Багато хто, особливо старше покоління, добре пам’ятають наївну радянську музичну кінокомедію 1940 року, такий собі а-ля мюзикл, «Світлий шлях» («Светлый путь»). Однойменний фільм, знятий нещодавно молодою українською режисеркою, яка тільки починає свій шлях у світі кіно, Іриною Рябенькою, нічого спільного з легкістю, веселістю, обіцянками ефемерного світлого майбутнього не має. І не тому, що ця стрічка документальна, а тому, що розповідає про нелюдськість нащадків будівників комунізму, фізичні катування та спроби морального знищення людей у 21 столітті в центрі Європи.

В основу стрічки лягла книга «Світлий Шлях»: Історія одного концтабору» українського письменника, журналіста та блогера Станіслава Асєєва, який зміг пережити 2 роки, проведені в катівні «Ізоляція» в Донецьку. Він же є героєм фільму.

Зрозуміло, що в стрічці не можна було (та, напевно, й не треба) показати те, що насправді коїться в стінах колишнього культурного центру на тимчасово окупованій території, де бандитствують проросійські ватажки та їхні кремлівські «товариші». Але й без того фільм надає повне уявлення про те, через що проходять люди, яких ні за що кинули в справжній концтабір сьогодення.

Ірина разом зі Станіславом і ще одним колишнім в’язнем «ДНР», професором Ігорем Козловським представили днями фільм у Берліні та Гамбурзі на закритих переглядах, організованих відповідно Посольством і Генеральним консульством України у ФРН. До того ж, Асєєв презентував свою книгу, яка тепер є не лише українською, російською, англійською, французькою, а й німецькою мовою.

Про те, як виникла ідея створення фільму, як він знімався і на яке майбутнє свого проєкту очікують його автори, Укрінформу розповіла молода режисерка Ірина Рябенька. 

ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНА СТУДЕНТСЬКА КОМАНДА ФІЛЬМУ 

- Ірино, чому саме ця, важка тема? Ви були знайомі зі Стасом раніше?

- По-перше, поштовхом для навчання в Ганноверському університеті прикладних наук і мистецтв, де я отримую ступінь магістра з тележурналістики, для мене було насамперед бажання зробити фільм про Україну. Тому пішла туди, де можу цю мету реалізувати. Мені сподобалось, що одним із випускних проєктів є створення повноцінного документального фільму. Це одна з небагатьох магістерських програм у Німеччині, в рамках якої можна зняти власний фільм.

Спочатку думала знімати про життя в «сірій зоні», щоб трошки відкрити німцям очі на те, що відбувається на сході України, – треба бути відвертими, тема війни притупилася в свідомості європейців.

Але наприкінці весни 2020 року подивилася «Рандеву» з Яніною Соколовою, де Стас був гостем. До цього я лише трохи читала про нього. Почула його розповіді й подумала, що це може сколихнути інтерес на Заході, якщо розповісти, що на тимчасово окупованих територіях України існує справжній концентраційний табір.

Написала Стасу в Фейсбуці, що дуже хочу розповісти його історію. Буквально наступного дня ми вже мали скайп-обговорення, у липні почали планувати, а в жовтні вирушили на зйомки.

- Як вдалося отримати фінансування?

- Університет влаштовує пітчинг тем студентів перед представниками ЗМІ, кінофондами тощо. У землі Нижня Саксонія є фонд nordmedia, який пропонує студентам-початківцям різні види фінансування – як, наприклад, програма Media Talents. Можна отримати, здається, до 10 тисяч євро. Ми, в принципі, отримали максимальну суму. А знімальну техніку надає університет, це входить в умови навчання.

Я запросила до себе в команду студента Бабельсберзького університету кіно, одного з головних профільних вишів у Німеччині та Європі, Хованнеса Мартіросяна, він – професійний оператор-постановник. Фелікс Крумме, мій одногрупник, виконував функції продюсера.

Ми втрьох поїхали до Києва. Зняли все там.

Хованнес знайшов мені класну команду серед студентів свого університету, які зробили музику, саунд-дизайн, графічний дизайн. Цікаво, що команда була інтернаціональна, в тому числі було двоє українців, при цьому лише один німець.

БІГ ВІД МИНУЛОГО

- За мотивами книги Станіслава Асєєва «Світлий шлях» Валентин Васянович зняв художній фільм – «Відблиск», світова прем’єра якого відбулася у вересні на Венеціанському кінофестивалі. Розкажіть, будь ласка, про вашу роботу.

