Про таких, як Олена Герасим’юк, кажуть «оголений нерв». Для неї сучасна російсько-українська війна почалася із 2014-го. Юнка сім років рятувала життя українських захисників і захисниць на передових позиціях у складі Добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Працювала в лікарні в Авдіївці та на передовій, поблизу Пісок і Водяного, три роки матеріально-технічним забезпеченням батальйону парамедиків, відповідала за вивезення з пекла боїв наших бійців на спеціально облаштованих легендарних реанімаційних автобусах «Кракен» та «Австрійка». З гордістю каже, що на сьогодні врятованих парамедиками батальйону – понад 25 тисяч людей.
Олена – авторка віршів про повітряні тривоги і зранений ворогом Маріуполь, про любов і ненависть, про життя і смерть. Глибину правди ветеранки чуємо у спільній із Сашею Кольцовою пісні з ліричною назвою «Під весняним дощем», яка ошелешує: «Не злічити, не порахувати – кожен день втрати...» Серед них – і люди зі сфери літератури. Тому Олена з письменником і військовим Євгеном Ліром минулого року започаткували проєкт «Недописані».
У цьому списку нині понад 260 осіб, зокрема, Вікторія Амеліна, Максим Кривцов, Гліб Бабіч. Тексти учасників російсько-української війни, однозначно, є документуванням звитяжної боротьби з ворогом, про яку Україна говоритиме ще не одне століття. Вони вже тепер доносять правду війни на різних майданчиках різним аудиторіям.
Укрінформ говорить з Оленою Герасим’юк як з амбасадоркою української культури за кордоном. Нещодавно поетка повернулася із світового письменницького змагання з поетичного слему з Мексики. А найближчим часом у неї заплановані виступи у Швеції і Бельгії.
У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ТУРІ ПОЕТИЧНОГО КОНКУРСУ ЗМАГАЛИСЯ 32 КРАЇНИ
- Олено, ви вважаєте, що українська література факту, тобто ветеранська, на міжнародній арені - це вакцина від російської пропаганди. Нещодавно ви повернулися з World Poetry Slam Championship – міжнародного письменницького поетичного змагання в Мексиці. Якому числу людей змогли донести, що РФ – країна-агресорка, яка 12-й рік намагається зброєю знищити Україну?
- Це була комплексна поїздка. Перша спроба подивитися і дослідити, як ми звучатимемо вже на світовій арені, де було представлено понад 40 авторів із різних країн. Більшість авторів приїхали в супроводі слем-майстрів, а також велика кількість поетів та любителів слова була в організації події. Кілька учасників з Африканського континенту долучилися онлайн, оскільки мали проблеми з фінансуванням.
Першим етапом поетичного слему, в якому я брала участь, був європейський. І я з дуже великою приємністю дізналася, що у світі в кожній країні є велика структурована слем‑спільнота із своєю ієрархію, і такі письменницькі змагання мають шалену кількість глядачів.
Звісно, було страшно. Тому що їхати першою на найвищий етап, який тільки існує в поезії, це не просто відповідальність. Це щось більше. І я мала зробити все, щоб не підвести читачів, щоб подарувати хороші новини.
- Як відбувався європейський тур поетичного змагання? Які вірші там звучали?
У Кошице була дуже тепла творча натхненна атмосфера. Я там зрозуміла, що міжнародне письменницьке змагання є способом об’єднувати людей, зокрема, довкола мистецтва і свіжих наративів. Говорили про те, що відбувається; співпереживали; обговорювали механіку людських страждань, спричинених війною.
В Україні можна почути стереотип, що «головну книжку про війну напишуть через 150 років і точно не учасники війни». Це небезпечне упередження, яке демотивує сучасників творити. Дуже важливо, що на світових майданчиках таких упереджень немає. Для іноземців це новий досвід про нову реальність, в яку не поїдеш дивитися, як це відбувається, проте хочеш відчути її тут і зараз. І поезія надає цю можливість.
