Про неприродність звучання української у певних жанрах
По-перше, я цілком розумію ці претензії. Я теж часом кривлюсь від якихось слів із певних вуст, мені теж українська часом у кіно чи на телебаченні звучить надто театрально, я помічаю затверду "ч", чи навпаки неприємну м'якість у "вишьнях" і я навіть можу зрозуміти спротив якихось митців, що українська у їхніх творах ризикована штука через отаких споживачів, як я.
Водночас людина має унікальну здатність поставити себе на місце інших. Іншого покоління.
Так от, якщо зробити цю нехитру (насправді хитру) вправу, то виявляється, що українська різна, нею можна говорити як річечкою, а можна екати і говорити з мільйоном акцентів і діалектів, але якщо мова як така тобою сприймається виключно функціонально, а не ідейно, не як маркер своїх і не зовсім своїх, не як спосіб розпізнати природного мовця і навченого, виявляється, що отих всіх перерахованих проблем просто не існує.
Виявляється, українська, як і будь-яка інша мова, просто несе якесь повідомлення, яке ти маєш щастя розуміти.
Для цього треба, щоб українська була річчю в собі, а не цінністю на тлі російської. Я російського тла вже не позбудусь ніколи, але можу поставити себе на місце наступного покоління, для якого російського тла просто не існує, чи воно існує в значно меншій мірі, аніж існувало для нас. Ці діти не встигли шокуватись піґулками і слухавками від Сісі з Санта-Барбари і не вишукували своїх серед тисяч, вони не пам'ятають російського дубляжу в кіно і не знають, що якісь там жанри не годяться для української.
Так от, любі митці й решта, хто переймається вишьнями чи глибокими дикторськими інтонаціями, наші діти їх не помітять, бо, сподіваюсь, мова стане для них функцією і просто рідною, а не рідною всупереч чомусь і її не треба буде нести, як сонцесяйний стяг, а достатньо буде просто нею говорити, хто як може і як вміє. Аби лиш розуміли.
Євгенія Кузнецова
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама