У Чернівцях у межах Одеського міжнародного кінофестивалю демонстрували документальний фільм «Ми не згаснемо». Творці стрічки отримали одразу дві спеціальні нагороди: за найкращий документальний фільм у сфері захисту прав людини та персональну відзнаку за найкращу режисерську роботу.

Стрічка розповідає історію життя та неймовірної подорожі п’ятьох підлітків із Донбасу. Герої живуть у прифронтових містечках Золоте та Станиця Луганська, поблизу яких до лютого 2022-го проходила лінія зіткнення на Луганщині. Вони мріють про зміни в своєму житті – і несподівано отримують пропозицію вирушити до Гімалаїв…

Світова прем’єра картини відбулась на Берлінале, згодом вона отримала чимало нагород на міжнародних кінофестивалях. Після одного з показів у Чернівцях кореспондент Укрінформу зустрівся і поспілкувався з її режисеркою Алісою Коваленко. Мисткиня розповіла про вплив повномасштабної війни на фінальний результат її стрічки, евакуацію героїв свого фільму, досвід служби в українському війську та полону.

ДВОЄ ГЕРОЇВ ФІЛЬМУ – ДОСІ В ОКУПАЦІЇ

- Зйомки фільму «Ми не згаснемо» завершилися ще до повномасштабного російського вторгнення?

- Завершилися основні зйомки, але ми дуже довго думали, чи буде історія, наприклад, після Гімалаїв, і яка частинка цієї історії увійде у фільм. У нас ще були думки, плани на зйомки. Тому це не було офіційне закінчення знімального етапу.

- Але фактично після 24 лютого зйомок як таких не було?

- Ми запланували якраз на ці числа ще зйомки, запис звукової атмосфери зі звукорежисером, але так їх і не провели. Але через це я повномасштабну війну зустріла, по суті, в поїзді на Донеччину.

- Монтаж фільму й інша робота над ним тривала уже в 2022 році, я так розумію? Чи вплинули нинішні події на фінальну версію стрічки і як саме?

- Так, дуже вплинули. Взагалі цей проєкт пережив кілька трансформацій. Після початку повномасштабної війни я поїхала воювати. А коли повернулася, то почала передивлятися чорновий варіант монтажу. І було, по-перше, дуже емоційно важко це дивитися. Бо ти дивишся на світ, якого вже не існує. А по-друге, ти розумієш, що є речі, які можуть бути цінні для тебе як автора фільму, але вже не такі важливі у контексті цієї великої драми, трагедії, яка сталася. І, звичайно, ми змінили дуже багато всього у чорновій версії стрічки.

- Чи були під час зйомок небезпечні моменти, пов’язані з війною? Чи переносили через це зйомки в інше місце або на інший час?

- Нічого ми не переносили, тільки зйомки в Гімалаях кілька разів відкладалися через ковід. Був момент, що вже й не вірили, що поїдемо насправді у ті Гімалаї, це стало такою далекою мрією для всіх нас (сміється).

Але через воєнні дії у той час зйомки не переносили. Я, в принципі, не можу сказати, що я безстрашна людина, але мене вибухи не лякали. Єдине, переживала за героїв. Бо коли ти з ними знаходишся поруч і починається обстріл, вони такі: «Та, все норм». І ти розумієш, що їм це, може, і звично, але ти як дорослий за них відповідаєш. Якщо з ними щось станеться, це їхнє «та» буде на мені.

- Героями вашого фільму стали підлітки з прифронтових районів Луганщини. Як склалася їхня подальша доля?

- Наприкінці фільму ми в титрах розповідаємо про їхнє життя зараз. Родина Андрія і Руслана жили в Золотому (на окупованій з червня 2022 року частині Луганщини, – авт.). Я була там у перші дні повномасштабної війни. Тоді вже майже перестала знімати. Хотіла їм допомогти виїхати, адже це перша лінія. Було зрозуміло, що дуже скоро вони могли опинитися в окупації.

