Історика Олександра Алфьорова, який активно долучався до Сил оборони, нещодавно призначили головою Українського інституту національної пам’яті. Це викликало потужну інформаційну атаку виразно проросійських сил – це свідчить про те, що обрання посадовця має результативні перспективи, які продовжуватимуть утверджувати українську ідентичність і зчищати з українських історичних процесів імперсько-радянсько-російські нашарування маніпуляцій та відвертої брехні.
Тривалий час Олександр активно популяризує знання про українську історію. Ще від зими 2014-го понад пів року був керівником пресслужби Полку спеціального призначення «Азов», із квітня 2022 року – офіцером сил спеціальних операцій «Азов – Київ», а вже з вересня – офіцером Третьої окремої штурмової бригади, відповідав за інформаційне забезпечення. Водночас головував в експертній групі з дерусифікації в Києві.
Український інститут національної пам’яті здивує позитивними зрушеннями, каже в інтерв’ю Укрінформу Олександр Алфьоров. І називає основні напрямки. Продовжуватимемо відносини добросусідства з Польщею, як би хто не намагався нас розсварити інтерпретацією подій минулого. Завершуватимемо звільнятися від імперсько-радянських слідів у топонімах. А основи гідного пошанування пам’яті всіх достойників української історії ще підкріплюватимуться новим законодавством.
ЗАКОН ПРО ЗАСУДЖЕННЯ ТА ЗАБОРОНУ ПРОПАГАНДИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРСЬКОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ І ДЕКОЛОНІЗАЦІЮ ТОПОНІМІЇ ТРЕБА ВИКОНУВАТИ
– Пане Олександре, які ваші прогнози щодо зміни назв двох областей в Україні, які порушують норми закону про деколонізацію топонімів?
– Безперечно, йдеться про Дніпропетровську область та Кіровоградську область. Ми сьогодні маємо прекрасні перейменування цих обласних центрів: місто Дніпро – як, власне, себе дніпряни завжди називали, та місто Кропивницький. І сьогодні це процедура, яка лежить у площині зміни до Конституції.
На превеликий жаль, зміни сьогодні неможливі. І водночас є питання з приводу того, що область міста Кропивницького буде Кропивницька; і є питання щодо того, яку ж назву матиме область, центром якої місто Дніпро: Дніпровська, Січаславська?
Але ці питання будуть вирішені найближчим часом, я переконаний, після завершення воєнного стану.
– Ще наприкінці 2023 року експерти офіційно надали висновок про те, що прізвище російського композитора в назві Національної музичної академії України – це пропаганда російської імперської політики. Чи може домогтися Український інститут національної пам’яті у цій та подібних ситуаціях виконання Закону України?
– Закон України має бути виконаний. І як орган виконавчої влади, безперечно, ми стежимо за всім процесом. Ми зробили все можливе, щоб продемонструвати, що Чайковський, його ім'я є насправді, в контексті нашої консерваторії, калькою з Московської консерваторії. Ми зробили все, що від нас, як від інституції, було необхідно. Сьогодні це рішення перебуває в площині, скажімо, тих людей, які мають його ухвалювати.
І Український інститут національної пам'яті зробив для цього все. Якщо треба щось більше зробити, ми, звісно, підтримуємо. Я одразу зауважу, що Чайковський за походженням українець, Чайковський неймовірну кількість української мелодики інкорпорував у свої твори. Проте він є сьогодні одним із видів зброї, на рівні з Пушкіним, якою росіяни намагаються ще залишити, заякорити свої «рускомірниє» червоні лінії.
– Які відносини Український інститут національної пам’яті вибудовуватиме з Польщею? Чи намагатиметеся змінити ставлення поляків до ОУН і УПА, яке у Польщі закріплене в законі?
Ми з Польщею сьогодні маємо акцентувати на тих спільних перемогах, які відбувалися між нашими народами, на тих спільних історичних звитяжних діях.
– Ми з державою Польщею є сусідами вже понад тисячі років. За цей час у нас були різні відносини. І безперечно, за понад тисячолітню історію стосунків ми сьогодні маємо акцентувати на тих спільних перемогах, які відбувалися між нашими народами, на тих спільних історичних звитяжних діях. І це буде девіз, вочевидь, України, українських істориків: фіксувати позитивні зрушення, перемоги. Польські історики, багато хто з них, теж фіксують позитивні зрушення.
І нам, як двом сусідам, необхідно розуміти, що наше майбутнє залежить від позитивного сприйняття і згадування перемог. Але, як і у всіх сусідів (не тільки між державами, а й у будинках, у кімнатах), можуть відбуватися певні ситуації, які не ведуть до спільних перемог.
