Олександрові Кошицю – 150: як диригент капели УНР став візіонером культурної дипломатії
В архівному фонді бібліотеки Конгресу США зберігається столітній оригінал ефектного фото, на якому з трапа морського судна сходять українки в національному одязі, серед яких на передньому плані впізнаваний Олександр Кошиць у білій сорочці і темному фраку. На гурт зацікавлено дивляться з палуби американці.
Хористів капели з України захоплено слухали понад двадцять років у багатьох країнах на кількох континентах. Виконання «Ой, у лузі червона калина» та інших пісень так зачарували іноземців, що в Канаді донині діє Хор імені Олександра Кошиця. Тим часом англомовна версія «Щедрика» – «Carol of the Bells» упевнено стала неофіційним гімном Різдва, який звучить у популярному голлівудському фільмі «Сам удома» й десятках інших.
Про уродженця Шевченкового краю Олександра Кошиця за радянських часів намагалися не згадувати, бо він постійно залишався харизматичним та дієвим амбасадором української культури найвищого ґатунку. Концерти хору, яким керував і диригував, ламали зуби маніпуляціям і брехні «русскаво міра»: в європейських країнах, США, Мексиці, Аргентині, Уругваї та інших країнах.
Маестро, який диригуванням без палички дивував за кордоном представників королівських родин і високопосадовців. Він був руйнівником меншовартості українців, яку нав’язував Радянський Союз, як перед тим Російська імперія.
У Вінніпегу в Канаді в 1942 році була надрукована доповідь професора Олександра Кошиця в Колумбійському університеті в Нью-Йорку «Про українську пісню й культуру». Музикознавець і викладач констатував: про народний хоровий спів наших предків свідчать літописи з XII століття, а школа «Деместиків» (співаків) була заснована при Десятинній церкві в Києві ще за святого князя Володимира Великого в X столітті.
МАМИНІ ПІСНІ, ВІДПОЧИНОК В ЯЛТІ, ОПЕРНІ ПОСТАНОВКИ І КУЛЬТУРНА ДИПЛОМАТІЯ УНР
«Олександр Кошиць надзвичайно актуальний і важливий для сьогоднішньої України, оскільки нагадує нам, на що спроможні українська культура й музичний геній в міжнародній політиці, – коментує дослідниця життя і творчості диригента Тіна Пересунько, засновниця Інституту Леонтовича. – Маестро першим в українській історії був особисто уповноважений главою держави промотувати у світі незалежність через мистецтво. Олександр Кошиць є взірцем культурного дипломата, який у повоєнному світі будував мости культурного взаєморозуміння».
Життєві дороги Олександра Кошиця (1875–1944) перетиналися з багатьма достойниками, проте найвизначнішими були, напевно, композитори Микола Лисенко і Микола Леонтович, очільник Директорії УНР Симон Петлюра, предстоятель Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький. А внутрішні переконання гідного служіння загальній справі в українського митця, який прожив зі своїх 69 років чверть століття за кордоном, зароджувалися в Шевченковому краї, за кілька кілометрів від Керилівки.
Олександр Кошиць детально описав своє життя у спогадах. Із них дізнаємося багато подробиць. Скажімо, що братом баби майбутнього композитора був єромонах Київської лаври. Завдяки йому малолітніми його мама з братами і сестрами опинилися в Києві через трагічні обставини.
У 1842 році на Катеринославщині, де мешкали, почався страшний голод. Ту біду підсилила хвороба, яка масово охопила багатьох людей – напевно, тиф. Бабуся Олександра перед тим стала вдовою з вісьмома дітьми і в лихоліття померла.
Коли брат-єромонах почув про смерть сестри, послав за дітьми свого послушника. Молодий монах майже місяць виходжував хворих дітей на Катеринославщині. А потім повіз усіх у Київ, у Печерську лавру.
Єромонах, що завідував Лаврською друкарнею, вибрав жениха для племінниці, яка стала матір’ю Олександра та його братів і сестер. Зрозуміло, це був священнослужитель. Побралися, такі були часи, коли нареченій тільки-но виповнювалося 16, а нареченому було 22 чи 23 роки.
«Перший батьків приход (парохія) був с. Костянець, Канівського повіту (Київщина). Там батько пробув недовго. Потім перейшов в с. Ромашки того ж повіту, де пробув 25 років (з 1853 по 1877), a звідти переїхав у Тарасівку, Звенигородського повіту», – писав Олександр Кошиць.
Від матері Олександр Кошиць чув дуже багато українських пісень. Згадував: «Взагалі мама дуже багато співала пісень – чумацьких, козацьких, любовних та побутових. Улюбленими її піснями були: ʺГей, та виріс я в наймах, в неволіʺ, ʺТай ішов козак з Донуʺ, ʺТа нема гірше так нікому, як бурлаці молодомуʺ, ʺТуман, туман по долині, широкий лист на калиніʺ, ʺОй, стелися, барвіночку, не корінем листомʺ, ʺЧом ти мене, моя мати, рано не збудилаʺ».
