Василь Стус та однодумці: гідність завжди перемагає
У Києві 19 листопада тридцять шість років тому – ще в радянському 1989-му – діялося незбагненне: середмістя заполонили синьо-жовті прапори. То ще був період, коли їх потай люди самостійно зшивали із тканин, озираючись, чи не здадуть за це «стукачі» органам «госбєзопасності»; а до того за витягування з-за пазухи української символіки відчайдухи отримували удари міліцейськими кийками і щонайменше 15 діб виправних робіт «за націоналізм».
19 листопада 1989 року в Києві відбувалося перепоховання українських дисидентів‑політв’язнів Юрія Литвина, Олекси Тихого і Василя Стуса, які загинули в радянському ув’язненні в 1984–1985 роках. Тоді у столиці від центральної Софійської площі до Байкового кладовища, це кілометрів п’ять, сформувалася піша процесія у кілька тисяч небайдужих людей.
Відео того дня є одним із центральних у масштабній виставці «Василь Стус. Поки ми тут, усе буде гаразд», яка днями відкрилася в шістьох залах Мистецького арсеналу. Куратори облаштували експозицію так, що синьо-жовті хвилі знакового для національної історії дня проглядаються через усі просторі зали від перших стендів про народження Василя Стуса.
Укрінформ побував на відкритті виставки і розповідає, які унікальні матеріали там представлені. А ще поспілкувалися з Маргаритою Довгань, яка дружила з Василем Стусом; літературознавицею Елеонорою Соловей і фотографинею Ладою Бондаренко, вона з батьком знімала перепоховання дисидентів 36 років тому.
СТВОРЮВАВ СЛОВА І СЕНСИ, ЯКІ РАДЯНСЬКА ВЛАДА НАМАГАЛАСЯ ЗНИЩИТИ
У проєкті «Василь Стус. Поки ми тут, усе буде гаразд» відчуваєш домашній затишок помешкання батьків і гостинність справжніх друзів; учитуєшся в почерк знакових постатей недалекого минулого; слухаєш їхні голоси; дивишся на картини Опанаса Заливахи, Галини Севрук та автопортрети Алли Горської і відтворюєш в уяві табірне життя, стоячи в риштуванні… На виставці представлено великий масив архівних матеріалів, що допомагають у контексті багатьох подій пізнавати життя і творчість Василя Стуса.
Від дня загибелі в російській в’язниці українського правозахисника, інтелектуала, поета і перекладача нас відділяє вже 40 років. Тож зринає паралель із біблійним сюжетом про пророка, який знайшов спосіб позбавити людей від рабського світогляду. Василь Стус і вся шопта шістдесятників стали провідниками для українців, які тепер вже не сумніваються, що Росія сотні років чинить злочини, щоб у різний спосіб тримати Україну своїм васалом.
«Поки ми тут, усе буде гаразд», – писав Василь Стус своєму приятелеві Анатолію Лазоренку ще в 1962 році. Ці слова, що стали частиною назви виставки, є підтримкою кожному, хто в період повномасштабної російсько-української війни шукає опертя у сильних і незламних. Навіть коли достойники фізично вже в іншому вимірі – вони дороговказ і сила.
Архітектура виставки – метафорична й алюзійна – побудована так, щоб відвідувачі та відвідувачки відчули та перейнялися атмосферою 1960–1980‑х, побачили схожість наративів та ідей, які лишаються актуальними й сьогодні, каже кураторка проєкту Ольга Мельник.
Василь Стус створював сенси і слова. Починається експозиція з відеоінсталяції, на якій довкола обрису поета обертаються його незвичні для загалу іменники, дієслова й означення із короткими тлумаченнями. Словники їх позначають як індивідуально-авторські чи маловживані слова. Наприклад: многота – багато. Із ним рядки: «І ще здалося – вдосвіта, наосліп: що я себе утратив многотою самопомноженого цього світу...» Або: від «многая літ» похідне – многолітувати. Оптимістично поет пише: «Нехай святиться світ, допоки спить він многолітує й многолітує». Ще: «живосмерть», «невідомінь», «порожньосердий», «всупір», «озління» або ж «серцеокий» і «літепло».
