максима Рильського у Львівській опері диригувала канадсько-американська маестро Кері-Лінн Вілсон, засвідчивши цим, що цей твір цікавий виконавцям високого класу. 

– Це не зовсім питання до муніципального театру, яким є Київська опера. Один зі способів заповнювати нішу українських постановок спочатку на вітчизняних сценах, із тим, що вони можуть згодом зацікавити закордонного глядача, – замовляти написання вистав українським композиторам. Це не один рік поспіль робимо ми, Львівська опера, ще кілька театрів. 

У нас, муніципального театру, менше фінансових можливостей, аніж у національних закладів. Це як… небо і земля. Але ми так само намагаємося це робити.

Проте я зараз про інше. Про те, що ми, як держава, кожна галузь (оборонна, господарська, економічна, культурна) повинні мати чітку мету й рухатися до її реалізації.

– У березні цього року розпорядженням Кабміну була схвалена Стратегія розвитку культури в Україні до 2030 року й затверджено Операційний план заходів з її реалізації у 2025–2027 роках.

– Моя суб’єктивна думка, я можу 150 разів помилятися, але якщо ми говоримо про культуру, то нам треба продемонструвати, що культура в нас є: глибока, досить давня. І ми маємо її демонструвати у світових театрах. Я так сформулював певну мету. Поки що я не бачу, щоб Україна в цьому напрямі активно рухалася.

– «Метрополітен-опера» на наступний рік готує з українським композитором Максимом Коломійцем у співпраці з американським драматургом Джорджем Брантом  світову прем’єру постановки «Матері Херсону», яка відбудеться у Варшаві, в Польській національній опері. Для створення конкурентоздатних вистав необхідні великі кошти. 

– Звичайно, потрібні. Проте спочатку мають бути бажання щось робити і ідея. Якщо вони цікаві – знайдуться кошти для реалізації проєкту.

– Чи є проєкт, який би ви хотіли реалізувати, якби було достатньо коштів? 

– Після завершення війни я би хотів, ми цю ідею раніше обговорювали, започаткувати фестиваль оперного мистецтва на воді. Це насправді дуже дорого і клопітливо. Але це свідчення рівня нації в контексті культури.

Із 1946 року в Австрії відбувається у місті Брегенц Bregenzer Festspiele на березі Боденського озера. Спочатку це були сцени на двох баржах, на одній із яких виступав Віденський симфонічний оркестр. Потім там з’явилася велика сцена «Seebühne» з унікальним дизайном, перед якою розміщено амфітеатр на 7 тисяч місць.

НАСТУПНОЮ ПРЕМ'ЄРОЮ БУДЕ РОК-ОПЕРА «ІСУС ХРИСТОС – СУПЕРЗІРКА»

– У передноворічній афіші Київської опери ваші хіти з музикою українських композиторів «Піноккія» Бориса Севастьянова та «Лускунчик Гофмана» Івана Небесного, традиційно «Казкові історії Святого Миколая». Чому батьки і діти обирають саме ваш театр?

– До кінця року майже всі квитки продані, зовсім небагато вільних місць залишилося на січневі покази. До нас ідуть, бо у нас хороші вистави: актуальні, нові. У нас завжди тепло у прямому й переносному значенні. У нашій залі комфортно маленьким глядачам – ми нещодавно дозамовили ще подушки, на яких вони можуть сидіти на кріслах у залі, щоби гарно було видно сцену.

Навіть якщо вимкнуть світло, у нас є можливість працювати на генераторах. Ми не зупиняємо вистав із цієї причини.  Напевно, маємо репутацію: нам вірять, нас люблять і до нас приходять.  

– Звернула увагу, що показуєте виставу «Як козаки змія приборкували», прем’єра якої відбулася 2001 року, із музикою Ігоря Поклада. Ця постановка оновлена?

– Дещо змінилися декорації. Але вона фактично залишається такою, якою її створили 24 роки тому. Зараз виставу веде режисер Віталій Пальчиков, постійно намагається щось оновити, ввести нових виконавців. Незважаючи на те, що постановка досить давня, вона теж, фактично, збирає повні зали. 

– Перед 2022 роком мали задум створити виставу «Сагайдачний. Штурм Москви». Чи зовсім відмовилися від цієї ідеї? Цього року активно у соцмережах згадували 11 жовтня 1618 року, коли  гетьман з Військом Запорозьким підійшли до стін російської столиці.

– Це історичний факт, що понад 400 років тому козаки Петра Сагайдачного, разом із литовсько-польським військом фактично підійшли до Москви. Якби тоді не спокусилися на золото та соболя і не змушувало українців до миру Польсько-Литовське воєводство, – можливо, сьогодні світ не мав би такої Росії, якою вона є.