У спогадах диригента є дуже багато деталей про життя і побут Тарасівки; Звенигородки; Богуслава, де вчився в бурсі; Києва. Він був уважним до української мови й елементів національного одягу; місць козацької, гайдамацької і Шевченкової слави; коробок-шабатур, в яких носили книжки; та навіть наїдків та напоїв, які були на Великдень чи Різдво і в будні.
Зовсім несподіваною нині для сучасників стає те, що, наприклад, у 1915-му митець відпочивав спочатку в Ялті, а потім – в Алупці. Зазвичай часто не встигають згадати, що Олександр Кошиць був театральним диригентом: спочатку в Театрі Миколи Садовського, а потім у Київській опері. І там, і там створював опери, писав музику до п’єс українських авторів.
Керував хорами. Згодом працював у Музично-драматичній школі Миколи Лисенка.
Але ще повернімося в юність диригента. Із 1890 року Олександр Кошиць учився в Київській духовній академії. Ступінь кандидата богослів'я отримав у 1901 році. Потім працював учителем на Кавказі, в Ставрополі, в Духовній жіночій гімназії. Згодом – викладачем історії в Учительському інституті.
У 1903–1905-х збирав і записував козацькі пісні на Кубані, які були видані у збірці. У тому краї, де більшість переселенців були українцями, у ті роки перебував і Симон Петлюра, який як журналіст-початківець писав до львівського «Літературно-наукового вісника» про вихід збірника кубанських пісень Кошиця. А в 1919 році Петлюра відряджатиме Капелу Української народної республіки, якою керуватиме Олександр Кошиць, за кордон – із надією, що культурна дипломатія посприяє визнанню міжнародною спільнотою щойно створеної відродженої української держави.
Дослідниця Тіна Пересунько є авторкою книги «Культурна дипломатія Симона Петлюри: ʺЩедрикʺ проти ʺрусского мираʺ. Місія капели Олександра Кошиця (1919–1924)» й співсценаристкою документального фільму «Щедрик проти ʺрусского міраʺ». Тепер мріє про створення документального серіалу про унікальний хор, який став амбасадором УНР і продовжував місію популяризації української культури навіть тоді, коли радянській Росії вдалося приєднати Україну до СРСР. А насправді це було де факто продовженням колонізації.
ВІЛЬНИЙ ДОСТУП ДО ОЦИФРОВАНОГО КАНАДСЬКОГО АРХІВУ КОШИЦЯ І СИНЬО-ЖОВТІ АФІШІ З УКРАЇНСЬКИМ ТРИЗУБОМ
Не є таємницею, що Росія постійно вже понад 100 років цілеспрямовано розмиває українську ідентичність для світу. У партитурі Carol of the Bells Пітер Вільговський, автор англомовного тексту до «Щедрика», називав твір «українська різдвяна колядка». Так його позиціонують професійні виконавці.
Однак протягом десятиліть у різних американських різдвяних альбомах, радіопрограмах і телевізійних шоу Carol of the Bells називали російською колядкою, а композитора Миколу Леонтовича – російським композитором, розповідає Тіна Пересунько. Зокрема, в популярному Різдвяному альбомі Хору Роберта Шоу 1946 року зазначено: «Carol of the Bells – типова російська народна колядка; музика – Леонтовича, композитора, про якого ми не змогли знайти жодної інформації».
Нині доступний великий масив архівних матеріалів про Хор Олександра Кошиця, щоб його активно вивчали й досліджували українські і зарубіжні музикознавці, історики, дипломати і соціологи. Нещодавно оцифрував та виклав у вільний доступ документи, листування, статті, фото й інші матеріали Осередок української культури та освіти міста Вінніпег у Канаді.
Це один із найбільших архівів україніки в Канаді, який діє з 1944 року. Від 1948 року і до останніх своїх днів управителькою архіву, бібліотеки та музею в Осередку української культури та освіти була народжена на Вінниччині дружина Олександра Кошиця – Тетяна Кошиць (1892–1966), до шлюбу Георгієвська.
Частина архіву хору Олександра Кошиця міститься у Празі – у Слов’янській бібліотеці Національної бібліотеки Чеської Республіки. Зокрема, там зберігається колекція афіш закордонних концертів Української республіканської капели.
«Є афіші, розфарбовані в синьо-жовті кольори нашого державного прапора, із зображенням тризуба України, – розповідає дослідниця. – Це унікальні документальні свідчення європейського туру капели УНР, який утверджував, попри багато перепон, ідеї української державності.