Зали наповнені книжками, які формували шістдесятників; прізвищами авторів, чиї твори перекладав Василь Стус; і його віршами, зокрема, написаними в ув'язненні, яких вдалося зберегти небагато.
Не варто забувати, що за життя Василя Стуса його поезії майже не друкували, поширювали їх через самвидав. Відбувається заціпеніння, коли роздивляєшся смуги носової хустки, на яких написані вірші поета. Вони були зашиті у спідницю Раїси Мороз і вивезені до США 1979 року. Згодом ці тексти внесли до магаданської версії збірки «Палімпсести», виданої 1986 року.
Відвідувачі виставки мають змогу послухати вірші дисидента, які читають Сергій Жадан, Катерина Калитко, Ахтем Сеітаблаєв, Володимир Єрмоленко, Ярина Чорногуз, Мирослава Барчук. Планшети із цими відеозаписами лежать у шухлядах столів – щоб нагадати, що за радянських часів письменникам часто доводилося «писати у стіл».
ВИШИВАНКА В ГОРЛІВЦІ ТА СКЕПТИЧНЕ НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО В КИЄВІ В АКАДЕММІСТЕЧКУ
«Василь Стус був геніальним мислителем, філософом, поетом, художником. Він був унікальною дуже простою доброю людиною – найсвітлішою за всі часи. У Києві ми зустрічалися досить часто, відзначали спільно свята, разом ходили на концерти у філармонію. Мене вражало, наскільки Василь освічений у класичній музиці: він знав відомих композиторів та їхні твори. За багажем знань він був академіком вищого пілотажу», – розповідає Укрінформу шістдесятниця Маргарита Довгань.
Нагадаємо, що Василь Стус прожив 47 років, як в іншому часі Тарас Шевченко. Народився на Вінниччині 6 січня 1938 року (проте батьки внесли у документи дату 8 січня, щоби не дратувати владу християнським днем Святого Василя). Дитинство з дворічного віку, шкільні і студентські роки пройшли в Донецьку (тоді Сталіно), де батько завербувався працювати на заводі.
Василь закінчив історико-філологічний факультет педагогічного інституту. Всюди завжди добре вчився.
Кілька місяців повчителював у селі на Кіровоградщині, а опісля два роки служив в армії на Уралі. Потім ще повернувся до професії вчителя української мови й літератури – працював два роки в Горлівці. У 1963-му кілька місяців був літературним редакторм у донецькій газеті, допоки не вступив у Києві в аспірантуру.
На виставці представлені щоденникові записи. Вони зроблені в період між Донецьком і Києвом, у 1962–1963 роках, короткі.
У Сталіно-Донецьку і Горлівці Василь Стус, якщо роздивлятися фото, – єдиний у вишиванці. Проте в щоденнику нотував, що серед місцевих «багато української мови».
Мати поета, до речі, знала багато народних пісень і гарно співала. Взагалі, син зізнавався: «Перші уроки поезії – мамині». А ще згадував: «Шевченко над колискою – це не забувається».
Проте Василь Стус украй критично ставився до прямого наслідування Шевченкового поетичного канону. Був категоричним: «Українська муза носить Шевченків кожух – і не тільки впріває в ньому: умліває».
Загальновідомо, що після протесту проти арештів української інтелігенції та вигуку «Хто проти тиранії – встаньте!» на презентації фільму «Тіні забутих предків» Василя Стуса одразу відрахували з аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка Академії наук УРСР, де готував дисертацію. З наказом можна ознайомитися на виставці.