- Наш фільм – документальний. Ми провели зі Стасом два знімальні тижні в жовтні – досить швидкі зйомки як для документального фільму, але багато чого не вдалося зробити через пандемію та обмеження. Метраж вийшов 56 хвилин. Фільм, у принципі, досить монотонний і статичний. Я не ставила собі за мету зробити його коротшим, «жвавішим», адже мені було важливо, щоб усі розповіді Стаса були почуті.

«Світлий шлях» складається із 3 основних частин. Перша – життя Стаса в Києві після полону, як він переборює його наслідки і наново починає жити. І ми бачимо, як не крути, що живе він «Ізоляцією», хоча це вже мирні будні в столиці. Наприклад, Стас зустрічається з професором Козловським і вони говорять про «Ізоляцію»; під час робочих буднів експерта в «Інституті майбутнього» він дає свій коментар про ситуацію на Донбасі, розповідає, як його брали в полон. Ми разом пішли до креативного простору I-Zone (культурний фонд «Ізоляція» переїхав із Донецька до Києва), де він мав робити презентацію книжки, яка на момент зйомок лише готувалася до друку. Він уперше потрапив до I-Zone під час наших зйомок, його реакція була: «Боже мій, наскільки це схоже на ту «Ізоляцію» в Донецьку… Я ще не готовий до відвідання цієї «Ізоляції»». Усі його моторошні почуття у цей момент вдалося зафільмувати камерою, тобто у фільмі все дуже автентично.

Тож таке сьогодення, яке мало би бути більш-менш безхмарним, все одно так чи інакше стосується минулого, від якого він ще не відійшов.

Друга частина – про «терапію». Вірніше, самотерапію. Стас відмовився від послуг професіоналів, мотивувавши це тим, що жоден психолог там не був, не знає, що довелося пережити, тож не зможе допомогти. Його власна терапія складається з бігу і викладання рефлексій у письмовій формі.

Ми провели дуже багато часу в лісі, де Стас бігає. Часто все, що він може зробити – бігти від усього, від усіх, мабуть, і від самого себе. Бігти, не зупиняючись, скільки є сил. Десь 15-20 хвилин фільму – це інтерв’ю, де він у лісі в спортивній формі сидить і розповідає про все, що відбулося. Він сидить постійно на одній емоції, але ця емоція добре простежується: як вилиці рухаються, як він робить видих після того, як завершив речення… Видно, що людина напружена, але не дозволяє собі показати хвилювання, розчарованість. Він цинічно, напружено та твердо на все реагує, але я би не сказала, що він, як зазначали деякі глядачі, беземоційний чи не розкрився.

І як доповнення – книга, яку читає автор. Я взяла кілька пасажів, які органічно розподілені по всьому фільму. Цитування накладено на кадри з київського I-Zone: просто статичні есеїстичні кадри – стільці в центрі кімнати або відкриті двері. І в цей час Стас читає книгу, де він розповідає, як людей кладуть на стіл, обмотують скотчем і вони можуть годинами горлати, це нічого не змінить, їх будуть усе одно катувати... Але глядачі бачать сцени в пастельних тонах із нормального київського коворкінгу…

- На контрасті…

- Саме так! Ключове слово – на контрасті. Щоб спрацювала фантазія і глядач зрозумів: ще 7 років тому донецька «Ізоляція» виглядала так само, і на що її тепер перетворили.

У Берліні до мене підійшов українець, колишній кіношник, сказав, що розмірковував, коли читав анонс: яким чином можна показати те, що фізично показати неможливо, адже ніхто з нас не поїхав би в Донецьк. І сказав: вам це вдалося саме за допомогою цих кадрів, алегорій.

- Фільм знято російською мовою…

- Так, Стас розповідає свою історію російською. До речі, в Берліні ніхто не поставив запитання, але в Гамбурзі пролунало з громади: у вас обох чудова українська мова, чому в фільмі розмовляєте російською…

- Я не запитую. Українці російською зрозуміють, а ось росіяни українською – ні. Не менш важливо, щоб про ці речі знали там…

- Саме так. І Стас так і відповів, і він говорить про це в фільмі. Книга також білінгвальна в одному екземплярі, тому що йому дуже важливо, щоб передусім російськомовний читач її прочитав.

