Пітер Пен, але не зовсім той. Театральна прем’єра
Новий театральний рік у столиці першим відкрив Київський академічний театр юного глядача на Липках прем’єрою вистави «Називай мене Пітер», яку український режисер Давид Петросян поставив за п’єсою німецького драматурга Яна Фрідріха.
Вистава позиціонується для родинного перегляду, і (перевірено мною особисто) у цьому є величезний сенс, бо вам обов’язково буде про що поговорити після неї зі своїм «складним підлітком» (а вони у цьому віці всі складні і небагатослівні). Автори не дають конкретних відповідей, а радше накидають різноманітних ситуацій чи траблів, які можуть трапитися з підрослими (але ще не зовсім дорослими) людьми та пропонують варіанти, які можна обрати, або не обрати, для їх вирішення. І вибір – їсти землю, ковтати жуйки чи вийти на зв’язок з прибульцями – дивний, але не найскладніший.
ХОЧА В П’ЄСІ НЕМАЄ БАТЬКІВ, АЛЕ ПРО НИХ БАГАТО ГОВОРИТЬСЯ, ЦЕ І Є ОСНОВНА ТЕМА – КОНФЛІКТ БАТЬКИ-ДІТИ
«Вік 10-15 років – це важкий період особистого становлення людини, коли виникає конфліктне сприйняття абсолютно всього, що тобі говорять і батьки, і весь світ. В цей час діти зазвичай нервово сприймають все, але з ними вкрай важливо спілкуватися, саме – спілкуватися, а не читати їм моралі: що так можна робити, а так не можна», – розповів мені після прем’єри про свою роботу режисер Давид Петросян.
І ця вистава крута саме тим, що просто показує певну частину життя підлітків. В сучасній драматургії, зокрема, в німецькій, до якої належить автор п’єси Ян Фрідріх, порушується багато складних або незручних тем. Драматург, який пише п’єсу, розкриває її через певні питання, а не через конкретну мораль – він «чіпляє» безліч ситуацій, які трапляються з підлітками, а вже право режисера - яку саме тему виводити на перший план.
«На мою думку, тут головне – непорозуміння з батьками. Це перша причина, з якої Тео тікає з дому і занурюється в світ Пітера Пена, де немає батьків, і ти робиш все, що заманеться. Хоча в п’єсі немає тата і мами як фізичних героїв, але про них багато говориться, і я певен, що основна тема – конфлікт батьки-діти, але трошки в іншій віковій категорії», - ділиться власною думкою режисер.
Крім цього, особисто мене зачепило ще кілька важливих моментів, наприклад, сцена, де наочно показано, як може змінитися людина, коли відчуває ситуативну владу над іншою – добрий (хоч і неслухняний) хлопчик раптом перетворюється на злого деспота, коли в його руках опиняються ліки Джені, яка його, на свою біду, саме в той момент не слухається...
– Так, зараз у новинах часто показують, як підлітки, отримавши якусь зброю в руки, приходять до школи і можуть перестріляти півкласу, – каже режисер. – В тому й справа, що перехідний вік здатен виливатися в агресію, і якщо ні батьки, ні педагоги з дітьми не працюють – може статися трагедія. Треба допомагати маленькій людині потрошку дорослішати. Центральна подія вистави у тому і полягає – коли Тео чує на свою адресу від Пітера Пена, що він дорослий, то припиняє бачити в цьому щось страшне і починає брати на себе відповідальність за тих, кому він сам ще сцену тому погрожував.
– Тут ще й заповідь «Не сотвори собі кумира» можна побачити. Він же того Пітера Пена власним месією вважав, а виявилося, що той не такий вже й хороший?
– Це теж є. До того ж, якщо ви помітили, то наш «Пітер Пен», не зовсім Пітер Пен. І це найстрашніша ситуація, яка може статися – ми бачимо сцену, де якийсь чоловік зайшов і прочитав листи дитини, а потім хтось прийшов, переодягнувшись Пітером Пеном. Тут акцентується, що дітям дуже важливо розуміти: не варто з незнайомими людьми на вулиці спілкуватися та йти туди, куди вони пропонують.
