Українське кіно після Перемоги – перспективи розвитку
Нещодавно у Чернівцях провели шестиденний фестиваль глядацького кіно «Миколайчук OPEN». Наскільки вдало пройшов цей захід – судити глядачам, якими щодня мінімум наполовину заповнювалася 300-місна зала кіномистецького центру Івана Миколайчука. Деякі вечірні покази збирали аншлаг. Зокрема, ажіотаж серед гостей фестивалю викликали українські фільми, яких було чимало: в межах кінофестивалю відбулося вісім українських прем’єр. Тут були ігрові драми, комедії, документальне кіно, короткометражки. Також показували трейлери і тизери українських фільмів, які скоро можуть з’явитися на широких екранах.
За підсумками кінофестивалю у простого глядача могло скластися враження, що український кінематограф наразі переживає новий етап розквіту. Але правда – у тому, що показані фільми зняті в 2019-2021 роках. Із початком повномасштабного російського вторгнення виробництво ігрового кіно в нашій країні практично зупинилося. Натомість почали активніше знімати документальні стрічки, які вже отримують нагороди на світових кінофестивалях.
Під час «Миколайчук OPEN» кореспондент Укрінформу поспілкувався з українськими митцями про те, яким вони бачать наше кіно після Перемоги.
ЗАПУСКАТИ ПРОЦЕС «З НУЛЯ» БУЛО ДУЖЕ ВАЖКО
Зокрема, акторка Римма Зюбіна під час творчої зустрічі пригадала, як важко запускався процес кіновиробництва в Україні. Розповіла, як українські актори раділи кожній хоча б епізодичній ролі у повнометражному фільмі й як вони виживали в тих умовах.
- Першу свою головну роль у повнометражному кіно я зіграла у 1992-му, мені тоді був 21 рік. Це був фільм Дмитра Томашпольського «Про шалене кохання, снайпера і космонавта». Після його виходу мені пророкували успішну кар’єру. А вже буквально наступного року все кіно “закривається”. На кіностудії Довженка заморозили багато проєктів, через відсутність фінансування в 1990-х один фільм міг зніматися кілька років – і не доходити до кінотеатрів. У 2000-му для українських акторів за щастя було знятися в рекламі. Платили 30-50 доларів за таку зйомку, а місячна зарплата була близько 10 доларів. І то ці виплати розтягували на кілька місяців. А всім акторам так само треба було платити за квартири, за щось харчуватися тощо. Фактично до 2000 року не було ніяких українських серіалів та фільмів, – каже Зюбіна.
Акторка також розповіла, як у свій час потрапила на одну з головних ролей до російсько-українського серіалу «Леді бомж». Акторів відбирали в тому числі й в Україні, але на головну роль могли затвердити лише російських, а наших брали на другорядних персонажів чи в епізоди.
- Російська режисерка тоді побачила мою роботу в театрі, де я грала Офелію. Вона мені запропонувала спробуватися на нестандартну таку роль алкоголічки Горохової (сміється – ред.). І мене затвердили. А коли за два місяці приїхала знімальна група з Москви, то сказали, що на всі головні ролі повинні бути лише російські актори. Мені запропонували другорядну роль няні. Та перед початком зйомок акторка, яка мала грати цю алкоголічку Горохову, затрималася на зйомках іншого проєкту в Санкт-Петербурзі. Продюсер категорично заявив: «Починаємо зйомки завтра!» Тому мені пізно увечері подзвонили і сказали, що повертають на головну роль. Це була випадковість. І мене довгий час після виходу цього серіалу вважали російською акторкою, – розповіла Зюбіна.
За її словами, українському актору в ті роки було практично неможливо потрапити у якийсь фільм чи серіал. Українське кіно майже не знімалося. Була шалена зневага до українського кіномистецтва, до українських акторів. Зюбіна пригадала випадок, коли до актора Віталія Лінецького після отримання нагороди за найкращу театральну роботу підходили журналісти із камерою і запитували... не про його роль, а про те, як йому гралося разом із російською кінозіркою.
- Одного разу мене затвердили на проєкт. На щастя, я так у ньому й не знялася. Там режисер мені казав, що вони усі українські прізвища, які закінчуються на «-ко», будуть змінювати на російський лад, щоб подати, ніби у них всі актори російські. І мені каже: «Добре, що у тебе таке прізвище, яке не потрібно змінювати». Було так гидко, – констатувала акторка.
Українське кіно почали активно знімати із 2013-2014 років. Зокрема, над стрічкою «Гніздо горлиці», в якій Римма Зюбіна зіграла головну роль української заробітчанки, працювали близько трьох років. За цю роль вона отримала нагороду кінопремії «Золота дзиґа» у номінації «Найкраща акторка». І з того часу в Україні почало доволі активно розвиватися кіновиробництво.
НОВЕ УКРАЇНСЬКЕ КІНО НЕ БУДЕ ТЯЖІТИ ДО РОСІЙСЬКОГО
Проте на заваді планам стала повномасштабна війна. За словами Зюбіної, минулого року держава не запустила жодного проєкту виробництва ігрового кіно. А в разі зупинки цього процесу запустити його в майбутньому може бути дуже складно.
- У нас зараз величезні проблеми з фінансуванням українського кіно. Люди не думають про перспективу, і в 2025 році може виникнути така ситуація, що ми в кінотеатрах не побачимо жодного нового українського фільму. Тому що все, що зараз іде в прокаті й на фестивалях, знімалося в 2019-2020 роках. Все запущено було, монтувалося, робилося раніше. Кіно не створюється за один місяць, за пів року. Ситуація дуже нерадісна й неоптимістична, – вважає Зюбіна.