Не реалізували свого задуму до повномасштабної війни, тому що сама назва відштовхувала Український культурний фонд та інші фонди, які виділяли кошти на постановки. Всі боялися, що, можливо, такою назвою ми розізлимо Росію.

Нині, вважаю, вже не актуально повертатися до цього задуму. Тому що ми нікого вже не здивуємо очевидними речами.

– Які конкретні плани театр утілюватиме з нового року?

– До кінця сезону ми представимо щонайменше одну прем’єрну виставу. Це буде рок-опера «Ісус Христос – суперзірка». Ми вже давно отримали ліцензію на постановку від родинної агенції Вебера. 

Ще в наших планах тур Європою з концертною програмою «The Rock Symphony Orchestra», ми співпрацюємо з Ігорем та Оленою Волошиними. Цю шоу програму ми вже два роки поспіль показуємо в Києві, в палаці «Україна», та в Європі. Гастролі розпочнуться в лютому, триватимуть у березні. Коли повернуться актори, то розпочнемо інтенсивну підготовку до прем’єри рок-опери «Ісус Христос – суперзірка».

Можливо, нам вдасться або в цьому сезоні, або на початку наступного поставити ще одну, скажімо так, класичну оперу неукраїнського композитора. Назву озвучимо пізніше.

– Якою була плинність кадрів у Київській опері з 2022 року?

– Дуже багато наших хороших артистів переходять у національні театри, тому що там вищі заробітна платня і статус. Проте є й позитив: майже всі вони залишаються у нас на пів ставки, тому що їм подобається працювати саме в нашому театрі.

– Як ставитеся до того, що затребуваний у закордонних постановках український бас Тарас Бережанський, який співав на сцені Київської опери, каже: якщо зірка працює постійно в одному місці, перестає бути зіркою?

– Якщо ми говоримо про оперних співаків, то справді ці виконавці не можуть працювати апріорі в одному місці і співати в одному театрі. Керівництво деяких вітчизняних театрів дратується від того, що хтось співає на інших сценах. Я підтримую слова Тараса.

– Чи може статися, що на сцені Київської опери знову одночасно зустрінуться тенор Олексій Пальчиков, баритон Андрій Бондаренко та бас Тарас Бережанський, як це було влітку 2021 року в концертному виконанні легкої комедії – opera buffa «Так чинять всі жінки»?

– Це насправді українські солісти європейського, світового рівня. Я б дуже хотів, щоб вони знову разом заспівали на нашій сцені.  Не виключено, що так і буде.  

– Знаю, що коли в австралійській опері ви сказали, що з України, то вам одразу назвали Тараса Бережанського, який там виконував партію. Чи були ще подібні випадки, щоб за тисячі кілометрів від Києва хтось згадував наших оперних артистів?

– На жаль, в Австралії нічого не знають про Україну. До повномасштабної війни Україну майже всі іноземці сприймали частиною Росії (настільки сильно працювала російська пропаганда). Тільки після 24 лютого 2022 року почали дізнаватися й акцентувати свою увагу на тому, що насправді Україна – це окрема країна.

І тут ми повертаємося до того, з чого починали розмову: не можна будь-яку країну впізнавати тільки за трагедіями. Маркером має бути культура чи економіка. Бо всі знають, що Мерседес – це німці. І ми тут не зможемо конкурувати. Китаєм ми теж не станемо найближчим часом.

Що ми можемо зробити, – це представити культуру України. Бо створені не в 1917 році, як нав’язували нам і всьому світові з Москви.

Коли театр у Каунасі показує наш балет «Аладдін» – то глядачі бачать, що Україна – це культурна нація, а не аборигени. Для багатьох країн, особливо таких розвинених, як Австралія, ми, на жаль, залишаємося аборигенами.

– Але наше вікно можливостей ще не зачинене?

– Наше вікно можливостей відчинене завжди. Навіть якщо воно зачинене, можемо його відчинити. Питання в тому, що у нас повинні бути стратегічні цілі, завдання і бажання діяти. Ми повинні усвідомлювати, що важливо, а що є другорядним. Маємо докласти всіх зусиль, щоб реалізувати справді важливу глобальну культурну стратегію. Не везти, скажімо, в Італію виконання творів італійських композиторів, а знаходити свої скарби.

Ми випадково знайшли «Сойчине крило» за новелою Івана Франка. Музика Анатолія Кос-Анатольського є конкурентоздатною, загалом балет набагато легше сприйметься будь-де, бо мова пластики й танцю зрозуміла без перекладу. Тільки, якщо діяти активно й не зупинятися, тоді матимемо результат.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Олександра Клименка і надані Київською оперою