Анатолій Солов’яненко – перший українець, який проклав стежку на сцену «Метрополітен-опера»

25 вересня у Національній опері з нагоди 90-річчя від дня народження зірки світового вокалу відбудеться ювілейний вечір, присвячений пам’яті Анатолія Солов’яненка. У програмі - виступи провідних солістів Опери, які виконають найвідоміші твори світової класики. Серед знакових партій Анатолія Борисовича, якого іноземні критики називали «українським соловейком», були: Герцог ("Ріголетто" Дж.Верді), Андрій («Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського),  Фауст (в однойменній опері Шарля Гуно), Альфред («Травіата» Дж. Верді), Надір («Шукачі перлин» Ж. Бізе), Рудольф («Богема» Дж. Пуччині) та інші.

Про непросту творчу долю видатного співака, голосом якого захоплювалися меломани різних країн, спадщину митця - наша розмова з його дружиною Світланою Дмитрівною Солов’яненко.

«ВСЕ, ЩО Я ХОЧУ СКАЗАТИ ПУБЛІЦІ, ВОНА ЧУЄ НА МОЇХ КОНЦЕРТАХ...»

Анатолій Солов'яненко народився 25 вересня 1932 року у Донецьку, в шахтарській сім'ї. У 1954 році закінчив Донецький політехнічний інститут, а в 1978 році, вже народним артистом, - Київську консерваторію...

- Ми познайомилися з Толею на роботі, у Політехнічному інституті. Я була лаборанткою на кафедрі, а він - викладачем. Ми жили в одному напрямку, куди ходив трамвай. Їхати треба було хвилин 30, і ми часто опинялися там разом. Я добре пам'ятаю день, коли він вперше відверто звернув на мене увагу. Це було 8 березня 1962 року. До речі, на той час це був робочий день. Толя приніс мені шикарний букет квітів і запропонував провести додому. Для мене це було повною несподіванкою, - пригадує Світлана Солов’яненко. – У 1963-му ми одружилися, свій медовий місяць провели у Лівадії, а далі 37 років разом ішли по життю…

Він завжди був дуже завантажений, але знаходив час для родини, допомагав мені, бо я спершу вчилася, потім викладала у виші. Хоча не просила, Анатолій сам бачив, чим і коли треба допомогти. Міг догледіти немовля, приготувати щось, помити посуд… Його життя багато до чого привчило: мама довго хворіла, а батько важко працював на шахті, тож Толя доглядав молодшу сестру, водив її у дитсадок, потім до школи, підтримував порядок у хаті. У них завжди була ідеальна чистота, всі привчені не смітити і прибирати за собою. Такими виросли й наші діти…

Я багато їздила з чоловіком, якщо була поруч, не пропускала жодного його виступу. Коли ж ми мали вільний час, то проводили його всією родиною: ходили з дітьми на концерти або вистави; влітку їздили на море — це було важливо для здоров’я Анатолія Борисовича. Він завжди хотів, щоб ми були разом!

Не секрет, що останніми роками Анатолій Борисович страждав через вимушену розлуку з Київською оперою, в якій виступав протягом майже трьох десятиліть. Йому пропонували емігрувати, обіцяючи нечувані гонорари, але співак не уявляв свого життя поза Батьківщиною.

У 1993 році Солов’яненко змушений був піти з театру. Йому призначили пенсію — 49 руб. 50 коп. ... Незважаючи на це, він залишався дуже затребуваним за межами України - їздив на гастролі до різних міст і країн, але не забував і про рідного глядача — час від часу виступав із сольними програмами на сцені Національної філармонії, рідко спілкувався зі ЗМІ, а на прохання про інтерв’ю здебільшого відповідав: «Все, що я хочу сказати публіці, вона чує на моїх концертах...»

- Світлано Дмитрівно, чи працює зараз, під час війни, музей Анатолія Солов’яненка, відкритий 2001 року в Козині?

- Так, працює. Нагадаю, спершу це був творчий куточок, далі зайняли кімнату, а згодом розширилися до повноцінного музею, яким досі керує Євген Олійник. З різних причин музей кілька разів змінював місце розташування та існував на громадських засадах. Нині функціонує (як відділення Київського археологічного музею і підпорядковується Київському обласному управлінню культури) у будівлі колишнього дитсадка і займає три кімнати, по сусідству з місцевою бібліотекою.

