Виставка Вікторії Любенко «Маніфест Абстрактного» у Музеї історії Києва –ніби відголосок нещодавнього великого проєкту «Віктор Зарецький. Графіка. Ретроспектива». Бо ідея показати свої роботи у випускниці Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури – кілька місяців тому юнка доєдналася до добровольчого батальйону – виникла після відвідин вернісажу художника, якого за роботи у стилі сецесії називають «українським Клімтом». А кілька років тому, ще студенткою, Вікторія написала серію «Український андеграунд 1960-1980-х як явище в історії України», де без підказки вгадуються алюзії, зокрема, на долю мисткині-шістдесятниці Алли Горської, яка була лідеркою супротиву тоталітарній радянській системі. 

«Як справжній художник свідомо робить кожен штрих чи мазок на своїй роботі, так і ти роби кожен свій крок та вибір», – таке гасло Вікторія Любенко винесла як головний меседж у своєму маніфесті і розшифровує його детально. Скажімо, стверджує: «Ворог в сьогоденні – кожна керована безпринципна особистість, яка в цупких, загарбницьких руках стає небезпечною зброєю масового ураження».

Вікторія – представниця 20-річних у нинішній повномасштабній російсько-українській війні –перебуває в процесі мистецького дослідження, але чітко зробила життєвий вибір, вступивши у добровольчий батальйон захисників своєї землі й культурних надбань. У художниці максималізм і трохи наївність перемежовуються у світосприйнятті і творчості з чітким бажанням змінити світ на краще та перемогти.

- Вікторіє, давайте почнемо розмову з 24 лютого. Де ви зустріли день повномасштабного нападу росії?

- 24 лютого я знаходилася у себе в майстерні у Києві, тут недалеко – на Пушкінській (наприкінці жовтня її перейменували на Євгена Чикаленка). Прокинулася о 5-й ранку через те, що у мене впав гіпсовий череп і розбився. Я відразу не зрозуміла, що відбулося. Про це навіть намалювала картину, яку назвала «Перший постріл».

Це робота маркером на підкладці, й акрил. Зобразила цей розбитий череп з майстерні і Ярослава Мудрого, який тримає Золоті ворота – ця фігура відомого пам’ятника мені завжди дуже подобалася, вона мене напрямувала, бо стоїть дуже міцно, естетично.

- Скільки часу ви писали «Перший постріл»? Це та картина, яка через творчу платформу re:commute була показана в культурному центрі Монополь у Берліні.

- Це була така дуже імпульсивна робота. Тривала менше, ніж годину. Але, як на мене, вийшло досить змістовно.

Співорганізатор re:commute Халіл Дервишев возив до Німеччини роботи молодих українських художників, яких об’єднує наша творча платформа, серед яких і мою. Ми об'єдналися, щоб довести доказовим методом, що культура може і повинна бути зброєю, особливо в часи війни.

Я в той час була у Харкові в складі добровольчого батальйону та потрапила під обстріли, отримала осколкові поранення.

- Коли ви доєдналися до добровольчого батальйону?

- Спочатку після 24 лютого я багато малювала. Мотивувала людей, щоб вони не виїжджали, залишилися тут, якщо є безпечне місце, щоб підтримати свою країну. Хоча, звичайно, якщо хочеш виїхати, то краще виїжджати.

Займалася мистецтвом перший місяць. А потім мене щось «перемкнуло», наче якась депресія охопила, став важким душевний стан. Далі щось мене надихнуло піти захищати місто на блокпостах.

Жила на Тургенівській, там пішла в добробат, потім через деякі особисті моменти залишила його. А потім через знайомих потрапила в інший добровольчий батальйон, в якому зараз і знаходжусь, служу. Саме тут мене весь час підтримують дуже сильно.

Крайній виїзд був у Харківську область. І там я потрапила під обстріл: щойно приїхала, в перший же день у центрі Харкова отримала осколкові поранення. І майже місяць не могла ходити, присідати, у мене були проблеми з ногою.

- Де лікувалися після поранення, проходили реабілітацію?

- Повернулася на місце розташування добробату в Харківській області, за 10-15 км до лінії фронту. Проходила реабілітацію, робила щось корисне, що можна було робити.

Чулися бойові дії, розпізнавала, хто коли стріляє: наші чи російська зброя. Не могла ходити, доводилося багато бути на одному місці і це наштовхувало на різні роздуми. Тоді я вирішила написати «Маніфест Абстрактного».

Коли приїхала з Харківщини до Києва, зайшла в Музей історії Києва на виставку Зарецького. Я дуже люблю цього художника, захоплююсь ним. Зверталася до його творчості, зокрема, коли створювала у 2019 році серію «Український андеграунд 1960-1980-х як явище в історії України».

- А що вам у Віктора Зарецького подобається найбільше?

- Подобається весь його творчий період. Живопис у Віктора Зарецького неймовірний. І графіка символічна. Частина образів, методи зображення цього художника дуже схожі на мої пошуки.

Філософія творчості Зарецького, як і в його дружини Алли Горської, – дуже революційні. Такі твори тоді не сприймалися суспільством, а особливо політиками, але були дуже символічними, надихали.

- На нинішній виставці представлені три роботи з цієї серії «Український андеграунд 1960-1980-х як явище в історії України». Одна з них точно – зі згадкою про Аллу Горську, розпластане жіноче тіло на землі. Чому взялися за цю тему?

- Так, там і про Горську, і про Зарецького, про багатьох художників, які чинили спротив радянській владі і яких виганяли зі Спілки, що позбавляло тоді роботи, як правило, принаймні за фахом. Скажімо, виставки наприкінці 1960-х у порожньому цегляному заводі, який можна розгледіти на одній з моїх картин серії, влаштовував Микола Трегуб.

Коли я вже навчалася в Художній академії, на другому курсі, нам дали завдання зробити серію робіт на історичну тему України. Мій викладач – Тарас Ковач. Я тоді вибрала андеграунд 1960-1980-х.

- Чому ви вирішили взагалі в Художню академію вступати?

- Малюю з самого дитинства. Батьки хотіли, щоб вступала в Університет Шевченка на економічний факультет. Я їздила туди, коли писала дослідницьку роботу на тему малих підприємств на прикладі хлібзаводу в 10 класі для Малої академії наук; мені дуже-дуже не сподобалося там. Тому сказала, що не буду вступати у цей виш.

У мене тоді цікавий якийсь процес відбувався, який надихнув вступати в Академію мистецтв. Я пішла на підготовчі курси і зрозуміла, що це мій другий дім, тут живе моя душа і саме тут я маю бути.

- Наскільки часто малюєте? Скільки маєте робіт? Виставка у Музеї історії Києва не дуже велика.

- На початку повномасштабної війни насправді я дуже багато робіт повіддавала, подарувала. Бо боялася, що, не дай Бог, поцілять в мою майстерню, в якій були всі мої роботи. Вирішила: краще у когось хай залишаться на пам’ять, ніж пропадуть.

- Ви не раз згадали про майстерню. Наскільки знаю, у центрі Києва такі приміщення мають переважно імениті художники. Як у вас з'явилася майстерня на вулиці Євгена Чикаленка?

- Я її орендую. Ми знайшли її разом з дівчатами. Раніше це була майстерня скульптора, з відкритим скляним дахом, який використовували для того, щоб діставати габаритні роботи. Там у мене і тепер багато скульптур стоїть. Дуже атмосферне місце.

- Давайте ще з вашими картинами познайомимо читачів. Цьогорічна – «Життя бюрократа». На виставці вона представлена поміж двох віршів: англійською й українською мовами. Читаємо: «Шалена шкереберть системного життя // Один лиш хтось сидить у витоків системи // А люди масово пливуть у повне небуття // Не знаючи, що можна буть самим собою».

- Вірш українською – мій, авторський. Другий текст – з просторів інтернету, я так і не знайшла, кому він належить, утім саме цей текст надихнув мене реалізувати ескіз цієї картини.

Загалом, відтворена на папері історія є реальною. Вона сталася в Академії, у нас там хтось вкрав кілька мільйонів. У цій справі звинуватили бухгалтершу, не знаю, яка її доля. У мене все це склалося у художню графічну роботу про життя людей, коли всі напружені рутиною і проблемами, які нав’язує система. Найчастіше у такому випадку люди не звертають увагу на зовнішній світ.

Якщо уважно роздивитися зображення, то там сидить чоловічок у «таємній» кімнаті (таке приміщення є в Академії), жіночий образ – умовно бухгалтерша, яку звинуватили, яку засмоктала система. Свій вірш я написала вже пізніше, коли створювала роботу у чистому вигляді, переносила з ескізу. Тоді вирішила, що треба додати словесно свою думку. І вийшла така композиція.

- Як обираєте кольорову гаму? У вас переважає темна палітра.