На афішах можна прочитати, що хор Кошиця виступав, наприклад, із Бернським симфонічним оркестром. Співак Левко Безручко писав у спогадах, що все це дратувало росіян за кордоном. Бо вони такі деталі прирівнювали фактично до неформального визнання української незалежності».
На початку 1990-х відкрили доступ до фонду «Українська республіканська капела Української народної республіки» Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (та фондів інших відомств УНР, дотичних до історії турне Капели). А це десятки тисяч аркушів документів, що розкривають історію тріумфальних гастролей УНР-івського хору у сімнадцятьох країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки упродовж 1919–1924 років (Чехословаччина, Австрія, Швейцарія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Велика Британія, Німеччина, Польща, Іспанія; США, Канада, Мексика, Аргентина, Уругвай, Бразилія, Куба).
У Мексиці Олександрові Кошицю навіть пропонували працювати у Міністерстві культури.
СИЛА КУЛЬТУРИ І ПРОПОЗИЦІЯ ЗАПРОВАДИТИ ІМЕННУ ПРЕМІЮ
«Люблю цитату Теодора Рожанковського, тоді окружного коменданта міста Станіславова – сьогоднішнього Івано-Франківська, який у напутній промові співакам Капели Кошиця перед їхнім від’їздом за кордон казав: ʺІдіть, дорогі сестри і браття, за гомоном сеї пісні в щасливу путь до повної побіди! Підніміть і високо несіть ту червону калину, хай зчудується світ, хай розвеселиться рідна Україна у сім'ї вольних культурних народів – а ми, козаки, тут дома піднімемо її теж, грудьми нашими заступимо перед всяким ворогом, а як будете вертати, приймем вас як слід достойно у вольній і щасливій великій Україніʺ», – цитує Тіна Пересунько.
У статті «Oekraine te Brussel» («Україна у Брюсселі») після перших закордонних концертів писали: «Симон Петлюра знайшов чудовий спосіб подолати західноєвропейську необізнаність. Цей військовокомандувач, котрий намагається врятувати свою країну від пастки більшовизму та царизму, здатний не тільки воювати. Він знає, що меч сам по собі безсилий, і щоб здобути симпатії західноєвропейського світу, знайомить нас із мистецтвом своєї країни».
Нагадаємо, незалежність УНР було визнано Берестейським миром (9.02.1918). І в Україні розуміли, що у складні часи треба укріплювати свої міжнародні позиції мистецькою привабливістю. Тоді й була створена у Києві музичним відділом Міністерства освіти та мистецтв УНР за дорученням голови Директорії Симона Петлюри Українська республіканська капела, відповідно до Закону від 24 січня 1919 року.
Це був шанс для УНР мати позитивні результати перемов на Паризькій мирній конференції, яку скликали держави-переможниці для вироблення і підписання умов із переможеними державами у Першій світовій війні 1914–1918 років. Відбувалася конференція з перервами від 18 січня 1919 по 21 січня 1920 року. На жаль, тоді УНР стала для сильніших політичних гравців розмінною монетою.
Тим часом у звіті Українського посольства в Німеччині хор Олександра Кошиця називали «українською закордонною армією», що виконала свій обов’язок на дипломатичному фронті.
Звичайно, тільки музика не може зробити країну сильним політичним гравцем. Проте саме самобутня культура є надійним підґрунтям, що змушує партнерів пам’ятати про державу у великому розмаїтті серед інших.
Олександр Кошиць постійно в еміграції продовжував нагадувати про Україну. На концертах Кошиця під час співу «Ще не вмерла Україна» закордонна публіка, стоячи й з оваціями, завжди вітала гімн тоді невизнаної держави, констатує Тіна Пересунько, і взагалі Маестро першим презентував на весь світ Гімн України.
Олександр Кошиць пропагував за кордоном не лише українську культуру, а й пісні інших поневолених націй, зауважує дослідниця. Розповідає: «Виконував на своїх концертах колядки каталонських і баскських композиторів, афро-американські спірічуелси, підтримував визвольний рух фламандців. На практиці через музичну дипломатію він захищав право націй на самовизначення – принцип, який тоді на словах задекларували світові лідери, але дуже вибірково дотрималися його».
Дослідниця вносить пропозицію з нагоди 150-річчя Маестро в Україні на урядовому рівні заснувати премію культурної дипломатії імені Олександра Кошиця та відзначати тих українських й світових митців, які популяризують українську культуру за кордоном.
Валентина Самченко, м. Київ.
Фото Олександра Клименка, Руслана Канюки, Юрія Рильчука та з сайту Осередку української культури та освіти міста Вінніпег у Канаді.
На головному фото хореограф Василь Авраменко і диригент Олександр Кошиць, які за кордоном стали амбасадорами української культури. Фото Олександра Клименка.