- На європейському етапі ви ввійшли в десятку найкращих поетів. Яким було коло тих, хто долучився до цього творчого змагання?
- Перший європейський етап передбачав, що за проходження в десятку змагалися 32 країни. В України досить однозначна репутація насправді. Більшість людей – за нас у цій війні. На нас дивляться, як на народ, який бореться за свою свободу. Я зі своїми віршами про війну, про Маріуполь тільки підтверджувала це.
Моє завдання в поетичному змаганні розкрити глибину болю українців, на яких напала Росія.
Моє завдання в поетичному змаганні полягало в тому, щоби я своїми виступами розкрила глибину болю українців, на яких напала Росія. Ми прагнемо завершення страждань, але не ціною втрати Незалежності.
Я пояснювала європейській аудиторії: якщо війна закінчиться швидко, то, вочевидь, нашою поразкою; якщо трошки пізніше – то в нас більше шансів виграти, бо нападник є великою країною, його непросто знешкодити і притягнути до відповідальності.
-Чи переживали під час виступів?
-З великою гордістю відчула себе малесенькою амбасадоркою України. Поетичні аудиторії не є такими багатотисячними та мільйонними, як у співачок Джері Хейл (Jerry Heil) чи Альони-Альони. Однак вважаю, що Україна має бути обов’язково присутня на письменницьких майданчиках. Бо це наше місце, а не країни-агресорки Росії, яка всюди намагається продовжувати агресивно пропагувати свої тоталітарні і брехливі наративи. А насправді ними РФ намагається пригнобити інші народи.
У Словаччині мені вдалося опанувати переживання та виснаження і ввійти в десятку найкращих. Я була дуже рада, що саме Україні дали приз журі. Дуже боялася, що на європейському етапі мене могли спочатку сприймати, як «дівчинку з війни». Я старалася не показувати своїх почуттів, що є серйозно надломленою втратами своїх друзів та знайомих у цій війні. Старалась показувати поетичне шоу, запам’ятатися саме присутністю на сцені.
ЧИМ ПИСЬМЕННИЦЬКИЙ СЛЕМ СХОЖИЙ НА ПІСЕННЕ ЄВРОБАЧЕННЯ
- Світовий чемпіонат зі слему відбувся у місті Сьюдад-Хуарес за 10 тисяч км від Києва. Які враження від Мексики?
- Разом із авторами були слем-майстри; велика кількість організаторів континентального слему і слему саме Мексики. По тому як учасник приїхав, сам чи з командою, – відразу можна було зрозуміти, в якої країни яке фінансування. На жаль, я була сама і в кількох моментах це було моїм серйозним мінусом. Наприклад, момент із титрами, які з’їхали під час виступу, бо перемикав не знавець мови. Було дуже багато волонтерів й організатори фестивалю «Фронтера», який власне приймав гостей Світового чемпіонату зі слему.
Люди підходили і запитували про якісь дуже прості речі: як живеться в Україні, як ти себе почуваєш? Відповідями вони заповнювали вакуум знання про нас. Його для іноземців треба заповнювати постійно, зокрема, читаючи письменницькі тексти. Такі особисті зустрічі для цієї аудиторії працюють навіть краще за новини, бо тобі доносять правду про своє життя.
Я показувала іконку вибухів біля свого дому в додатку “Повітряна тривога”, на жаль, це було “найкращим” перформансом, щоб пояснити жах війни фактично без слів. І я старалась розмовляти з кожним, хто виявляв інтерес до нас. У кожного з авторів є своя аудиторія, тому я була рада, коли вони писали про нас і закликали допомагати нашій державі через різні фонди — я рекомендувала і ПЖ, і Юнайтед24, і «Госпітальєрів», кожен міг обрати щось на свою “тему”.
-Наскільки коректним є порівняння Світового чемпіонату зі слему з добре відомим для багатьох пісенним Євробаченням?