Взагалі, в Європі давно прийнято, що є вистави для сімейного перегляду. Самих дітей сюди школами водити, напевно, не дуже правильно, бо вони мають потім все це обговорити з батьками, переосмислити. Це круто, коли після спільного перегляду родина може поспілкуватися про те, що вона побачила. Ця вистава саме для сімейного перегляду, – переконаний режисер.
Варто уточнити, що нинішня прем’єра «Називай мене Пітер» – не це прем’єра в чистому вигляді, адже історія про хлопчика Тео, який шалено прагнув зустріти Пітера Пена і назавжди залишитися маленьким, вже йшла на сцені ТЮГу.
– То була взагалі моя перша робота в театрі! – говорить Давид Петросян. – Я поставив її саме на цій сцені близько шести років тому, вона пробула в репертуарі менше року й зникла, і от Слава (Жила – директор-художній керівник театру) запропонував відновити її. Ми запросили трьох нових акторів – Настю Зюркалову (Ребека), Ігоря Іванова та Гліба Михайличенка (Пітер Пен). Марічка Штирбулова (Дженні) і Марта Коссаковска (Тео) грали з самого початку.
– Акторський склад – справді чудовий!
– Я люблю акторські вистави, люблю, коли актори у виставі круті, – посміхається режисер.
Декорації на сцені – мінімальні, але все дуже вдало акцентовано, що дає повну картинку світу героїв: і реального (кімнати, майданчик), і віртуального світу їхньої уяви (Ніландія). Все це створила художниця Катерина Маркуш. А дуже гарне смислове і настроєве відео намалювала Олена Авраменко. Музику до своїх вистав Давид Петросян завжди добирає сам.
Вистава йде на камерній сцені ТЮГу і грається одним акторським складом, лише на ролі Пітера Пена два виконавця: Ігор Іванов і Гліб Михайличенко. «Вони чудові актори, тому мені захотілося з ними обома попрацювати. Маю надію, що ми ще з ними попрацюємо в цьому театрі», – посміхається режисер.
Вистава перекладена чудовою українською від Наталки Сняданко. «Вона дуже класно цю п’єсу переклала! Вона також гарно і Кафку переклала, і дуже багато інших цікавих романів. Думаю, що ми з нею ще поспівпрацюємо над якоюсь німецькою п’єсою. А Ян Фрідріх – крутий німецький драматург, він дуже багато зараз пише, і маю надію, що якось ми поїдемо з цією виставою до Німеччини», – поділився зі мною своїми планами Давид Петросян.
ТУТ РОЛЬ ПІТЕРА ПЕНА – НЕ ПОЗИТИВНА, І МЕНІ БУЛО ЦІКАВО ПРАЦЮВАТИ, ЩОБ ПОКАЗАТИ ДВОЇСТІСТЬ ЦЬОГО ПЕРСОНАЖУ
Як я вже написала, роль неоднозначної персони – казкового (чи ні) Пітера Пена виконують два актори Ігор Іванов та Гліб Михайліченко, обидва резиденти ТЮГу.
– В даному випадку, роль Пітера Пена – не позитивна, як ви підмітили, і мені було дуже цікаво працювати з режисером над тим, щоб показати двоїстість цього персонажу – два його боки, один з яких, власне, тут негативний. Ми з Глібом Михайличенком по-різному створили своїх героїв (у мене і сміх інакший, та й взагалі ми різні – і персонажі наші різні!) але акторська задача у обох була така, щоб дитина нам довірилась, щоб потім забрати її з собою в країну Ніландію» - розповів Ігор Іванов.
– Ми з Давидом саме про це й говорили: а чи справді в Ніландію він його хотів забрати? Хто взагалі той ваш «Пітер Пен» зі страшним сміхом? Може взагалі маньяк який?.. – розпитую у актора.
– Або соціопат… Так, ми й хотіли це донести, аби у дітей залишилося уявлення – реальність така, що коли виходиш з дому, тебе може чекати небезпека! Ми ще будемо допрацьовувати цей посил, щоб вони усвідомлювали – навіть на дитячому майданчику, де завжди можна весело провести час, може чекати ще й реальна небезпека, до якої треба бути готовим: звернутися до поліції, знати, як себе захистити. Я би хотів, щоб ця думка об’ємніше прозвучала.
– Ігоре, а ви у дитинстві читали «Пітера Пена»? Хотіли, щоб він вас забрав до своєї країни?