За традицією, у день народження та смерті Анатолія Борисовича там відбуваються різні заходи, які відвідує чимало людей. Нашою родиною було передано велику епістолярну спадщину, що вже оброблена. Нині експозиція складається із понад тисячі експонатів. До речі, у музеї зберігається сценічний костюм Солов’яненка. Це як згадка про тріумфальний дебют співака у Київській опері у виставі «Ріголетто» Дж. Верді, в партії Герцога, яка стала однією з вершин у його вокальному доробку. Цей раритет має ще одну цінність, бо він подарований улюбленим учителем Анатолія Борисовича — Олександром Миколайовичем Коробейченком, співаком, солістом Донецької опери, саме його 1000 урокам ми завдячуємо народженню нової зірки.

«Коробейченко був артистом і педагогом від Бога, — згадував А. Солов’яненко. — Малював прекрасні пейзажі, створював і шив костюми для сцени, а мені подарував костюм для першого виступу в Київській опері... Педагогом був блискучим! Першої ж зустрічі дав зрозуміти, що може щось зліпити з мене, якщо впряжуся в роботу з головою. Застеріг: для того, щоб стати професійним співаком, треба буде витратити шість, а то й вісім років... Та я був готовий заради співу на все»!

До речі, у музеї є цілий блок, присвячений саме Коробейченку. «За своє довге життя Олександр Миколайович виконав 87 партій, проспівав понад дві тисячі спектаклів, сотні концертів.

Нагадаю, на Київській кіностудії ім.О. Довженка у 1984 році режисер С. Лисецький зняв художній фільм «Прелюдія долі» — це фактично біографічна кіноповість про молодого Солов’яненка та його педагога Коробейченка, де головні ролі виконали актори Євген Лебедєв і Степан Старчиков.

Серед експозиції можна побачити піаніно, яке співак купив, коли ще був студентом Донецького політехнічного інституту. Цей інструмент «їздив» із родиною Солов’яненків багато років із квартири на квартиру, а після смерті Анатолія Борисовича його було передано до музею. Представлені особисті речі Анатолія Борисовича, документи, світлини з вистав і фото із сімейного архіву — з рідними, а також з колегами із Національної опери та з різних країн світу, сувеніри, платівки, листи, книжки, картини, аудіо- і відеозаписи...

«ДО КОЖНОГО СПЕКТАКЛЮ РЕТЕЛЬНО ГОТУВАВСЯ, ЗНАЮЧИ ЗА МІСЯЦЬ, ДЕ, КОЛИ І ЩО СПІВАТИМЕ»

- Давайте пригадаємо, коли вперше столичні меломани почули унікальний голос співака і як він «відшліфовував» свій вокал на стажуванні в Італії?

- На столичній сцені голос Анатолія Солов’яненка вперше прозвучав у 1962 році під час звіту майстрів мистецтв і художніх колективів Донеччини в Жовтневому палаці. Він заспівав романс Радамеса з опери Верді «Аїда», аріозо Каніо з опери Леонкавалло «Паяци» та романс «Розвійтеся з вітром», чим полонив усіх! Після того концерту Анатолія запросили на прослуховування у Київську оперу. І знову овації - вже професіоналів, які спеціально прийшли до зали послухати молодого тенора з Донецька. Дуже скоро публіка спеціально ходила в театр, аби насолодитися кришталевим голосом Анатолія Борисовича.

Зі слів Світлани Дмитрівни, віхою, яка перевернула долю чоловіка, став 1963 рік і відбір вокалістів із оперних театрів колишнього срср на стажування до Італії - у «Ла Скала». Було 80 претендентів, а відібрали п’ятьох, з яких двоє були з України — Анатолій і Микола Кондратюк. Хоча на той час Солов’яненко не мав професійної музичної освіти, але своїм голосом підкорив членів комісії, а знана співачка з Большого театру Марія Петрівна Максакова, яка високо оцінила природні вокальні дані, широту звучання і красивий тембр, назвавши Толю самородком, коли дізналася, що він вивчив італійську мову під час приватних уроків із Олександром Коробейченком, сказала: оформлюйте документи до Італії, і, по суті, відкрила йому шлях у високе мистецтво міжнародного масштабу.

— Анатолій Борисович ніколи не був байдужим виконавцем, усі оперні партії, камерні твори пропускав через своє серце, — пригадує Світлана Дмитрівна. — До кожного спектаклю ретельно готувався, знаючи за місяць, де, коли і що співатиме. Щодня працював над голосом та диханням. Вставав о 8-9 годині ранку. Обов’язково робив зарядку 30-40 хвилин. Він був раціональною людиною, тому багато встигав зробити. У день спектаклю вимикав телефон, не дивився телевізор, не слухав радіо, налаштовуючись на виступ.