- Організатори Євробачення дуже скрупульозно ставляться до того, щоби з пісенної сцени в текстах не звучали політичні нотки. Тим часом література дуже реактивна, точна, вона тут і зараз. Це особливості цього жанру, і відповідно, багато хто читав на Світовому чемпіонаті зі слему поезії про біди свого народу.
У фіналі хтось згадував про геноцид, голод, хтось – читав про війну картелів. Фінал найважчий саме тому, що ти слухаєш дуже хардову поезію. Коли ми читали на Європейському етапі у два тури, я відчула сильне фізичне виснаження, ніби пробігла марафон. Хоча, по суті, це неважко – просто послухати, просто двічі вийти на 4 хвилини відпрацювати. Але перевантаження сенсами шалене.
Напевно, цинічно звучить, утім, на цьому великому світовому майданчику було складно представляти російсько-українську війну. Бо поряд були представники країн, які також потерпають від геноциду. Ти вже не був “унікальним”, як на карті Європи. Це інші ставки. Тож треба було показати дещо більше, ніж просто новинний меседж. За допомогою мистецтва і шоу, сподіваюся, мені вдалося це зробити.
Нас почули, нас зрозуміли. Наш наратив понесли далі – в театри Мексики. І я вважаю, що це показник моєї виконаної роботи.
- Як ви дізналися про цей конкурс і стали його учасницею?
- Я прийняла естафету від речника Міністерства оборони, ветерана, поета Дмитра Лазуткіна, який виграв віденський слем восени 2024 року з віршем про солдата, який помирає під Авдіївкою. Цей вірш – “Фінальний кадр” зі збірки “Закладка”, з якою Дмитро отримав Шевченківську премію.
Першою людиною, яка поїхала представляти Україну на слем-чемпіонат після довгої паузи, на яку нас змусили стати росіяни, був Ігор Мітров. Він із Керчі. Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну брав участь у бойових діях у складі 95 окремої десантно-штурмової Поліської бригади ЗСУ. Власне, він своєю поїздкою “пробивав” шлях для нас із Дмитром, починав цю історію.
Почергово в різних країнах ми троє на міжнародному змаганні читали вірші про російсько-українську війну. І ще один дуже важливий момент – Ігор Мітров, Дмитро Лазуткін і я є ветеранами війни. Ми очевидці, активні учасники найбільшої війни в Європі. Це шалена увага та відповідальність. Жоден із нас не почув жодного слова упередження щодо висловленого наративу.
- Які основні правила Світового чемпіонату зі слему?
- Це творче змагання авторського виконання своїх авторських текстів. Читаючи вірш, учасник не може переходити межі пристойності, має поважати глядачів.
В європейському етапі конкурсу таймінг виступу – 4 хвилини, а у світовому – 3 хвилини 10 секунд. Учасники не можуть використовувати будь-яких підсилювальних чи допоміжних засобів. Не має бути жодних написів на одязі. Тобто оцінюють тільки те, що автор може подати текстом, мімікою, пластикою тіла й голосом, все. Можуть бути співані вставки – не більше ніж 20 секунд.
Перед виступом я дуже хвилювалася стосовно того, чи вкладуся в досить короткий таймінг для мого тексту про Маріуполь; чи не інтерпретують щось журі як порушення, чи не забуду від хвилювання тексту. Проводила дуже багато репетицій.
Мої перфоманси допомагала ставити дуже відома київська хореографиня Ірен Моцар. Вона працювала з артистами таких гуртів, як Курган та Агрегат, Vivienne Mort, Renie Cares, блогеркою Крапкою Крапкою, а тепер ми жартуємо, що вона має і такий нетиповий авторський досвід – ставити хорео для... поезії).
Читала чотири тексти. Один мав бути ігровий, його читають першим. Це ніби знайомство з аудиторією, загравання з позитивною емоцією. Це були “Коні” – про зв’язок артиста і глядача. Далі – “Шаманка”, абсолютно ігровий текст, який зайшов аудиторії на ура.
