Як із глини зліпити казку

Опішня – селище на Полтавщині, розташоване на височині над річкою Ворсклою. Ця територія була заселена ще в добу неоліту. Упродовж багатьох століть тутешня глина перетворювалася на простий посуд, а згодом – і на фігурний, зі складними формами та дрібними деталями, розписаний або оздоблений фактурним ліпним декором, часто – зооморфний.

Завдяки самобутності Опішнянську кераміку в 2012 році внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Щоб розповісти, як створюють ці унікальні вироби з глини, кореспондентка Укрінформу завітала до гончарної майстерні родини Шкурпелів.

РУКА ВЧИТЬСЯ ВІД РУКИ

На їхньому подвір´ї – чисто й затишно. А ще одразу видно, що тут живе творчість. Глечики й вироби у вигляді тварин – у кожному куточку, наче знаки того, чим тут живуть. Із хати виходять двоє чоловіків: Олександр Шкурпела та його син – Анатолій. Вітаємося, й одне з перших запитань – саме про роль спадковості в продовженні традицій через рід.

- Від батька до сина не завжди передавалося. Буває, не хоче людина – і все. Навчання непросте й довге. Нас п'ятеро братів, усі пробували, всім певною мірою вдається. Ще, можливо, працюватиме найменший брат – Микола, та поки що він студент. Але ж це не та робота, яку можна змусити виконувати, десь душа все одно має лежати, – говорить Анатолій.

І пояснює, що все починається з найпростішої роботи з глиною, з розуміння, як поставити руки, виставити грудку глини. Є безліч нюансів, які може передавати тільки майстер учню за довгими годинами роботи.

- Тут немає такого, що ви все знаєте чи все робите досконало. Кожного разу хочеться краще і краще. Так традиція й зберігається, але й розвивається – кожен майстер щось своє привносить, – зауважує гончар.

Під час його розповідей дуже хочеться побачити твори майстрів, але ні – рухаємося від того, із чого все починалося віками – від глини.

ГЛИНА: ОДНА – ДЛЯ МИСКИ, ІНША – ДЛЯ ВАЗИ

Глина складена у відведеному місці на подвір´ї, на вигляд – сіра купа.

- Тут навіть по кольору видно три сорти глини. Кожна має свої властивості. Узагалі в Опішні буквально будь-де копнете – і буде глина. Якась – узагалі не для гончарства, хіба що цеглу з неї робити. Якась підходить, щоб хату поштукатурити. Глина повинна ліпитися і гончаруватися. Треба спробувати, чи вийде щось із неї зробити. Після того – чи висохне гарно, бо може розсипатися просто на лусочки. Далі – чи випалиться в печі, – каже гончар.

Зазначає, що це – не всі нюанси. Одна глина підійде для звичайного посуду, інша – щоб зробити великий декоративний свічник чи вазу. 

Анатолій додає, що глина ось так просто неба має полежати до трьох років. Під впливом погодних умов набуває потрібної якості, стає пластичнішою, зручнішою для гончарування. Необхідну кількість матеріалу згодом заберуть у майстерню. Але ще не в роботу, спочатку її потрібно вимісити. Для цього використовують глиноміс – пристрій із двома валами.

Згодом майстер формує основу для виробу, працює над ним. Тож крокуємо до майстерні. Саме тут народжується і простіший посуд, і справжні витвори мистецтва. Хоча обладнано нібито просто: мінімум меблів, гончарні круги.

- Тут у мене зараз робота накрита. Цей круг такий самий, яким він був 100 років тому. Може тільки мотор додаватися, – ділиться співрозмовник.

Такий гончарний круг майстри робили самі. У продажу є сучасне обладнання, але воно зазвичай призначене, щоб розміщувати на столі й працювати лиш руками. Тут же гончар ще й ногою крутить механізм.

У майстерні бачимо ангоби для розпису. Це техніка декорування кераміки, коли на виріб наносять кольорову глину (ангоб).