Ми говоримо про трагічні сторінки, які були. І ці трагічні сторінки мають нам нагадувати про біль, який ми завдали один одному; і мають нас застерігати від продовження таких дій. А спільні перемоги, звісно, – мають надавати більше мотивації бути дружнішими та працювати разом для майбутнього.
Безпосередньо відразу зауважу, що жодна країна у світі не має права диктувати, як змінювати закони комусь. Це те, як сьогодні Росія намагається нам сказати – змініть закони. Ми є суверена держава. І всі суверенні держави мають своє законодавство.
Але не варто забувати, що є міжнародне право і міжнародні прецеденти. Як, наприклад, Нюрнберзький трибунал, який не побачив того, що інкримінує польське законодавство Організації українських націоналістів, Українській повстанській армії.
ВАРШАВСЬКУ БИТВУ 1920 РОКУ ВИГРАЛИ ПОЛЯКИ З ВОЯКАМИ УНР
– Проросійським силам, судячи з інформаційних хвиль, дуже не сподобалося призначення вас на посаду голови УІНП. Чи ви відстежували реакції?
– Щойно я почав працювати на цій посаді, – вже перший день ознаменувався двома інформаційними атаками. Першу здійснила Російська Федерація: понад 1000 ресурсів поширили інформацію російських і проросійських джерел про Алфьорова, як людину, яка належить до числа «київської хунти». Були задіяні майданчики всіх континентів, щонайменше вісімнадцятьма мовами.
Ці інформаційні матеріали, на превеликий жаль, ми побачили й на ресурсах у тих країнах, де начебто все добре з нашими стосунками. Це означає, що мережа російської агентури працює всюди. Меседжі, сформовані росіянами, російською пропагандистською мережею, підтримав, наприклад, один із польських сайтів, який працює над дослідженням питань відносин між Україною і Росією.
– Проте не варто оцінювати відносини держав за інформаційними хвилями, за якими стоїть Кремль.
– Простіше вибудовувати відносини з країнами, з якими немає спільних кордонів.
Загалом, неможливо написати спільну історію двох різних країн. Ми з вами прекрасно пам’ятаємо час, коли за правління Януковича була спроба створити історичний російсько-український підручник. І звісно, українці саботували цей процес.
– Усі ми добре знаємо, що Росія, особливо в повномасштабний період російсько-української війни, хоче посварити нас із Польщею. Як не піддаватися впливам країни-агресорки?
– Ми переконані, що відносини між Україною та Польщею мають бути добросусідськими. Були моменти, коли ми були в спільних державах, наприклад, у Речі Посполитій. Були моменти, коли наші великі князі були їхніми королями, – це час Великого князівства Литовського і Королівства Польського.
Співпраця на військовому тлі за тисячу років була колосальною. Тож треба говорити про наші спільні військові кампанії в захисті Європи і про наші спільні перемоги.
Звісно, були і неприємні ситуації, і трагічні. Але вибір стоїть за сьогоднішнім польським та українським народом. Трагедії мають об’єднувати на рівні вшанування і розуміння.
– Внутрішнє законодавство Польщі прирівняло дії ОУН і УПА до комуністичних та нацистських злочинів, встановивши штрафи за заперечення такого твердження. Чи буде УІНП зачіпати це питання? Чи ефективніше на цьому етапі ситуативно його заморозити?
Жодна країна не може впливати на внутрішнє законодавство іншої. Це аксіома.
Однак польський народ має пам’ятати не тільки про трагічні спільні сторінки, але й про спільні позитивні історії. У серпні у Польщі відзначатимуть 105 років Варшавської битви, яку ще називають «Диво на Віслі». Вона тривала 13–25 серпня 1920-го і стала вирішальною битвою радянсько-польської війни 1919–1921 років. Завдяки перемозі Польська республіка змогла відстояти свою незалежність. А союзником поляків у цій битві виступили військові з'єднання УНР.
Так само необхідно згадувати про нашу культурну, історичну, наукову взаємодію. Зрештою, скільки у нас спільних письменників?!
Зрозуміло, що будемо продовжувати вибудовувати добросусідські відносини між Україною і Польщею. Для мене це виклик, але він буде, я сподіваюся, прийнятий і доведе до позитивного вирішення певних непорозумінь.
УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ ПРОПОНУВАТИМЕ ПОВЕРНУТИ НАЗВУ «МІСТЕЧКО»
Чи потрібні УІНП додаткові законодавчі норми, щоб ефективно виконувати функції?
– Вочевидь восени ухвалюватимуть Закон про національну пам’ять. Чекаємо на його парламентське читання й обговорення. Він регулюватиме дуже багато моментів, пов’язаних із національною пам’яттю.
Я намагатимуся чітко в ньому окреслити діяльність Українського інститут національної пам’яті, який керується положенням, а буде закріплений і законом.