- Я вчилася на графіці, звикла до чорної фарби, іноді використовую провідні кольори. Живописні – дуже рідко, але теж буває.

- Якою була ваша дипломна робота в Художній академії?

- Вона теж представлена на виставці – «Водоспад. (Вознесіння)». Я захистила диплом у 2021 році.

- Розкажіть про подвійну назву. Як на мене, трохи виключає одне слово інше – Водоспад і Вознесіння.

- Буквальна назва того, що зображено, – Водоспад. Це те, що відбувається на картині. Там два потоки: один тече зверху вниз, другий – знизу вверх.

Вознесіння – це про дію, смислове навантаження зображення. Ідея в тому, що можна уявити людське життя – як той кораблик, який пливе за течією, а потім потрапляє у водоспад. Опинившись на дні, у кожної людини завжди є вибір: залишитися на тому дні чи відкинути свої психологічні установки, старі принципи – й обрати нові високі моральні устремління.

- Як виникла ідея проведення кількатижневої виставки у київському музеї?

- Коли я прийшла на виставку графіки Віктора Зарецького, хотіла спочатку зробити дводенну презентацію «Маніфесту Абстрактного». А мені запропонували організувати виставковий проєкт. Подумала, добре. Представлені роботи пов’язані з моєю творчою думкою, навіть певного роду протестом.

Спочатку в Академію я вступала на дизайн. А вже потім перевелася на графіку. Навчаючись вже на факультеті графічних мистецтв, на перший перегляд виставила багато своїх абстракцій з кількох предметів. Мої викладачі трошки здивувалися. Дехто зацікавився, їм сподобалося. Інші взагалі не сприйняли, до категоричного: «Що це таке?». Але потім звикли до мого стилю.

- У музейній залі, де представлена виставка ваших робіт, є ще інсталяція «Вкрадене дитинство». Що за предмети в ній – лялька, свічка, годинник та інші?

- Усі предмети – із близьких до зони бойових дій територій Харківщини. Велика свіча – з позицій ворожої армії, найімовірніше, вкрадена. Раніше вона дарувала світло... Хотіла знайти радянську ляльку, але знайшла пупсика, який сидить і грається осколками – таке дитя сучасної російсько-української війни.

Годинник знайшла в одній з розбитих хатинок. Час – початок п’ятої ранку, яким ми довго пам’ятатимемо 24 лютого 2022 року. Ще посічений (здається, фосфором) відірваний шмат величезної цистерни для води, шматок ракети та дуже художньо розірване відерце. І маленька дитяча понівечена коса – з місць, де ми втратили одного нашого бійця...

- Серед проданих на виставці у Берліні картин - ваша «Війна до того, як вона стала реальністю». Який її посил? Тоді 100% зібраних коштів перерахували Київському військовому госпіталю.

- Це робота, яку написала минулого року восени – після певного проміжку часу, коли взагалі нічого не малювала, закінчивши академію. У мене був період творчого перепочинку, а опісля вирішила написати живопис. Мені захотілося зобразити міст Патона, українські мотиви, на щось абстрактне перетворити свої внутрішні відчуття.

Коли почалася повномасштабна війна, вже весною, я дивилася на цю картину у себе в майстерні і зрозуміла, що через внутрішні відчуття ніби передбачила це російське вторгнення. Праворуч на картині – наші будинки у вогні і небо із заревом, яке бачила після 24 лютого: кольори червоний з чорним і жовтий з блакитним в центрі композиції. Ще на зображенні наче хрестик ЗСУ і червона точка – неначе конкретизують подію війни.

- Ви до 24 лютого якось були дотичні до АТО, ООС? Цікавилися цими подіями – війною на сході України?

- Насправді не сильно цікавилася. Взагалі, була весь час проти війни, хотіла, щоб вона швидше закінчилася. Бажання захищати Україну тоді не виникало. Але коли все стало критичним на всій території нашої країни, бойові дії росія розгорнула проти чи не кожного українця – я все проаналізувала і зробила свій вибір.

- Ви у Києві зараз на ротації?

- На ротації.

- Вас знову можуть перемістити до лінії активного фронту?

- Так, десь до місяця ми можемо бути ще тут.

- Ви не встигли бути причетною до активніших бойових дій, так?

- На жаль, ще в бою не була, тож розказати про них не можу. Бо була тривала реабілітація ноги. Але дуже чекаю.

Валентина Самченко

Фото Руслана Канюки