Саме в академічному середовищі народився 1968 року лист-протест «Київський лист», відомий як «Лист ста тридцяти дев’яти». Його написання до генсека ЦК КПРС та інших високопосадовців ініціювала подруга Алли Горської Ірина Заславська.
АЛЛА ГОРСЬКА, ІВАН СВІТЛИЧНИЙ, ЛІНА КОСТЕНКО, ІВАН ДРАЧ ТА ІНШІ
Загалом експозиція виставки побудована навколо окремих, людяних сюжетів, які скеровують увагу відвідувачів до оточення Василя Стуса і подій його життя. Виокремлені сюжети «Алла» (Горська) та «Іван» (Світличний).
Легендарною для шістдесятників стала однокімнатна квартира під дахом п'ятиповерхівки на Чоколівці на вулиці Уманській, 35. У ній жило подружжя Івана та Леоніди Світличних. Коли Василь Стус уперше потрапив до них наприкінці 1963 року – то потонув у морі книжок і розгубився. Заходили туди Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Іван Драч, Василь Голобородько.
«…Перелік гостей Світличних нескінченний, – констатують у кураторському тексті. – Це наче портал для належних до української культури, що поєднує покоління, регіони і навіть континенти».
Василя Стуса в цьому періоді характеризують як доволі замкнутого й зануреного в себе. Проте беззастережно довіряв Іванові Світличному, який був неформальним рецензентом, доброзичливим критиком і другом.
«Все кращого в мені – це Іван. Усе кращого в багатьох інших – од Івана. Він роздарував себе по проскурах. Виняткова роль, виняткове самопожертвування – без тіні докору», – такі слова Василь Стус написав Світличним у 1977 році з магаданського заслання.
Алла Горська і Василь Стус, переконують очевидці, мали схожий норов, обоє «перли буром», демонстративно кидаючи виклик системі.
Василь Стус безкомпромісно характеризував протизаконну діяльність радянських органів слідства і суду. «Слідство вигадало (і вигадало абсолютно) версію моєї літературної творчості, версію моїх дій, версію моїх світоглядних позицій. Судили ж мене – за цю вигадану версію. Усі минулі 8 місяців мене переконували постійно, що моє обличчя не є моїм справжнім, бо моє – тільки те гидке, яке вигадало слідство. Суд – це пластична операція наді мною», – писав у скарзі поет-правозахисник 12 вересня 1972 року.
Навіть в ув'язненні українські правозахисники не забували традицій. Тож окремий сюжет виставкового проєкту «Василь Стус. Поки ми тут, усе буде гаразд» – «Табірна коляда». Представлені, зокрема, закладки для книжок, які вишили в ув’язненні Надія Світлична та Ірина Сеник за ескізами Стефанії Шабатури.
МАРГАРИТА ДОВГАНЬ РОЗПОВІДАЄ ПРО МОГИЛУ ВАСИЛЯ СТУСА З НОМЕРОМ 9 НА КЛАДОВИЩІ ДЛЯ ПОЛІТИЧНИХ В’ЯЗНІВ
На виставці представлено багато аудіо- та відеоматеріалів. Чуємо голоси Василя Стуса, Надії та Івана Світличних, Левка Лук'яненка, Василя Овсієнка, Ірини Жиленко.
Окрема історія – організація перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого. Родичів на ексгумацію в Пермський край супроводжувала знімальна група. Директор фільму Володимир Шовкошитний поїхав туди раніше, попередньо комунікував із гебістами, з місцевою владою та всіма офіційними структурами. Результатом стала документальна стрічка «Просвітлої дороги свічка чорна» режисера Станіслава Чернілевського, розповідь веде Василь Овсієнко.
Робочого матеріалу було значно більше, ніж увійшло у фільм. Тривалий час вважали, що всі залишки втрачені. Проте з’ясувалося, що оператор Богдан Підгірний на касетах зберіг немало відео без купюр. З дозволу причетних його оцифрували й показують в експозиції.