– Які орієнтири УІНП були прокомуніковані, коли міністр Микола Точицький запрошував вас на посаду?
– Для мене це було абсолютно несподіване рішення. Я знаю, що міністр говорив із багатьма, а в результаті запропонував мою персону, щоб призначити на посаду голови УІНП.
Міністр просив розібратися в актуальних питаннях, оскільки сьогодні перед Інститутом постає дуже багато викликів. Наголошував на тому, що необхідно продовжувати розпочатий діалог із польською стороною. Це пріоритетний напрямок. Я до нього долучився напередодні приходу в Інститут.
– Які несподівані пропозиції від УІНП можуть ще з’явитися?
– Вважаю, що треба відповідальніше поставитися до визначення населених пунктів. Майже два роки тому, 28 липня 2023 року Верховна Рада України проголосувала за Закон № 8263 «Про дерадянізацію порядку вирішення окремих питань адміністративно-територіального устрою України». Ним ліквідували статус селища міського типу; залишилися три категорії: міста, селища та села.
Тож старовинні українські містечка і міста – які раніше мали свої ратуші, самоврядування, Магдебурзьке право – тепер, за визначенням, стали просто селищами. Скажімо, полковий центр Київського козацького полку Козелець.
Це неправильно. Треба відновити нашу історичну назву – містечко. Село, містечко, місто. І до речі, селище – це знову-таки, калька від більшовицького: «селище міського типу». Ніколи населених пунктів в Україні так не називали.
– Як армійський досвід допомагатиме вам вирішуватиме наболілі питання меморіалізації українських захисників?
– Перших побратимів я втратив ще у 2014 році. Тоді як певна кількість наших громадян побачили, що таке смерть українських захисників, у 2022-му. А я вже жив із тим, що були хлопці, з якими ми сміялися, розмовляли – і яких убили росіяни.
Зрозуміло, що питання меморіалізації, пам’яті про загиблих у російсько-українській війні було одним із тих підмурків, на яких вже певна частина суспільства починала будувати свою внутрішню церкву пам’яті. Організовували на честь загиблих спортивні змагання, створювали спортивні зали, пам’ятні знаки – і я брав у цьому участь. Я прекрасно розумів, що це потрібно.
У 2022 році все змінилося кардинально. Багато людей побачили, що таке Буча, Ірпінь, Ізюм; на жаль, відчули на собі та на своїх близьких, що таке окупант. І безперечно, тоді суспільство зреагувало і надало велику підтримку для процесів завершення декомунізації, русифікації, потім деколонізації – це квота довіри нашого суспільства.
Я став керівником експертної групи з перейменувань у Києві. Ми завершили багато в чому процес декомунізації.
Коли бульвар Дружби народів перейменували на бульвар Миколи Міхновського – автора концепції самостійної України, то я от згадую, що це могли зробити ще 2017 року. Якби депутати не прикривалися тим, що спілкуються з електоратом, який виступав проти змін.
І ми розуміємо, що немало з них ставили свої власні інтереси й амбіції вище від державних. Колись ми ще цю розмову порушимо більш глобально, – які політичні структури це робили, які депутати.
Пушкін – це «зброя», яку використовують росіяни. Справа не в російському поеті, а в тому, що з нього зробили.
– Чи ініціюватимете УІНП проєкти, які б займалися просвітництвом?
– У мене є амбітні плани трохи змінити діяльність установи, і в першу чергу ця зміна відбудеться через зміну хронологічних рамок, якими опікуватиметься інститут.
Ми прекрасно розуміємо, що сьогоднішня російська пропаганда б’є по Україні трьома патернами – це ХХ сторіччя: маніпуляція про те, що «Ленін створив Україну»; це козацтво, Переяславська рада – нав’язування примусу під прикриттям «навіки разом»; і просто, за їхніми методичками, найбільший активний удар від росіян завдається по українській середньовічній державі Русь.
І якщо УІНП здатний відбивати ворожі інформаційні атаки, пов’язані з Другою світовою війною, із ХХ століттям, то попередні історичні відрізки залишаються поза академічними установами, які провадять тільки дослідження. Тобто складається ситуація, що в нас немає кому на рівні установи відповісти за брехню Путіна про Русь чи брехню про Переяславську раду.
І якщо УІНП здатний відбивати ворожі інформаційні атаки, пов’язані з Другою світовою війною, із ХХ століттям, то попередні історичні відрізки залишаються поза академічними установами, які провадять тільки дослідження. Тобто складається ситуація, що в нас немає кому на рівні установи відповісти за брехню Путіна про Русь чи брехню про Переяславську раду.
Ми зможемо активізувати напрями і створити хороші історичні удари, які підсвітять світові брехню Російської Федерації.