– (Сміється). Ні, у мене були інші герої – я любив читати «Діти капітана Гранта», мене захоплював світ Жуля Верна. Я маю старшого брата і двох старших сестер, які всі разом формували мій смак. А завдяки тому, що брат був дуже вихований, чемний (не курив, не пив) і любив читати, це стало для мене хорошим прикладом – я теж був вихованим хлопчиком, який, як наша Джені, грався з мурахами на подвір’ї. У мене був цілий створений для мене світ. Пам’ятаю, колись так захопився спостереженням, як маленька мурашка тягнула зернятко, що коли мене вдарив у щоку півень і проклюнув її наскрізь, я навіть цього геть і не помітив!
(Актор тепло посміхається, згадуючи цей момент, і я собі думаю: от, була б я десятирічним хлопчиком, то точно повірила б такому Пітеру Пену і пішла з ним тих мурашок ловити, чи на кого він там обіцяв полювати в своїй Ніландії).
– Це класно мати в собі дитину, тим більше, коли працюєте переважно з дитячим глядачем!
– У нас є і дорослі вистави («Позичте тенора», «Кураж», «Перетворення»). Я репертуарний актор і задіяний в більш як половині наших вистав. От, завтра у нас «Снігова королева», ми там тролі. Театр юного глядача – це моє основне місце роботи, я люблю дитячого глядача і люблю свою роботу.
У ДЖЕННІ ДОВОЛІ РОЗМИТІ РАМКИ СПРИЙНЯТТЯ РЕАЛЬНОГО І КАЗКОВОГО, ТОМУ ЦІКАВО ДОСЛІДЖУВАТИ ЇЇ ХАРАКТЕР
Роль Дженні – дівчинки, яку «вкрав» Тео, грає прекрасна і самобутня Марічка Штирбулова, актриса театру і кіно, яка крім чудової акторської гри володіє неймовірним вокалом (фільм «Гуцулка Ксеня», археологічна опера «Чорнобильдорф»). У цій виставі вона не співає, але певну «вокальну» партію на високій частоті вона все ж виконує.
- Маріє, ви схожі на свою героїню внутрішньо? Бо зовні, безперечно, вам вдалося перетворитися на маленьке дівча.
– Насправді, схожа (посміхається). Дженні живе в якомусь своєму світі, як і кожен з цих дітей, і на це є причини. Хоча п’єса нам не показує їхні сім’ї, не розказує, що з їхніми батьками (чи розлучені вони, чи що з ними взагалі), але ми розуміємо, що кожен з них по-своєму самотній. Дженні шукає собі компаньйонів для комунікації: вона розмовляє з тваринами, виходить на зв’язок з прибульцями, живе в рожевому кольорі плюшевих іграшок, але водночас прагне реального контакту з людьми. Тому у неї така дивна, іноді не логічна поведінка, коли Тео вривається до неї в кімнату.
У Дженні доволі розмиті рамки сприйняття реального і казкового, і в цьому плані мені було дуже цікаво досліджувати її характер. Я думаю, це проєктується і на дорослих людей.
– Ви були у виставі з самого початку, минуло шість років, прийшли нові актори, ви подорослішали, а чи позначилося це на вашій героїні?
– Звісно, вона змінилася. Проходить час, актор по-різному відчуває роль: коли тільки входить в неї, і вже потім – коли відбувається взаємодія різноманітних життєвих процесів із мистецькими. Це завжди щось нове, і кожна вистава дещо змінюється. В цьому і є іскра й суть театрального мистецтва. Тому, вона однозначно змінилася, можливо стала десь більш усвідомлена, і я теж з того часу змінилася, але бажання потрапити в Ніландію і залишатися дитиною залишилося і з Дженні, і зі мною (сміється).
МАРТА КОССАКОВСКА: МЕНІ ДОВЕЛОСЯ ГРАТИ І ХЛОПЧИКА, ЯКОМУ 10 РОКІВ, І БАБЦЮ, ЯКІЙ 100
Роль бешкетника Тео, котрий водночас хоче залишатися дитиною і курити цигарку, грає Марта Коссаковска, актриса театру і кіно. Марта не українка, вона – полька, яка приїхала в Україну навчатися, згодом познайомилася з Давидом Петросяном, і вони разом випустили цю виставу. Актриса активно перекладає сучасні польські п’єси для підлітків і дітей українською мовою.