Родина Руслана одразу не хотіла їхати. «Все буде нормально, все буде добре. Куди ми поїдемо, кому ми потрібні? У нас тут усе є, у нас тут підвал». Родина Андрія теж спочатку відмовилася. У них сприйняття небезпеки не таке було, як у всіх інших українців. Адже вони усі ці роки жили біля фронту, ну, тепер трохи більше бахкає. Звісно, всі розуміли, що цього разу все серйозніше, були страх, напруга, але все одно вони були впевнені, що наша оборона вистоїть, і не хотіли залишати свій дім.

Зрештою сім’я Андрія виїхала, коли у Золотому-4 вже майже нікого не залишилося, а селище було наполовину зруйноване. Родина Руслана, на жаль, не виїхала, і контакт з ними був втрачений. Я з ними говорила до останнього. В травні, коли почалася окупація, я вже була на фронті. А потім зв’язок пропав.

Лізу ми з моїм другом, бельгійським режисером, вивезли з Харкова. У нього був мікроавтобус Volkswagen Т4, ми туди могли б умістити багато людей і евакуювати всіх, зокрема й родини Руслана та Андрія. І була можливість вивезти їх до Бельгії.

З Лізою та її родиною ми домовилися одразу. Вони сказали: «Звичайно, Лізу треба вивозити, забирати». Їй уже не було куди повертатися, бо Станиця опинилася в окупації на четвертий день війни. Ми забрали Лізу з бомбосховища разом із її подружкою зі Станиці, яка теж вчилася у Харкові.

Ілля вже нічого не міг зробити. Коли Щастя повністю розбомбили, стало неможливо проїхати у Станицю. Навіть евакуаційні автобуси, які мали забирати людей ще до повномасштабного вторгнення, не змогли туди потрапити.

Родина Лєри також збиралася, але евакуаційні автобуси не приїхали, не змогли. Лєра мала чекати повноліття, щоб її мама дозволила виїхати, і тоді вони дивом вибралися з окупованої Станиці дуже складними маршрутами. Зараз живе у Франції.

- Зараз підтримуєте зв’язок, із ким це можливо?

- Так, підтримую. Всі, хто виїхав, хто не в окупації, були на прем’єрі фільму в Берліні. Ліза їздила ще в Прагу на фестиваль, у Польщу, навіть без мене на фестиваль у Люксембурзі.

Андрій закінчив школу і вступив у Дніпровський політехнічний університет на спеціальність електроенергетики, електротехніки та електромеханіки. Вони з родиною живуть у Павлограді.

Ліза вчиться у прекрасній академії мистецтв у Бельгії, одна з найкращих студенток там. Одразу було зрозуміло, що вона дуже талановита дівчинка.

АТМОСФЕРА НА ПРЕМʼЄРІ БУЛА ПРОСТО МАГІЧНА

- Світова прем’єра вашої стрічки відбулася на «Берлінале», а всеукраїнська – у Києві на фестивалі «Docudays UA». Чи відрізнялося сприйняття стрічки європейською та українською публікою?

- У Берліні була просто магічна, дуже емоційна прем’єра. Зал на 800 місць був заповнений, нам тричі влаштували стоячі овації. Таке було відчуття, що ти не на якомусь «Берлінале», а ніби вдома. Після Берліну я навіть боялася показу на «Docudays», переживала, раптом піде щось не так. Але вийшло теж дуже тепло і дуже чуттєво. Тому для мене є певна спорідненість цих показів.

- Розкажіть трохи про подальшу долю фільму. На скількох фестивалях його уже показали і скільки є запрошень у найближчих планах?

- Точну кількість фестивалів, у яких ми взяли участь, сказати зараз не зможу, але точно більше 20, навіть ближче до 30. Маємо вісім нагород (з часу інтерв’ю їх уже стало 11, – авт.). Є ще близько 15 запрошень і, думаю, восени буде ще більше, бо якраз починається такий фестивальний період. А є ще спеціальні покази, події, куди нас кличуть для представлення фільму. На жаль, не на всі я можу поїхати – наприклад, на показ, організований Українським інститутом у Лондоні.