1962 року Анатолій був зарахований стажером до Державного академічного театру опери та балету імені Т.Г. Шевченка. Незабаром перемога на Конкурсі молодих вокалістів дала йому право стажуватися в Італії. З 1963 року під керівництвом відомого маестро Барра пізнавав школу італійського бельканто. Протягом трьох років удосконалював культуру виконання, розкривав яскравість і своєрідність голосу, який дедалі більше кристалізувався як лірико-драматичний тенор.

Анатолій приділяв особливу увагу змісту того, про що він співає. Досконало знав італійську мову. З 1963 по 1965 роки стажувався у Міланському театрі «Ла Скала». «Щоб не забути мову, якщо немає щоденного спілкування, нею треба займатися постійно», - говорив Анатолій Солов’яненко. Тому зарядка, голосові вправи і читання італійської періодики та літератури були його щоденними заняттями...

Коли чоловік розмовляв з італійцями, які не знали, хто він, то його сприймали за свого. Намагаючись вгадати його професію, висловлювали припущення: ви, напевно, письменник - у вас дуже гарна літературна мова. Толя дуже любив Італію. Захоплювався її культурою, чудово знав історію країни.

У «Ла Скала» він «відшліфовував» свій голос, відпрацював техніку. Його педагог Барра казав: «Твоє щастя, що ти прийшов пізно в мистецтво». Анатолій почав виступати в 30 років, коли психологічно й фізично зміцнів, тому так добре, на довгі роки, зберіг свій голос. Дехто докоряв його першому вчителеві Коробейченку за те, що десять років — надто довгий термін для навчання. Але Олександр Миколайович виявився правий. Толі пощастило, що він потрапив у руки спочатку до такого чудового педагога, а потім до знаменитого маестро Дженнаро Барра.

Знаєте, розбираючи архів, я знайшла записку Барра, датовану червнем 1964-го, де він рекомендує Анатолію: «Найкращі для подальшої професійної вокальної діяльності співака такі опери: «Ріголетто», «Лючія ді Ламмермур», «Травіата», «Тоска», «Манон Лєско», «Фауст», «Богема». Лише після цього й декількох років набуття сценічного досвіду можна включити до репертуару артиста драматичні опери — «Трубадур», «Кармен», «Аїда». І всі ці рекомендації Толя точно виконав. Не встиг тільки заспівати вердівську «Аїду»...

Унікальний голос Солов’яненка ні з ким не сплутаєш. Він і досі — вже у записах — не залишає байдужими слухачів... За 30 років роботи в Національному театрі опери і балету Анатолій виконав 17 оперних партій, записав 18 грамплатівок (арії, романси, пісні)…

ТРІУМФ І ВИПРОБУВАННЯ

- У радянські часи Анатолій Борисович став першим українським оперним співаком, якого запросили виступити на знаменитій сцені «Метрополітен-опера». Це був тріумф, але й величезне випробування, бо Анатолій Борисович сильно захворів…

У сезонах 1977/1978 років він брав участь у 10 спектаклях "Метрополітен-опера", США. Хочу процитувати слова Пітера Гелба, генерального директора найпрестижнішого оперного театру світу Нью-Йоркської «Метрополітен-опера», який сказав: «Метрополітен-опера» пишається видатними українськими артистами, які відіграли визначну роль у її історії як провідного оперного театру світу. Сьогодні ми віддаємо данину Великому українському тенору Анатолію Солов’яненку, який дебютував у МЕТ в 1977 році, виконавши головні партії – Італійського співака у «Кавалері троянд» та Турріду у «Сільській честі». Він став Великим українським тенором! Анатолію Солов’яненку судилося стати одним із найвидатніших співаків Метрополітен-опера"

Критик газети «Нью-Йорк Таймс» написав про дебют Солов’яненка: «Красивий, стрункий чоловік співав із величезним емоційним переконанням, винятково наповненим красивим голосом». Це не випадковість - його прізвище перекладається як «соловей»…