Здивують багатьох відеорозповіді відомого музиканта Тараса Компаніченка, громадського активіста Тараса Шамайди, фотографині Лади Бондаренко, які були учасниками перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого 19 листопада 1989 року. А передує їм спогад Маргарити Довгань, яка дружила з Василем Стусом та його дружиною Валентиною.
Пані Маргарита в коментарі Укрінформу розповідає, як після звістки про смерть Василя Стуса разом із його дружиною та її сестрою їздили до табору в Кучино. «Це було потрясіння душі і плоті, – емоційно каже співрозмовниця. – Їхали ми довго, бо не було ніякого сприяння, а навпаки – затримували, де тільки могли. Коли врешті-решт доїхали, земля мені запам’яталася чорно-червоною, ніби змішаною з кров’ю. До останнього думали, що нам дозволять забрати тіло. Валя попередньо замовила й оплатила домовину».
Співрозмовниця розповідає, що в контору на місці пустили тільки дружину. Повідомили, що вже відбулося захоронення, «бо ви довго їхали».
Потім усіх жінок повезли на кладовище в село Борисове. Кладовище для політичних в’язнів розміщувалося поряд із сільським. Побачили могилу, над якою височів звичайний дерев’яний стовпчик із цифрою 9 на шматкові заліза ніби з консервної бляшанки…
«Підходимо до могили, ні слова не могли сказати, попадали на землю і плакали. Потім Валя вийняла рушник, пов’язала, – розповідає Маргарита Довгань. – І ми завмерли біля того горбочка, довго не могли прийти до тями. Ми були ні живі, ні мертві».
ЄДНАННЯ ПОКОЛІНЬ І ПАМ’ЯТЬ, ЯКА ЗБЕРІГАЄ ВІРУ В ПЕРЕМОГУ
Тим часом фотографиня Лада Бондаренко розповідає, що для виставки надавала понад 20 кадрів дня перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого. На всю стіну в останній залі Мистецького арсеналу відвідувачі бачать світлину багатолюдної процесії на Байковому кладовищі.
Фотографувала перепоховання юна Лада разом із батьком – Валентином Бондаренком. Оприлюднювали свої роботи відразу в 1989 році і вже тепер – за понад три десятиріччя.
Фотографія збільшена щонайменше у 100 разів. Розмір негатива, з якого її сканували, – 24×58 мм. Знімали радянською фотокамерою «Горизонт». Лада розповідає, що в батька-фотографа вже був «Нікон», але взяли для роботи простіший фотоапарат, бо боялися можливої штовханини з міліцією, в якій могли б пошкодити дуже дорогу апаратуру.
Киянка Лада Бондаренко з родини журналістів, у 1989‑му щойно закінчила школу. Навесні того року вже була на велелюдній події в Биківні. Інформацію про Василя Стуса чули на «Радіо Свобода», чиї хвилі гарно ловилися на дачі у Глевасі, поблизу Києва.
Попереду церемонії перепоховання українських політв'язнів ішли панотці, тому першим питанням зустрічних людей було: «Якого батюшку хоронять?» Дуже дивувалися, коли чули у відповідь, що це процесія перепоховання загиблих ув'язнених. Хтось, задурманений радянськими маніпуляціями, перепитував: «Як, зеків?»
За враженнями Лади Бондаренко, до процесії долучилося не менше 10 тисяч осіб.
Літературознавиця Елеонора Соловей каже, що виставка «Василь Стус. Поки ми тут, усе буде гаразд» є потужною, важливою і вчасною, залучає багато молоді. Співрозмовниця резюмувала: «Це особливе єднання поколінь і оживання пам’яті. То були дивовижні роки. У шістдесятників була виняткова здатність зберегти внутрішню свободу за тих умов, коли, здавалося б, це неможливо».
Валентина Самченко. Київ
Фото Олександра Клименка
Фото прев’ю - Мистецького арсеналу.