Інше питання – коли і як потрібно відповідати, нам треба визначити свої маркери. Бо відповідати на російську пропаганду – це невдячна справа. Ефективніше – вибудувати історичну систему оборони і навіть певного нападу.
Я очікую, що за моєї каденції ми зможемо активізувати напрями і створити хороші історичні удари, які не тільки захистять наші позиції, а й підсвітять світові брехню Російської Федерації.
ТРЕБА ВИБУДУВАТИ СТРУКТУРОВАНУ АРХІТЕКТУРУ МЕМОРІАЛІЗАЦІЇ
– Усе-таки повернімося до теми меморіалізації, створення місць національної пам’яті. Чи готовий УІНП стати центром, який згуртував би ідеї в цьому чутливому питанні?
– Багато рішень у нашій державі, пов’язаних із меморіалізацією, робилися поспішно й запізно. На превеликий жаль, ми починаємо будувати будинок з вікна.
Чи можна говорити про меморіалізацію, якщо архітектури цілісної картини немає? Ми говоримо про меморіалізацію полеглих захисників та захисниць України, проте водночас маємо говорити про Національний пантеон героїв.
– Принаймні на нинішньому етапі це два різні, паралельні напрями.
– Це абсолютно різні питання. Але якщо ми говоримо про меморіалізацію, то вочевидь, необхідно, щоб вона починалася з того, що квіти можна покласти до місця пам’яті нашому князеві ХІ–ХІІ ст.; двом керівникам незалежної України, які поховані за кордоном, Симону Петлюрі і гетьману Павлу Скоропадському; побачити могили повернених українських генералів, офіцерів Української Народної Республіки; покласти квіти сьогоднішнім захисникам.
Покласти квіти воякам Першої світової війни. Бо ця опція у нас відсутня взагалі, а в європейців це абсолютно нормально. Тобто, потрібно вибудувати архітектуру меморіалізації: грубо кажучи, від курганів наших предків доби бронзи до сьогоднішнього дня. Інакше ця важлива справа продовжуватиме будуватися з вікна.
– Чи готовий УІНП стати координатором справи меморіалізації? Яка структура чи установа має стати центром комунікації?
– Це тема, в якій люди часто піддаються емоційній складовій. Я наведу приклад, він достатньо жорсткий – написи на могилах загиблих.
Одні пропонують писати: герой України. Насправді всі полеглі в боях захисники – герої, вони віддали за цю державу, за цей народ найцінніше, – свої життя. Але в нас є і державна нагорода «Герой України». Тож потрібно обрати виважений варіант.
Чи інший нюанс. У нас нещодавно було прийнято рішення, що на пам’ятниках захисникам варто писати спочатку ім’я, а потім прізвище. Раніше було навпаки.
В чому різниця? Це тоталітарні держави заводили папочку «Справа на Іваненка», а ім’я – не важливе, просто ініціали. Ми маємо пам’ятати ім’я кожної людини.
Інше питання – що написати на пам’ятних знаках тих, кого ідентифікували за ДНК, але рідні не погоджуються з результатом експертизи? Писати: тимчасово не ідентифікований або невідомий? Будуть можливими відповіді на ці та інші подібні запитання, коли буде створена повністю архітектура меморіалізації в Україні.
– Вона буде закладена в новому Законі?
– Буде окремий закон про меморіалізацію. Загалом хочу наголосити, що зараз є достатньо великі зрушення в процесі і меморіалізації національної пам’яті, вони будуть оформлені на законодавчому рівні. І це доведе до того, що ми зможемо отримати, я сподіваюся, достатньо струнку й виважену структуру напрямків руху. На сьогодні, на превеликий жаль, ця ситуація багато в чому хаотична. У нас є окремі приклади окремих цвинтарів військових, окремі підхоронення, окрема позиція директорів цвинтарів.
У нас є окремі пам’ятники і пам’ятні знаки, окремі ініціативи з приводу назв вулиць, почесних найменувань шкіл тощо. У нас немає однорідності, яка дасть відчуття гармонії в питаннях меморіалізації.
Коли ми говоримо про меморіалізацію, ми маємо говорити про ветеранів, в цілому про історію. Як казав Шевченко, і мертвим, і живим, і ненародженим. Нам треба зробити так, щоб ці слова Шевченка втілилися.
І мертвим – це наші князі, гетьмани, січовики, УНРівці і полеглі захисники в сучасній російсько-українській війні. Живі – сучасники, яким випало випробування російськими ворожими ракетами.
Маємо жити й передати все ненародженим, незнаним на імена правнукам наших правнуків. Від нас все залежить – від тих, кого Шевченко позначив словом «живим».
Валентина Самченко. Київ
Фото Олександра Клименка