Перед початком гастролей Анатолій Борисович був у Нью-Йорку. Після того, як його унікальний голос почув артистичний директор «Мет» Річард Родзинський, то запропонував виступити у виставах театру у сезоні 1977 року, хоча графіки цієї сцени розписані на п’ять років наперед! Він пообіцяв надіслати спеціальне запрошення. Але час ішов, а запрошення не було… Випадково Анатолій Борисович дізнався про те, що запрошення все ж надіслали до Держконцерту (тодішня фірма, яка у срср займалася гастролями). Чиновники наводили безліч причин, чому до Нью-Йорка Анатолію їхати не треба. Але коли дирекція “Метрополітен” надіслала ще декілька телеграм на ім’я Солов’яненка з пропозицією виступити у “Сільській честі” Масканьї, у постановці знаменитого Франко Дзефіреллі та у “Кавалері троянд” Ріхарда Штрауса, то, нарешті, чоловіка відпустили на гастролі в Америку…

Справді, Анатолій Борисович став першим радянським тенором, котрий отримав запрошення співати в цьому провідному театрі. Американці його запрошували й на наступні сезони, але не судилося: розпочалася Афганська війна, більше до США співака не випустили…

Ті гастролі у США надовго запам’яталися не лише шанувальникам високого мистецтва. Вони стали важким іспитом для Толі після тріумфальних виступів у «Кавалері троянд» (партію Італійського співака він спеціально вивчив для цих гастролей, бо раніше не виконував цей твір), чоловік раптово сильно захворів на «двогорбий грип» (це захворювання відбувалося у двох фазах: спочатку підіймається температура, потім спадає і видається, що людина одужує, а після невеликої перерви - знову температура +38). Я була поруч – чоловік блідий, виснажений, піт вкриває чоло… Я зателефонувала пану Родзинському. Він прийшов, глянув на стан Анатолія і сказав: «Лікуйтеся, одужуйте. На заміну викличу Пласідо Домінго. Мені потрібно, щоб ви не просто заспівали чотири вистави. Заспівайте хоча б одну, але дуже добре…». Толя поволі одужував і 19 січня 1978 року дебютував у «Сільській честі». Потім заспівав ще кілька вистав цієї опери, віддаючи «борги» Домінго, який виручив його під час хвороби. Прем’єра пройшла з великим успіхом, акторів вітали вигуками «браво»! До речі, коли у 2019 році Пласідо Домінго гастролював у Києві, то у пам’ять про Анатолія, якого добре знав, виконав популярний романс «Чорнії брови, карії очі», який присвятив Солов’яненку…

Знаєте, за час гастролей у США у Анатолія Борисовича з’явилося чимало шанувальників, які відвідували всі його виступи у «Мет», чекали біля службового виходу після вистав, висловлюючи своє захоплення, просили дати автограф, а музичні критики писали хвалебні рецензії. До речі, оригінал контракту з «Мет» зберігається у Національному музеї літератури… Можна сказати, що Солов’яненко - перший українець, який відкрив творчу стежку на легендарну сцену «Метрополітен-опера», а нині цю справу продовжують його талановиті колеги, зокрема солістка Національної опери, сопрано Людмила Монастирська…

Солов’яненко часто гастролював світом. Він виступав у Австралії, Новій Зеландії, Бразилії, Аргентині, США, Канаді, Монголії та Японії, Німеччині, Бельгії, у Болгарії та на Кубі.

- І такий голос-«діамант» звільнили з трупи Київської опери… це вкоротило віку митцеві...

- Вимушена розлука Анатолія з Оперою була для нього дуже болісною, – пригадує дружина співака. – Від тієї травми чоловік так i не оговтався. Артист, який своєю творчістю прославив Україну, виявився не потрібним рідному театру. Заради київської сцени він пожертвував заманливими пропозиціями із різних театрів, не емігрував за кордон, хоча йому обіцяли фантастичні гонорари... Те, що після звільнення з Київської опери Анатолій Борисович не впав у депресію, багато в чому заслуга керівництва Національної філармонії України. Адже відлучити артиста від сцени – все одно, що перекрити кисень людині… Чоловік зізнавався, що іноді, прямуючи на концерт у філармонію, йшов далі, і тільки пройшовши квартал, розумів, що ноги несуть в Оперу (він не любив, щоб його возили в автомобілі, вважав за краще пройтися, налаштовуючись на виступ). Його сольні програми завжди відбувалися з аншлагами. Тому, коли раптово чоловік пішов із життя, ми із синами вирішили, що саме в Колонній залі ім. Лисенка відбудеться прощання з Анатолієм Борисовичем.

В ОСТАННЮ ПУТЬ ВИДАТНОГО ТЕНОРА ПРОВОДЖАЛИ ТИСЯЧІ ЛЮДЕЙ

Анатолій Солов’яненко помер 29 липня 1999 року, не доживши двох місяців до свого 67-річчя...