Далі градус збільшується. Третім я читала вірш про повітряну тривогу, він дуже гарно “заходить” за кордоном, бо відображає в ігровій формі наші насправді страшні реалії.
Для фіналу заведено залишати найважчі тексти – це була поезія “Пам'яті Маріуполя”, в якій я звертаюся до своїх загиблих читачів. Для мене було шоком побачити у хроніках, як їх ведуть у полон. Ми шукали своїх побратимів на кадрах, знятих росіянами, і я впізнавала тих, хто любив мою поезію і приходив на мої зустрічі, хто був на моїй останній зустрічі в “Вежі” восени 2021-го.
Це було дуже важливо для мене – зачитати цей текст будь-якої ціною. Загалом відбувся дуже жорстокий бій наративів, хоча атмосфера між усіма авторами була максимально дружньою.
- Як вас сприймали іноземні глядачі?
- Коли я побачила кількість голосів глядацьких симпатій у європейському етапі, я була вражена: ми були на другому місці. Це сотні людей, які до 2-ї ночі голосували за римовані складні вірші! Попри упередження, що мілітарна література погана і кривава, майже пів тисячі людей щиро прийшли на стрім і віддали голоси саме за мене. Це неймовірно!
Розумію, що левова частка тих, хто за мене голосував, – це українці, бо це можна назвати битвою фан-клубів. І я дуже вдячна всім, хто підтримав мене. Переважно це були малі платформи, засновані читачами та любителями поезії. Я ніколи цього не забуду!
Ми буквально на 50 голосів відривалися від Португалії. І я відчула приємний культурний шок, тому що зрозуміла, що насправді нас дивилися в рази більше людей. Пів тисячі – це тільки ті, хто вирішив верифікуватися і проголосувати. Це означає, що вже маємо аудиторію, яка готова сприймати цей формат.
Ще помітила, що в коментарях в інтернеті дуже багато людей, зокрема перекладачів, обговорювали звучання різних мов у конкурсі.
- Поезія в період ворожих атак і повітряних тривог для багатьох в Україні є найоптимальнішим коротким мистецьким форматом, який доносить багато концентрованих думок, емоцій, почуттів.
Поетичні висловлювання є найзатребуванішими в періоди суспільних катаклізмів.
- Навіть науково доведено, що поетичні висловлювання є найзатребуванішими в періоди суспільних катаклізмів. Ми зараз це бачимо в розрізі нашої доби.
Коли я говорю про роль поезії на фронті, я згадую, що фактично все обрамлене улюбленими цитатами. Мої побратими і посестри цитують улюблені рядки, закарбовуючи їх на дверях машин, на стінах пунктів постійної дислокації, на броніках і на прикладах зброї. Це цінніше за золото.
Зараз є дуже багато авторів одного вірша. Коли людина нічого раніше активно не писала, але в якийсь момент реальність настільки наповнилася подіями, що не сила стримати всередині відчуття і переживання, негативні чи позитивні. Вони мусять якось вийти назовні. Хтось може бити подушку. Вияв через творчість – це теж здоровий шлях.
Наприклад, Костянтин Духновський. Він написав вірш і з нього зробили кліп під назвою «Пам’ять», який продюсували «Культурні сили». Кліп поєднує кадри різних періодів українського спротиву в одному символічному просторі – Національному музеї історії України у Другій світовій війні; в кадрах бачимо Аду Роговцеву, Сергія «Волину» Волинського, Миколу Сєргу, Остапа Українця, учасників руху Free Azov. Це один із прикладів буяння наративу. Епохальна робота, яка надихає багатьох.
ВНУТРІШНІЙ БІЛЬ ОСОБИСТОЇ ВТРАТИ ПЕРЕТВОРИВСЯ НА ПІСНЮ
- Вираз «сила в словах» – це не порожнє твердження. Покладені на музику тексти мають ще більшу силу й охоплення. Як народжувалася пісня «Під весняним дощем», де першими йдуть слова: «Я не хочу нічого відчувати – Кожен день втрати»?