- Мальовщиці – зазвичай жінки. Хоча й гончарством, буває, займаються, але у відсотковому співвідношенні це скоріш одна з десяти, – уточнює Анатолій.

ВИПАЛ МОЖЕ ТРИВАТИ ДО ДВОХ ТИЖНІВ

Після того як виріб зробили і просушили, його відправляють у піч. У Шкурпелів вона – на подвір'ї, більша частина – під землею. Але й видима, наземна, – величезна, в неї навіть можна зайти.

- Бачите, це в нас старі дрова, навіть кора. Таким ми прогріваємо, це обов'язково. Коли піч стоїть і не палиться, то набирає вологу, і це може потім попсувати все, що є всередині. Така піч у нас палиться приблизно два тижні. Ми повільно, дуже повільно нагріваємо, – ділиться Анатолій.

Спочатку, каже, температуру підіймають максимально плавно – по 10 градусів. Потім потрібно контролювати температурний режим, а згодом – так само ретельно дати охолонути. Піч велика, тому й процес тривалий. Неподалік розташована й менша – для невеликих виробів.

- Принцип такий самий, але розмір менший, тому цю піч можна випалити за три дні. Якщо це будуть звичайні мисочки чи глечики, – уточнює майстер.

Додає, що піч – хоч велика, хоч мала – має бути заповнена, інакше не набиратиме й не триматиме температуру. Тож одну-дві роботи випалити не можна. Тому всі висушені вироби збирають до випалу. Деякі сохнуть дуже довго. Наприклад, неподалік бачимо посудини ледь не в людський зріст, зі стінками завтовшки до п´яти сантиметрів. Такі форми призначені для одного з традиційних способів виноробства, коли ємності з вином закопують у землю. Саме ці робили на замовлення з Маріуполя. На жаль, через російський напад посудини так і не потрапили до тих, хто хотів їх мати.

ІЗ ТЕПЛА ПЕЧІ ВИХОДЯТЬ КАЗКОВІ ПІВНІ, ЛЕВИ Й БАРАНЦІ

Нарешті, дісталися до найцікавішого – готових витворів. Їх показує мама Анатолія – Світлана.

- Це все – традиційні роботи. Але іноді, на замовлення, робимо й нетрадиційні. Люди просять, ми йдемо назустріч. Був баранчик, який стоїть на двох ногах, а повинен на чотирьох. Або баранчик, який сидить, а вони мають стояти. А ще звичайний посуд менше любимо робити. Це вважається скучною роботою. У складних творах треба фантазувати, продумувати, доліплювати, – ділиться вона. Спершу здається, що посуд – лиш кілька простих чашок, все інше – декоративні оздоби для інтер'єру. Але ні, Світлана пояснює, що все абсолютно тут має ужиткове призначення.

- Вважаю, що всі ми повинні себе поважати. Як вдома не ходити в зношених штанях, так і їсти з тарілки гарної й оточувати себе гарними речами. Ось подивіться: чашка-баранчик, в яку можна набрати смачної кави чи чаю, пити з неї – і буде красиво. То треба себе не любити, щоб на це просто ходити й дивитись чи сховати в якусь шафку і чекати моменту, щоб користуватись. Життя наше дуже швидке, особливо війна зараз нагадує про це, – додає співрозмовниця.

А ще розповідає, що люди відчувають тепло майстрів, збережене у творах, і вважають їх своєрідними талісманами: «Приїжджають, наприклад, із якоїсь успішної поїздки, обіймають нашого баранчика чи лева, дякують за удачу».

Одне прикро: з багатьох причин гончарів в Опішні все менше. Олександр розповідає, що років 20 тому тут ще працювали сотні майстрів, нині ж про таку кількість не йдеться.

- Щоб традиція зберігалася, її потрібно поширювати, – каже він. – Важливо популяризувати, рекламувати, розповідати людям. Так наша кераміка буде жити.

Мирослава Липа, Кропивницький
Фото авторки та з родинного архіву Шкурпелів