Ніщо не пророкувало страшної біди. Чоловік був бадьорим і підтягнутим… Ділився враженнями про недавні виступи в Канаді та США, розповідав про майбутні гастролі в Італії (на 8 серпня у нас вже були квитки), про підготовку турне із сольними концертами містами України.

- 29 липня він прокинувся в чудовому настрої, якого у Толі я давно не бачила. Жартував, сміявся. Приготував сніданок і раптом вирішив поїхати на дачу. Не захотів, щоб я його підвезла. Добирався автобусом, - із сумом пригадує Світлана Дмитрівна. – Тоді стояла виснажлива спека. Він сходив на річку, багато плавав. Потім сказав моїй мамі, що ляже відпочити до обіду – і вже не прокинувся… За висновком медиків, чоловік помер від обширного інфаркту. На серці були рубці від семи мікроінфарктів…

В останню путь видатного тенора проводжали тисячі людей. Труну виносили під громові оплески. Анатолія Борисовича поховали у смт. Козин, неподалік від заміського будинку співака.

Нині на центральній алеї козинського цвинтаря на Київщині можна побачити гранітний пам’ятник Анатолію Борисовичу (робота знаного скульптора Миколи Рапая). 

«Йому були чужі метушня, помпезність. Нам пропонували місце на Байковому кладовищі, але я завжди знала, що спокій він знаходив лише на дачі в Козині. Анатолій Борисович лежить під високою сосною, у чудовому, спокійному місці», - пояснює дружина. - У 2008 році йому посмертно було присвоєно найвище звання - Героя України. 

Нещодавно, 21 серпня, Президент України Володимир Зеленський нагородив (посмертно) Анатолія Борисовича Солов’яненка Президентською відзнакою «Національна легенда України». Під час урочистостей особистість Анатолія Борисовича у режимі відеозвернення представляв генеральний директор найпрестижнішого оперного театру світу – Нью-Йоркської "Метрополітен-опера" Пітер Гелб. Солов’яненко був першим українським оперним вокалістом, якого за радянської доби запросили виступити на сцені цього уславленого театру.

На честь А.Б. Солов’яненка названо малу планету 6755, а у багатьох містах нашої країни вулиці носять його ім’я.

***

Театральна династія Солов’яненків продовжується. З 2011 року головним режисером Національної опери України є молодший син Анатолія Борисовича і Світлани Дмитрівни – Анатолій Солов’яненко, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за постановку опери В. Белліні «Норма»). На київській сцені поставив опери: «Мойсей» М. Скорика, «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Норма» В. Белліні, «Дон Карлос», «Набукко» Дж. Верді, «Наталка Полтавка» М. Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Флорія Тоска» Дж. Пуччині, «Севільський цирульник» Дж. Россіні.

Старший син Андрій займається бізнесом, давно з родиною живе у Канаді. Зі слів Світлани Дмитрівни, «на жаль, онуки співом і музикою не захоплюються, хоча у дитинстві починали, і всі діти є дуже музикальними. Стефанії 16 років. Вона вчиться у спеціальній школі для особливо обдарованих дітей; Олександрові – 14. Він дуже любить математику та спорт, а наймолодшій онучці Катерині 11 років. Головне, аби онуки обрали ту професію, яка їм подобатиметься».

«СПОДІВАЮСЯ НА ПЕРЕМОГУ, НА ТЕ, ЩО МИР ТА СПОКІЙ СКОРО ПОВЕРНУТЬСЯ В НАШУ КРАЇНУ»

- Світлано Дмитрівно, а де вас застала повномасштабна війна?

- Вдома, у Козині. Те, що щось погане відбудеться, немов витало у повітрі. Це стало зрозуміло, коли з Києва почали виїжджати дипломати посольств різних країн… Десь о п’ятій ранку зателефонувала моя приятелька, яка живе у Борисполі, і сказала, що їх вже бомблять… Я була у шоці і не могла зрозуміти – це страшний сон чи правда? До мене за кілька годин приїхав син Анатолій і ми з сім’єю почали вирішувати, що робити? Ввечері виїхали на захід України. Знайомі допомогли знайти житло. Велика подяка людям за прекрасне ставлення у складні часи… Зараз слухаю і дивлюся новини. Боляче, що триває повномасштабна війна, гинуть люди, але сподіваюся на перемогу, на те, що мир та спокій скоро повернуться в нашу країну.

Тетяна Поліщук

Фото Руслана Канюки і з родинного архіву Солов’яненків