- Спочатку це був текст. Я не думала, що він стане піснею. Слова написала в досить трагічний для мене час, коли загинула людина, яка була важливою в моєму житті. І в день народження цієї людини мені ніби прийшло остаточне усвідомлення, що це все, кінець, цієї людини немає. Для мене це була ситуація, коли я трималася-трималася, а потім якийсь момент став останньою краплею – і я на одному подиху написала цей текст.
Для мене якимось додатковим емоційним навантаженням була імітація віри. Ми всі намагалися триматися, зокрема, на якихось позитивних наративах. Але в якийсь момент ступінь внутрішнього болю переповнює людину. Для мене тоді була вже загальна остання крапка, і з мене ніби самі народилися ті слова, що «Я не хочу нічого відчувати - Кожен день втрати». Мені було важливо, щоб це було проговорено в моїй поезії. Бо проартикульований біль є шансом хоч трохи його загасити.
Наразі можу сказати, що це вершина моєї майстерності як авторки, яка вчилася в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка на кафедрі теорії літератури, компаративістики та літературної творчості; яка дуже багато працювала з конструкціями текстів. Можу багато розказувати, як текст складений; як він йде по наростаючій; і для чого я вводила в полотно ті чи інші моменти.
Утім, у тому стані, в якому я була, досить «неживому», – мені було важливо залишити для читача якийсь проблиск надії. Навіть коли надії немає. Він важливий навіть тоді, коли ти втрачаєш дуже важливі речі, віру, усвідомлення, як і для чого рухатися далі. Впевнена, що я не одна, хто переживає такий стан.
Зрештою, я вирішила згадати терапевтичний текст, в якому йшлося про самотність, як внутрішній ресурс. Цю статтю написала українська психологиня Жюлі Реше, яка все життя досліджувала травму, втрати і смерть. І для мене це стало дуже важливим фіналом. Тому що я розуміла, що знайти якусь очевидну мотивацію в подібних ситуаціях вже неможливо. Але можна вказати на щось із несподіваного ракурсу, і це може дати якусь силу, якої бракує для того, щоби проживати трагічні дні.
- Як вірш перетворювався в пісню? У кліпі – Саша Кольцова, Дмитро Однороженко (хейтспіч) і ви.
- Я запостила текст вірша у твіттер, і там його побачила Саша Кольцова. Вона мені написала, що бачить його піснею для хейтспіча і Насті Шевченко, яка співає під псевдонімом Стасік, теж ветеранки війни. Мені було приємно, але я чомусь не сприйняла цих слів як пропозицію, радше – як приємний комплімент.
До творчої колаборації Олександри Кольцової і гурту «Крихітка», Дмитра Однороженка з гурту «Хейтспіч» також підштовхував шоумен Олександр Колмен. Вважаю, що кожен відіграв свою унікальну роль для створення пісні, яка виявилася дуже важливою.
Дуже пишаюся тим, що мене як співавторку досі запрошують на різні івенти. І це теж нетипова історія для літератури, тому що зазвичай: автор написав текст і залишається малопомітним. Я досі долучаюся до активностей, які відбуваються там, де звучить пісня. Це дуже надихає.
До речі, перший свій мільйон вона зібрала за перший місяць. Ми раді, що поповнили скарбничку «Повернись живим», долучилися до купівлі дронів Vampire. Дмитро зараз служить, пісня продовжує допомагати збирати донати на дрони та тактичну медицину.
- Чи може статися, що ви ще з’явитеся в кадрах кліпів?
- Я вже була в кліпі Альони-Альони і Джері Хейл «Тереза і Марія». Якщо будуть ще колаборації з іншими музикантами – візьму участь залюбки в зйомках, у створеннях пісень тощо.