- Коли фільм зможе побачити широкий глядач на стрімінгових платформах чи у прокаті?

- Треба пройти різні технічні процедури, ми маємо здати підсумковий аудит. Бо у створенні цього фільму взяло участь багато міжнародних партнерів, тож попереду – розрахунки, а також здача фільму Держкіно. Дуже хотілося б, звісно, щоб ці процедури не затягувалися і наш фільм запустився в прокат уже наступного року.

НА ПОЧАТКУ ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ РЕЖИСЕРКА У МЕНІ ВМЕРЛА

- Після початку повномасштабного вторгнення ви стали військовою. В який момент вирішили, що потрібно долучитися до війська?

- Майже на початку. Я відчула, що я абсолютно не корисна як режисер. Було відчуття, що маєш діяти тут і зараз. Ще в 2014 році, коли знімала бійців-добровольців ДУКу, в мене виникла ця дилема: як залишатися за камерою, коли ти насправді хочеш брати участь у подіях безпосередньо, хочеш діяти і робити більше? Тоді я дала собі обіцянку: якщо війна буде рости, то я відкладу камеру. І я цю обіцянку виконала.

У мене не було сумнівів. Було відчуття, що якщо ми зараз усі будемо діяти, то зможемо зупинити ворога.

Потім, через місяці, ти вже відчув, що це надовго, це марафон, а не спринт, який ти супершвидко пробіг. І тоді вже почалися інші якісь думки. Що робити далі? Закінчувати кіно і повертатися до режисерської роботи чи підписувати контракт із ЗСУ? Я пішла завершувати фільм.

- Доєднатися до війська було рішенням громадянки Аліси Коваленко чи режисерки?

- Це громадянське рішення. Режисерка померла в мені у той момент (посміхається). Її вже не було, я щось механічно знімала, але я більше не відчувала, що це важливо.

- Була можливість знімати під час служби?

- Я знімала, але не для кіно, а щоб зберегти пам’ять. Це був відеоальбом для мене. Плюс я думала, що щось залишиться для мого сина, якщо я загину. Я багато записувала відеоблогів для нього, розказувала. Просто фіксувала своїх побратимів, знімала нудне кіно, звичайну військову рутину. Це були не драматургічні сцени, а просто фіксування реальності.

- Десь уже планували чи плануєте використовувати відзнятий матеріал?

- Ми почали розробляти цю історію. Вона більше, насправді, про мій діалог із сином, внутрішній діалог. Я писала йому листи в майбутнє. Думала, якщо я загину, він виросте, стане підлітком і буде міркувати: «А чому вона це зробила? Чому я виріс без неї?» Хотілося дати йому відповіді на ці запитання. Я робила якісь маленькі такі записки про цей екзистенційний досвід. Ти не можеш розказати все це п’ятирічній дитині, тож я записувала, щоб передати йому потім.

ЧОТИРИ ДНІ БУЛА У ПОЛОНІ В СЕПАРАТИСТІВ

- Перед показом ви розповідали, що служили під командуванням буковинця Валерія Красняна з позивним «Барс» (одну з нагород Одеського кінофестивалю Аліса Коваленко присвятила загиблому командиру і його рідним, - авт.). Він загинув на фронті, я чув, що про нього зараз також знімають документальний фільм. З вами не зв’язувались його творці?

- Так, ми на зв’язку. У нас є чатик нашого підрозділу. Ми в курсі.

- Чи було у вас бажання долучитися до зйомок цього фільму?

- Поки що вони в процесі збору матеріалів. І я так розумію, там уже багато чого є. У мене є сцени з Барсом, зняті ще 2014 року. Тому так, я думала щось передати для цього проєкту. Але не знаю, чи в них є потреба в моїх відеоматеріалах.