Вона зауважує, що під час війни не знімається ігрове кіно, яке б фінансувала держава. Натомість з’явилося багато документальних фільмів, які митці роблять власним коштом або за гроші меценатів.
- Дуже багато хлопців-кінематографістів, які зараз на фронті, проводять власні зйомки. Багато людей, навіть не кінематографісти, знімають реальні історії окупованих і звільнених територій, все, що відбувається у війську. Але для того, щоб такі зйомки стали повноцінним фільмом, а не відео в телефоні, треба все ж таки докласти фінансування. У мене величезні питання до того, як будуть розподілятися державні кошти. Пітчинги не проводяться, умови невідомі. Вважаю, що відкладати ці речі на період «після Перемоги» не варто, – застерігає Римма Зюбіна.
Водночас режисер документального та ігрового кіно Володимир Тихий не такий песимістичний у своїх прогнозах щодо майбутнього українського кінематографу. Зокрема, він вважає, що документалістика в Україні вийде на новий рівень розвитку, а якісне документальне кіно в майбутньому може стати підґрунтям для хороших ігрових фільмів.
- Перш за все, кіно після Перемоги буде українським. Це вже великий плюс. Тому що, по суті, навіть до початку повномасштабного російського вторгнення багато фільмів у нас вироблялося з таким розрахунком, щоб воно було не українським, а якимось пострадянським, щоб його можна було продати ще в багатьох інших місцях. Ця «українськість» нашого майбутнього кіно буде головним позитивом. Що ж до його художніх якостей, то це питання залишається відкритим. Адже це індустрія, ринок, бюджети… Без усього цього якісне кіно не виникає. Не думаю, що ми десь за 5 років зможемо зробити якісний стрибок у плані виробництва глядацького кіно, але за цей час, сподіваюся, буде закладений фундамент для хорошого піднесення. Результати цього підйому, думаю, зможемо спостерігати вже десь за 7-8 років, – ділиться прогнозом Тихий.
На його думку, нинішні цифрові технології призводять до того, що вже не йдеться про якесь “наздоганяння” європейської чи американської кіноіндустрії. Мова буде йти про те, що наша країна матиме свою цільову аудиторію і саме з нею працюватиме. Потрібно буде вибудовувати в кіновиробництві національний культурний контекст України, переконаний Володимир Тихий.
ЗНІМАТИМУТЬ ТРИ ВИДИ ІГРОВИХ ФІЛЬМІВ
Водночас, навіть при зупинених на сьогодні деяких процесах державного фінансування кіно в Україні, після їх відновлення запуск українського кіновиробництва не буде настільки проблемним, як ще 10 років тому.
- Я розумію, що буде складно, але не так, як тоді, коли запускався взагалі український культурний процес. Умовно кажучи, 10 років тому, коли це все просто з нуля починали будувати. Так чи інакше теоретична база в нас буде дуже хороша. Практична – це, звісно, інвестиції, інші ресурси, не тільки інтелектуальні, а й творчі... Тут треба гроші, треба технології. І якось усе подолаємо, – переконаний режисер.
В цьому аспекті нашій індустрії допоможе той факт, що зараз дуже багато знімається документальних матеріалів.
- Документальне кіно – це підґрунтя репрезентативних архетипів, образів, сценаріїв, героїв. Тобто воно буде присутнє так чи інакше. Це якраз та база, на яку будуть спиратися, я думаю, дуже багато фільмів. І не тільки про війну насправді, просто про життя. Все одно це буде так чи інакше відштовхуватись від документального кіно, – додав Тихий.
Підтримує його думку і сценарист, генеральний продюсер кінофестивалю «Миколайчук OPEN» Олексій Гладушевський. Він переконаний, що тема війни в українському кінематографі буде присутня ще дуже довгі роки. А основні майбутні проєкти ігрових фільмів можна поділити на три головні теми.
- Я думаю, що українське кіно майбутнього буде достатньо різне. От зараз багато кіномитців задаються таким питанням: «А як під час війни і після війни знімати кіно не про війну?». А є й інші, які чесно кажуть: «Ми не хочемо, щоб усе кіно було про війну». Так, це наш біль, це наш жах – але ми не хочемо, щоб усе кіно було про війну. Тому мені найцікавіше, коли війна є, вона присутня – але є історія, яка відбувається під час війни. От як-от наш фестиваль. Це історія, яка відбувається під час війни. Війна є, але ми живемо і щось робимо – зустрічаємося, дивимося кіно, закохуємося тощо. І ось такі історії займатимуть найбільшу частину ігрового кіно.
Потім, звісно, будуть, і вже є, розробки фільмів про військових, про наших Героїв. Такі фільми дуже потрібні, й їх варто терміново знімати, щоб усі могли це бачити, щоб ми могли популяризувати, навіть пропагувати український героїзм, українську мужність, українську відвагу.
І третій напрямок, який, я вважаю, буде цікавим – це кіно про історію українських митців минулого. Тому що в нас зараз дуже мало фільмів про наших видатних режисерів, художників тощо, – підсумовує Олексій Гладушевський.
Він зазначив, що по всіх трьох напрямках проєкти вже розробляються, пишуться сценарії. І продюсер сподівається, що вдасться знайти гроші та почати будувати цей процес.
Що стосується документального кіно, то нинішня війна дає поштовх для його розвитку завдяки неймовірній кількості ідей, сюжетних ліній, локацій тощо. І вже зараз українську документалістику відзначають на найвищому рівні у світі, вона не лише частіше бере участь у міжнародних кінофестивалях класу «А», а й перемагає.
Віталій Олійник, Чернівці
Фото Кирила Авраменка, надані організаторами фестивалю "Миколайчук OPEN"