Ніколи раніше не думала, що буду зніматися, тому що завжди любила перебувати за кадром. Але я відкрила для себе цей аспект – і мені тепер подобається така публічність. Хочу ставати більш видимою для глядача, хоча ще досі відчуваю невпевненість у собі.
- Нещодавно ви стали лауреаткою шостої премії Women in Arts у номінації «Жінки в літературі». Як почуваєтеся в компанії з Яриною Чорногуз, Софією Андрухович, Оксаною Забужко, Катериною Калитко?
- Я вдячна за нагороду, і це справді велика честь бути відзначеною цією премією. І багато достойних жінок та їхніх напрацювань було відзначено за шість років. Я навіть трохи сумую, що для мене цей етап уже позаду, я з радістю ходила на номінації і знайомилася з колегами.
Але я радше дивлюся на цю відзнаку як на дуже практичну історію: наскільки це дасть мені можливість працювати далі. На тому рівні, якого я вже досягла, відчуваю нестачу ознак соціальної верифікації. Шкода часу вкотре відповідати, коли запитують: «хто ти, дитино; чому ти принесла нам ще один дивний проєкт?»
Я щиро дякую тим жінкам, для яких була видимою, важливою, і які дали мені змогу працювати для інших, втілюючи свої ідеї. Вдячна тим, хто подав мені руку допомоги в тяжкий для мене час. Хто повірив у мою творчість та креатив, хто дав йому вихід.
Це і Яна Зінкевич, і Марія Берлінська, і Катерина Приймак, і Ірина Чека, з якою, на превеликий жаль, ми планували, але так і не встигли почати, – і десятки інших. Мені пощастило зробити щось, щоби заслужити крихітну честь бути з цими легендарними жінками в одному реченні. І це, як бойова нагорода, – нічого в житті вже не буде важливішим за це.
-Чим для вас є та чи інша відзнака?
-Відзнаки показують, що за тобою вже стоїть професійне коло твоєї держави. В тобі більше не сумніватимуться. І це мотивує мене щонайвище. Я це сприймаю як наступну сходинку для активної роботи – але ніби ти переступив через дві.
Доки в мене є можливість, я хочу продовжити працювати для України, тому що розумію, що мій час обмежений. Після важкої хвороби, яку я пережила після фронту, мого часу залишилося реально небагато. Я ціную кожен шанс.
Це така, знаєте, сумна правда: щодня втрати, і я вчуся цінувати всі можливості реалізувати заплановані проєкти. Не вважаю поезію чимось месіанським, бо я бачила справді святі речі, наприклад, руки хірурга у крові, - тому що рятує бійця з того світу на «стабіку», який обстрілюють з літака. Я бачила, як лікарі зривали спини, вантажачи поранених на ручних ношах по броні, під постійними загрозами обстрілів.
Я не можу після цього вірити і захоплюватися чимось іншим. Була щаслива служити цим складним людям і робити все, щоб у них були всі можливості рятувати. Я спопеліла після тієї роботи, повністю сива, але це щастя – бути для них корисною.
Поезія не може бути на одному рівні з такими надлюдськими подвигами, просто це не той напрям. І ми повинні це розуміти тверезо. Наша функція просто інакша. Ми як автори просто працюємо на своїй ниві.
Люди потребують мотивації – і ми повинні шукати спосіб її дати
Це робота, щоденна, приземлена, з чіткою функцією. Але вона іде тільки після подвигів. Вона зараз така: люди потребують мотивації – і ми повинні шукати спосіб її дати. Не пишатись собою, а шукати рішення для читача. Оспівувати героїв, бо це чесно.
І поки ми можемо працювати на цьому полі – нам треба дуже сильно старатися. Потім наш час мине, на наше місце обов’язково прийдуть інші – і це буде також логічним етапом. Важливо буде підтримати цих авторів на самому початку, на старті, коли вони в ніжному стані паростка, який тільки-но пробиває свій шлях. Так має складатися наша традиція.