- Нинішня велика війна привернула увагу до нашої країни у світі. В тому числі, й серед кіномистецьких кіл. На вашу думку, кіно про нашу війну повинні більше знімати українські режисери чи іноземні?

- Я думаю, що мають бути почуті наші голоси. Звичайно, є хороші іноземні кіномитці, багатьох іноземних режисерів я дуже поважаю. Але все одно скажу, що в першу чергу мають бути наші голоси.

Для іноземних режисерів – усе трошки простіше. Вони приїхали сюди, познімали і поїхали собі в комфортні умови працювати над фільмом далі. А коли ми монтували наш фільм, то були обстріли, блекаути. У мене вдома 36 годин поспіль не було ні освітлення, ні води. І я вважаю, що важливо підтримувати українських режисерів.

Крім того, через світову увагу до наших подій сюди приїхало багато і не дуже хороших фільммейкерів. Є ризик, що в масиві неякісних зйомок загубляться важливі історії. І в нас теж є такі режисери, які знімають не тому, що мають щось важливе висловити, а просто тому, що можуть. Але ж мова не тільки про те, що ти можеш, ідеться про якісь глибинні речі.

- У 2014 році ви потрапили у полон. Тоді також служили?

- Тоді я потрапила в полон як цивільна, але, звичайно, вони одразу казали, що я снайпер і корегувальниця. Ці ярлики тоді на всіх вішали поголовно.

- Ви там проживали чи працювали в той момент?

- Ми просто знімали події на Майдані. Потім мій хлопець Стефан, французький кореспондент, поїхав у Донецьк. Звичайно, я теж поїхала як документалістка, бо це частина історії моєї країни. Було дуже страшно знімати в Донецьку, який уже був, по суті, окупований. Уже “адміністрація” ця була, “НКВД” на 7-му чи 8-му поверсі, допити і все таке.

А потім я поїхала на блокпост українських наших хлопців знімати. І вже коли поверталася на нашу територію, то потрібно було проминути кілька ворожих блокпостів. І на одному з них мене таксист здав сепаратистам, сказав, що я з українськими військовими. Мене витягли з машини. Вони були впевнені, що я снайпер чи корегувальник. Били мене по ногах і казали: «Вона точно снайпер, бо не плаче, коли її б’ють». А мене просто щось заблокувало, я ніби завмерла і нічого не відчувала, не могла навіть плакати від болю.

Потім мені там якісь листочки підкидали, що я когось здавала – «понавішували» на мене купу різних злочинів. Але насправді, їм усе одно було, хто я така, – головне, що я була для них «нацисткою» і ворогом.

- Де саме ви перебували і скільки часу довелося там провести?

- У Краматорську, тоді окупованому. Мене допитували в їхній “адміністрації”. У полоні провела фактично чотири дні.

- В яких умовах вас утримували?

- На щастя, «на підвал» я не потрапила. Мене відвозив на квартиру “Гром”, який представився главою контррозвідки. Він був російським офіцером і не приховував цього. Сказав, що зараз просто у відпустці, приїхав підтримувати людей на Донбасі, – відома байка. Із тієї квартири мене возили на допити в “адміністрацію”. Наступного дня після того, як я потрапила в полон, мій хлопець Стефан приїжджав у Слов’янськ, який також був уже окупований. Він там зустрічався із Пономарьовим (В’ячеслав Пономарьов – самопроголошений мер Слов’янська у період окупації. – Авт.). Той підтвердив йому, що я в полоні, й порадив Стефану тікати звідти. Але після того візиту вони злякалися, що я пов’язана зі світовими журналістами. На той момент їм ще було важливо, що про них пише світова преса. Тому не знали, що зі мною робити. Боялися, якщо мене пристрелять, то буде якийсь скандал. Хоча мені цей “Гром” казав, що якби не він, то мене би застрелили, а він мене врятував від сепаратистів. Не знаю, що з того правда.