– Зараз є дуже багато текстів, які можна втілювати в театрі, на різні теми, наприклад: як розмовляти з дитиною про смерть. В сучасному українському театрі такі теми не порушуються, навпаки – їх оминають, бо давайте не чіпати цього, воно складне і важке, давайте розмовляти про все хороше, ставити казочки, хай все у нас буде добре... Але ж життя – не таке! У мене був діалог з українськими батьками, у яких дітки по 7 років потрапили у середовище, де курять траву, сигарети, випивають, і це – норма у тому колі. Тому у виставі різні теми задаються, бо наше суспільство дуже дорослішає, дітки зараз дуже рано дорослішають... – розповіла Коссаковска після прем’єри.
Каже, що роль хлопчика грає вперше. Жартує, що грала і десятилітнього пацана і столітню бабцю, бо режисери вважають, що у неї широкий діапазон, а їй хочеться зіграти принцесу.
– Марто, ваш Тео – такий конкретний пацан, але добрий. Складно грати дитину, ще й іншої статі?
– Він просто наївний, мій Тео! Він вірить у все, що відбувається, і це прекрасно! Діти, вони – такі. Тео сам вибирає відповідь: буде він захищати дівчинку чи не буде. Він дуже довго створював власний світ, занурився в нього, повірив, йому було достатньо комфортно в ньому, і тут – перед ним цей вибір. Перед подібним вибором стоять не тільки діти, а й дорослі. Ми завжди обираємо – бути в суспільстві, розуміти, як інші взаємодіють, або закритися і залишатися у власному світі. Але ми – дорослі більш-менш знаємо, як з цим справлятися, а діти – ні.
– Як вважаєте, на цю виставу все ж дітям краще приходити разом з батьками?
– Звісно! На такі вистави дітям завжди треба ходити з батьками. От, на наступну виставу прийде мій син, якому 7 років. Мені дуже цікаво наскільки він її сприйме (посміхається).
Взагалі, найкращий варіант був би, якби тут сидів психолог, котрий після вистави обговорював би теми, які порушувалися. В Європі є така додаткова професія – підлітковий або дитячий психолог, який працює після вистави з глядачами, з дітками і батьками. – вважає актриса Коссаковска.
СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРУ ДЛЯ ДІТЕЙ ПОТРІБНА САМЕ ТАКА ДИТЯЧО-ПІДЛІТКОВА ВИСТАВА
Ще одну чудову дитячу роль – десятилітньої сестрички Тео на ім’я Ребека правдиво виконала актриса театру і кіно Анастасія Зюркалова. Вона відома широкому загалу глядачів по головній ролі дівчинки з Прип’яті у фільмі «Аврора» режисерки Оксани Байрак. Нині є актрисою театру «Сузір’я».
«Для актора – це дуже класно, тому що в кожному з нас живе внутрішня дитина, і коли ти можеш випустити її, дати змогу собі знову побути маленьким – це супер-класно! Це акторський челендж - зможеш чи ні? Цікавий виклик для актора», - вважає актриса.
Щодо неоднозначності сприйняття єдиного дорослого персонажу вистави – Пітера Пена, Анастасія зауважила: «По-режисерські це було вирішено саме так, що у глядача має виникати питання: це, взагалі, реальність? Це справжній герой чи це уява в голові Тео? І, власне, я думаю, що навіть цікавіше, аби це було в його уяві, тоді це якраз боротьба добра і зла, і добро перемагає».
Нехай ця вистава трохи незвична для українського глядача і дещо непритаманна репертуарам наших тюгів – тому що ми, все ж, звикли думати, що дітям треба давати переважно добрі казкові історії – але я думаю, що саме така непроста, але правдива, іронічна та дотепна дитячо-підліткова вистава потрібна сучасному українському театру. Йдіть всією родиною і обговорюйте – тем буде предостатньо! Наступні покази «Називай мене Пітер» у Київському академічному театрі юного глядача на Липках відбудуться 3, 12, 13 та 23 лютого.
Любов Базів. Київ
Фото: Павло Багмут, Укрінформ
