Членкиня?! Так. Треба звикнути – фемінітиви змінюють мову і нас

22 травня новій редакції чинного Українського правопису виповнюється п’ять років. За цей час цілком спокійно прижились норми щодо написання частки «пів» (тепер без тире, апострофів і винятків), стихли дискусії щодо «проєктів» та «етерів», які тепер майже повсюди і навіть «индик» не викликає такого емоційного ажіотажу. Звикаємо? Ці п’ять років також були відведені як перехідний період для багатьох «дражливих» змін, яких торкався основний мовний закон. Й існування паралельних форм на письмі та мовленні на зразок «проєкт/проект» з червня припиняється. Але фінал п’ятирічної «паралельності», насправді, важливий більше для освіти та преси, яким тепер вже нема варіантів, є лише один і він чинний.

Значно важливішим здобутком правописних змін, здається, став поступовий відхід від тоталітарного «диктату норми» у мові і прийняття мовної багатоваріативності та змінності, розуміння процесів, які важливі для мовної політики держави та звикання до мовних змін. У 30-х роках ХХ століття за відхід від впроваджених сталінських мовних норм можна було відповісти свободою і навіть життям. Сьогодні, на щастя, інші часи. Однак емоційний градус мовних дискусій залишається надто високим щодо ще однієї норми, яка вперше з 1930-х років з’явилась у мовних правилах, – творення фемінітивів.

Варто одразу зауважити, що редакція «Українського правопису» 2019 р. не встановлювала нових правил уживання фемінітивів. Але саме на його сторінках вперше в незалежній Україні було офіційно зафіксовано, легалізовано моделі творення жіночих відповідників професій, занять чи соціальних ролей. Так процес творення фемінітивів набув своєрідного офіційного статусу в сучасній мові. Після  -надцяти років заборон.

ІСТОРІЯ ПИТАННЯ, БЕЗ ЯКОЇ ФЕМІНІТИВИ НЕ ПОЛЮБИТИ

«955-го року поплив князь Ольга в грецьку землю, де царем був Костянтин» – десь так Нестор Літописець написав би про княгиню Ольгу, якби українська мова не творила фемінітивів. «Княгиня», до речі, один із найдавніших таких прикладів, і до цієї назви за тисячу років ми звикли однозначно.

Процес творення жіночих відповідників для української мови не «вигадка сучасних феміністок». Цей процес розпочався значно раніше, відколи жінки включались у соціальну та професійну діяльність. Тим паче, що українська мова має граматичний рід, і відповідників спільного роду у ній дуже мало, на відміну від англійської. І хоча більшість назв професій «маскулінітиви», тобто чоловічого роду (директор, слюсар, воїн, шофер), для мов, де є рід (серед яких українська), фемінізація професійних назв є актуальною для включення жінок у «поле видимості» мови.

Якщо покладатись на словникову традицію, то у ХVІ столітті маємо у «Лексисі...» Лаврентія Зизанія сім назв жінок, «Лексикон словенороський...» (1627), а на початку ХХ століття «Словарь української мови» Бориса Грінченка фіксує 935 таких слів. А далі розвиток урвався...

У «Російсько-українському словнику» (1924 –1933) під керівництвом Агатангела Кримського та Сергія Єфремова назви професій і рід занять подавали у двох варіантах – жіночому і чоловічому роді. Тобто сто років тому нормативними вважались назви професій і у жіночому роді і не лише професій: виборниця, законодавиця, чинниця (діячка), з'ясовниця, заводовласниця, коштодавиця тощо. Однак доля цього проєкту і його творців відома, 1933 року словник вилучають, правопис замінюють 1937 «новим», фемінітиви теж потрапляють під заборону в офіційному мовленні і стилі, а вцілілі маркуються у словниках як (заст.) «застарілі» або (розм. чи зневажл.) «розмовний стиль», «Зневажливе». То ж процес зупиняється.

Саме тому українська мова до нового етапу прийшла із невпорядкованим полем назв у родах. Якщо «трактористка» чи «вчителька» стали вживаними, навіть оспіваними і звичними у мовленні, то варіанти нових професій засвоювались в підрадянському варіанті мови у переважно чоловічому роді (ветеринар, спортсмен, водій) і в офіційні документи треба було писати «журналіст Скуратівська» чи «Софія Русова – письменник, громадський діяч, одна з популяризаторів фемінітивів у літературі”. Тож на офіційному полі, який називають «офіційним стилем», – юридичних та нормативних документів фемінітиви практично не використовувались.

Українські правописи з 1937 року і далі ігнорували це поняття взагалі. До появи норм у правописі 2019 року. То ж п’ять років тому тут поступово почались зміни. Вже наступного, 2020 року Міністерство економіки видало Наказ № 1574, за яким було дозволено використовувати фемінітиви в офіційних документах, щоправда, не як обов’язкову умову, а «за бажанням особи».

Наступного, 2021 року Президент України підписав закон, згідно з яким назва свята «День захисника України» змінена на «День захисників і захисниць України». Це поки що єдиний випадок запровадження фемінітивів у назвах професійних свят, але не останній.

Процес звикання, приймання фемінітивів (чи фемінативів, – як дозволена форма) триває. Такий процес не буває легким, особливо щодо чутливих тем. То ж обговорення та емоційна напруженість не спадають. Але саме для того, аби прийняти фемінітиви, варто починати з історії питання.

ЧОМУ ТАКІ ЕМОЦІЇ?

Культурна критикиня Лєна Чиченіна відповідає так: «Взагалі, у цьому питанні все просто: як людина себе ідентифікує, так її й слід називати чи сприймати. Хтось асоціює себе з роботою, хтось із, скажімо, материнством, хтось із чимось ще. І так, комусь може здаватися дурницею, коли у профілі якась жінка підписує себе «дружина та мати», бо ти тоді просто «овуляшка» згідно з фізіологією. Але якщо саме так вона себе відчуває, то нікому не має бути до цього діла» – це і є основне правило приватної коректної комунікації і називання.

Оцінювання на зразок «не так звучить» зовсім не стосується правопису, скоріше смакових нюансів та вміння приймати зміни конкретної людини. Поява «некрасивих» чи  комусь «не таких» форм слів – це ще й про зміну гендерної традиції. Тут є чимало парадоксів: «До речі, відмова жінок від фемінітивів, зазвичай, дуже схвалюється чоловіками. Причому тими, які обурюються, що баби нині хочуть бути мужиками і позбавляються жіночності. Де логіка?» – питає Лєна Чиченіна. Логіки в емоціях шукати важко. Але спробуємо.

Відповідь на ці питання мають і філологині, які досліджують фемінітиви та працюють у цій сфері. Ярина Пузиренко в 2005 році захистила дисертацію з теми фемінітивів в українській мові XI – XV ст. Каже, що емоції вже значно стишені порівняно з тим періодом. Ольга Шевчук-Клюжева, соціолінгвістка в період затвердження правопису працювала в Національній комісії зі стандартів державної мови і підтверджує, що докладали максимальних зусиль і лобіювали тему фемінітивів на офіційному рівні.

Щодо причин несприйняття, то науковиці пояснюють їх так:

- Звичка. «Це наслідок тривалого їх невживання в українській мові, і як кожне відносно нове явище, викликає шок, заперечення і потім прийняття. Історично в нас, окрім «княгині» існували і «матінки», «настоятельки монастирів». А мій професор Ілля Кучеренко говорив, що мають бути футболіст і футболістка. Для нас це тоді звучало дивно. Але якщо є потреба, кожне явище буде названо», – пояснює Ярина Пузиренко.

«Ефект новизни, який викликає сплеск емоцій. І якщо це має такий ефект, треба думати над тим, як з цим працювати. Для лінгвістики, для глобальної держави п'ять років це і не дуже великий термін. Тому, можливо, ще у нас і тривають ці дискусії», – каже Ольга Шевчук-Клюжева.

- Відсутність інформаційної мовної політики. На цьому наполягає кандидатка філологічних наук, яка займається і питаннями мовної політики Ольга Шевчук-Клюжева: «Мала б відбутися інформаційна кампанія на державному рівні, яка б роз'яснила, що фемінітиви – це не щось абсолютно незвичне для української мови. Якщо ми подивимося на це питання, то вже майже тисячу років, як українці використовували фемінізовані назви. І чому цієї комунікації не відбулося зараз, важко сказати. Така промокампанія допомогла б зняти емоційну запаленість не самих лексем, а всієї ситуації щодо використання фемінітивів».

 – Русифікація. «В українській мові завжди був продуктивним префікс «-ка», аналог в російській «-ша». За радянського часу він був практично дискредитований через російський вплив». Як приклад, Ярина Пузиренко наводить популярне у той час слово-звертання «товариш». Якщо російський відповідник чоловічому у жіночому роді був «товарка» і вживався вкрай рідко та не прижився, то в українській «товаришка» не мав таких проблем. Але вплив на творення фемінітивів мав саме російський варіант: «До жінок за радянських часів почали звертались «товариш така-то», це під російським впливом поширилось в українській мові і вплинуло на подальші офіційні звертання: професор (така-то), спортсмен (така-то)».