- Що надавало сил триматися у полоні?

- Нічого не давало. Вночі займалася якимось спортом, щоб виснажити організм і вирубитися. Я дуже переживала за Стефана, бо вони мене лякали, що поїдуть і заберуть його «на підвал». Я себе звинувачувала, що потрапила в полон і через мене можуть постраждати інші. Тому намагалася себе максимально вимотати, щоб заснути хоча б.

НА ФРОНТІ 80% ЧАСУ – ЦЕ РУТИНА

- В одному з інтерв’ю ви розповідали, що лише за 8 років змогли пересилити себе і почати знімати документальний фільм про жінок, які повернулися з полону. Розкажіть, що це буде за проєкт?

- Я є членом організації «СЕМА Україна» (SEMA Ukraine), куди мене ще від початку запросила Ірина Довгань. Це організація українських жінок, які були в полоні, у в’язницях, катівнях, на окупованих територіях, зазнали сексуального насилля, тортур. Нас підтримує «Міжнародний фонд Деніса Муквеге», дуже відомого конголезького гінеколога, який допомагав лікувати жінок, постраждалих від сексуального насилля під час Другої конголезької війни. Цей фонд долучився до підтримки нашої діяльності, зокрема до створення фільму, який би документував злочини, скоєні проти жінок в Україні. Але в якийсь момент я просто зрозуміла, що не зможу цим займатися. Це було дуже складно емоційно.

А після початку повномасштабної війни, коли з’явилися десятки страшних історій, все ж таки Ірина мене вмовила. Я взялася за це і зараз відчуваю, що це дійсно важливо.

- Тобто це буде повноцінний документальний фільм?

- Я б сказала, що він буде більш правозахисним. З візуальної точки зору, я ще шукаю необхідну форму. Думаю, це буде така музична історія різних жінок, які були в полоні в період з 2014 до 2022 років, та жінок, що постраждали після повномасштабної агресії. Також сюди додалися історії трьох жінок із Херсона, які були в окупації. Це дуже важко. Коли ми з Іриною перший раз поїхали і за день вислухали чотири історії, я приїхала в готель і подумала, що зараз помру просто. Це ніби ти пройшов через усі кола пекла чотири рази. Але наступного дня я зрозуміла, що важливо про це говорити, і щоб кожен злочин залишився задокументований.

- Над чим іще зараз працюєте?

- Є проєкт, про який ми вже говорили, – «відеощоденник» для мого сина. Це буде більше про те, як ми говоримо з дітьми, про наш екзистенційний досвід. Але зараз я більше працюю не над відеоматеріалом, а над текстовою складовою: своїми нотатками, текстами і спогадами. Тому що це буде не класичний фільм зі звичним сторітелінгом, а скоріше поетичне есе, дуже повільне кіно. Там будуть кадри з фронту, але не буде екшна. Це про очікування і фронтову рутину. Бо на фронті насправді 80% – це рутина. Ти просто дивишся нескінченно у поля, а потім – бац! – і може тобі прилетіти. Ти можеш не встигнути пройти жодної битви.

- Чи немає бажання повернутися до війська?

- Дуже велике бажання! Я постійно думаю: «Зараз це закінчу і повернуся». Я на зв’язку з друзями, з побратимами. І дуже важко кожен день прокидатися і давати собі раду із почуттям провини. Я намагаюся, але щось не виходить ніяк.

- А на якій посаді ви там були?

- Офіційно я була записана стрільцем. По суті, ми там були піхотою. З 92-ю бригадою ми там стояли і робили все те ж саме, що й вони: ходили у спільні наряди, стояли в одному окопі... Це робота із простими, прямолінійними задачами. Але в піхоті найбільше гинуть. Бо вони завжди першими йдуть у бій.

Віталій Олійник, Чернівці
Фото надані організаторами Одеського міжнародного кінофестивалю