«КУЛЬТУРНІ СИЛИ» ТВОРЯТЬ СЕНСИ ДЛЯ ЗАХИСНИКІВ НА ПЕРЕДОВІЙ І ДЛЯ ЗАКОРДОННОЇ АУДИТОРІЇ
- У поїздці в Мексику вам сприяли, зокрема, «Культурні сили». Які з ними відносини?
- Співпрацюємо давно. Я з ними вперше поїхала виступати в Краматорськ понад півтора року тому; мені дуже подобається працювати з тими, хто «в полях». Я неймовірно вдячна Валерію Дзеху, який був моїм польовим керівником і навчив мене новому рівню роботи із читачем.
Зараз уперше працюю з групою, яка веде «міжнародку», вони мають досить широке розгалуження. Цей новий досвід показав мені нові можливості “Культурних сил” як потужної платформи для промоції. Напевно, наразі це одна з платформ, яка не має упередження до авторів. І це справді щось унікальне на наших теренах.
Вважаю цю організацію однією з найпотужніших нині. Там сформувалося ядро людей, які можуть творити нові сенси і можуть їх застосовувати де завгодно: на передовій і на міжнародному рівні закордоном.
Також я хочу згадати Літературну агенцію ОВО та Вікторію Матюшу, яка її очолює. Без підтримки цієї команди і літагентки Анни Ткач ця поїздка не відбулася б. Абсолютно точно автор самотужки не здатен здолати цього міжконтинентального шляху. Загалом це був рівень Олімпійських змагань – починаючи від підготовки і закінчуючи пост-продакшеном. Щиро радію, що ми далі залишаємося партнерами й допомагатимемо наступним авторам долати цей шлях.
- Ви анонсували найближчим часом дві свої творчі закордонні поїздки. Розкажіть детальніше.
- У серпні запланована поїздка у Стокгольм (Швеція), а у вересні – у Брюссель (Бельгія) на фестиваль «Транспоезія», це запрошення від системи поетичних слемів. Я з радістю читаю свої вірші як закордонним слухачам, так і тим, хто в Україні. Наприкінці липня буду в Одесі на «ВиделкаFEST», потім – Полтавський книжковий фестиваль.
Готова дорогою на закордонні локації проводити зустрічі в різних містах, розповідати про свої проєкти, зокрема психологічні. Тому з пропозиціями можна звертатися в приватні повідомлення в моєму фб, наприклад.
- У багатьох людей за роки повномасштабної російсько-української війнитвиникає зневіра. Для чого рухатися далі?
- Люди, в яких чорнота перед очима, думаю, найбільше потребують підтримки і хорошого слова. Варто знати, що ви не самі. І чорнота, ймовірно, скоро мине. Просто з цікавості треба продовжити жити і діяти, щоби подивитися, а що буде далі. Можливо, там буде щось прикольніше, ніж те, що ми бачили щодня донині.
Хочеться серцями об’єднатися з людьми, які сумують. Давайте в ментальних обіймах разом думати, що ми робитимемо далі? Багато кого мотивує відчуття, що буде Перемога. А мене, таких як я, мотивує необхідність робити суспільно важливі дії. Якщо я бачу перед собою завдання, яке можна виконати, – мені це дає навіть не сили, а заряд рухатися вперед. Мотивацію жити.
Як трудоголік, що не вміє відпочивати, коли немає роботи, собі думаю: Боже, як нудно, коли це нарешті скінчиться? Хочу побажати кожному в цей непростий час знайти опору в собі. Тому що, на жаль, світ ще буде руйнуватися – і це та константа, в якій ми живемо, до якої ми звикли.
Хочу нагадати кожному про цінність того, що ми – українці. Досвід кожного з нас – легендарний. Цінуйте свою силу в собі. Наше життя точно важливе для когось. Про це треба пам’ятати в найчорніші дні, навіть коли здається, що віра втрачена.
- Дякую.
Валентина Самченко. Київ
Фото Олександра Клименка