- Престижність. Оскільки жіноча праця раніше вважалась і досі не завжди сприймається як ознака успіху (манікюрниця, няня, медсестра – типові фемінітиви і роботи з низькими зарплатами), саме жіночий варіант назви професії ніби підкреслював непрестижність роботи. То ж, якщо був варіант говорити «директор школи» чи «директорка школи», – обирали перший варіант «щоб показати більшу престижність», – пояснює Ярина Пузиренко.

Погоджується з цим і Ольга Шевчук-Клюжева: «Тривалий час в українській мові була єдина можлива норма, як лінгвістична, так і, по суті, це була норма життя, що, наприклад, жінки обіймали не такі високі посади, як чоловіки, а деякі професії взагалі були для жінок недоступні. Мова так і тримала всю цю заборону на використання афіксів, які нам показують саме приналежність до жіночої категорії, тієї чи іншої професії».

ЯК ПОЛЮБИТИ ФЕМІНІТИВИ

Обидві спікерки пропонують єдиний варіант: звикання до нового відбувається через звичку.

«Коли тільки ухвалили в 2019 році наш правопис, багато було обурень ще й до слова «проєкт». Моя знайома тоді казала, що це просто питання часу, і якщо ви десять разів повторите слово «проєкт», на одинадцятий вам вже буде легше його вимовляти, і ваш артикуляційний апарат якось до того призвичаюється. Тут конкретну рекомендацію дати важко. Але треба поступово їх починати вводити в свою щоденну, спершу професійну комунікацію, якщо ти там вуприватному житті якось абсолютно категорично не сприймаєш їх. Бо у професійному житті все ж таки ми маємо зважати на інших людей, які симпатизують фемінітивам і які вважають, що це правило.

Ярина Пузиренко наголошує, що ЗМІ допомагають напрацьовувати звичку і наводить інший, але цілком подібний приклад: «За радянських часів було місто Ровно. Ми виросли і звикли, що українською треба так. То ж потім казати Рівне було незвично. Але зараз вже й забули про ту назву, звикли. Відповідно, фемінітиви – це органічна особливість української мови, то коли в засобах масової інформації будуть вживати фемінітиви в нейтральному мовленні, контексті, тоді ці слова не будуть «різати слух». Це просто така от звичка і налаштування».

Ольга Шевчук-Клюжева додає, що за ці 5 років мали бути напрацьовані конкретні механізми використання суфіксів. «У нас не запропонували людям конкретні механізми. Бо правопис дає нам, по суті, чотири афікси і використовуй їх, як хочеш. І люди використовують їх, як хочуть. Ось ми маємо і адвокатка, і адвокатеса, і адвокатиня. І тут є от певний цей момент, що людям це незрозуміло, це може не подобатися. Можливо, якби були такі рекомендації, це було б трошки легше і простіше».

Ярина Пузиренко каже, що для звикання може знадобитися більше часу. І то для формування і вибору найкращих із можливих форм. Але наголошує, що суб’єктивний фактор не може бути критерієм: «Особливо дивують випадки, коли люди вважають дивними ті слова, які навіть записані в наших академічних словниках уже дуже давно. Бо вони їх ніколи не чули. Ну це ж не аргумент».

П’ять років, які для людини є великим відтинком, для життя мови можливо і не такі значущі. Але важливі вони саме у нашій навичці сприймати зміни, розуміти їхню суть і дозволити мові бути сучасною, відповідати епосі і жити повноцінним словотворчим життям, попри все. І на всіх рівнях використання мови. Де кожен і кожна будуть видимі і рівні.

Кожне наше персональне зусилля це розвиток нашої рідної «солов’їної» – від переходу на українську, від використання звернень на зразок: «пане, пані» до вживання фемінітивів у мовленні, чом би й ні. Як сказала Ярина Пузиренко: «У 2005 році я у висновках до дисертації написала, що українська мова має всі можливості словотворення. Але це має бути потреба суспільства. Я дуже тішуся з того, що ми активно зараз використовуємо і вживаємо фемінітиви. Думаю, що через кілька років це стане просто звичним, буденним вжитком і не буде привертати скільки уваги».

Ярина Скуратівська, Київ