Якщо хоча б один російськомовний глядач цей фільм побачить, це вже перемога. Він почує те, про що не говориться на тій території, про що він просто не може знати.

Для закордону в нас готові німецькі та англійські субтитри.

- У Берліні та в Гамбурзі йшов з німецькими. Тож стрічку поки бачили тільки на цих переглядах?

- У нас була ще закрита прем’єра в Ганновері в рамках показу випускних робіт. Там була професійна аудиторія нинішніх і майбутніх фільммейкерів, саме документалістів, близько 100 глядачів. Звісно, фільм сприймався зовсім по-іншому.

Ми подаємо наразі фільм на різні фестивалі з великою надією, що нас візьмуть і ми зможемо далі розповсюджувати його. Треба, щоб ця тема широко пішла у маси, а фестивалі – дуже гарна платформа для цього.

ФЕСТИВАЛЬНЕ КІНО

- На які фестивалі ви подаєтеся та які перспективи отримати визнання?

- Ми подалися фестивалів на 30 уже. В основному, в категорії «права людини», а якщо немає такої, просто «документальний фільм». Глядачі відзначають, що фільм – на межі між документальним і художнім, так сприймається. Але в жодному разі в нас не було чогось зіграно, ми просто знімали все, що відбувалося в житті Стаса.

Переважно намагаємося потрапити на фестивалі в Німеччині, тому що країна виробництва – ФРН. На інші європейські. Також відправили на український Docudays UA, поки ще не отримали відповіді, очікуємо наприкінці січня - на початку лютого.

Вже маємо кілька відмов. З Лейпцига, наприклад, я дуже на нього сподівалась, з Амстердама… Але попереду ще є багато великих фестивалів. Треба просто подаватися і чекати.

Уже два американських фестивалі є в нас у «багажі»: щомісячний міжнародний кінофестиваль для режисерів, які просувають свою роботу через онлайн-платформу, – Direct Monthly Online Film Festival (DMOFF) і фестиваль «Документальне кіно без кордонів» (Docs Without Borders Film Festival). Ми на них були офіційно відібрані, тож маємо дві відзнаки, але сподіваємося зробити світову прем’єру на серйозному фестивалі офлайн.

- Під час обговорення в Берліні німецький аналітик зауважив, що такі фільми корисно було б показати на телебаченні. Наскільки це реально?

- Це, на жаль, велика проблема, адже є чітке розмежування – телевізійний фільм, для телебачення, і документальне кіно. Ми зробили саме документальне кіно, для кінозалів, для більш підготовленої аудиторії. Цей фільм треба дивитися від початку до кінця, дуже багато думати, стежити за кожним словом. Це не так, коли можна сісти перед телевізором та паралельно щось робити. Треба постійно концентруватися на історії, тому що все зрозуміло стає саме у кінці. Телефільми робляться за принципом навпаки: на початку треба викласти основні факти, а далі «розжовувати».

Ми розуміли, що продавати фільм буде майже неможливо. Якщо пропонувати його на телеканал, скоріше за все, треба буде принципово переробити, змонтувати фактично новий фільм. Телебачення, зокрема, любить закадровий текст, який усе пояснює, і ненавидить субтитри, отже повинен був би бути переклад Стаса німецькою. У мене була чітка та принципова позиція: Стас має звучати, щоб був його голос, його емоції, перекладач ніколи не зможе передати інтонації Стаса.

Телебаченню ми просто не пасуємо. Ми йдемо більш як фестивальне кіно. Втім, пробувати будемо. Але спочатку за будь-яких умов мають пройти фестивалі, ми можемо подаватися на цей і ще наступний рік. У другій половині 2022-го можна буде думати про те, щоб спробувати продати його.

- На українському телебаченні мовної проблеми, принаймні, не було б. Ви хотіли б показати його на вітчизняних каналах? Адже в Україні теж далеко не всі знають про це.

- Я б дуже хотіла потрапити на Суспільне.

Олігархічні канали – це моя суб’єктивна думка – трошки не той рівень, вони своїми, загально кажучи, шоу талантів невігластво розвивають у наших співвітчизниках, а не інтелект і розум.

У мене є велика надія на розвиток Суспільного. Чим краще воно ставатиме, чим більше глядачів завоює, тим більше шансів, що наші люди стануть більш вдумливими, політично в тому числі.

Мені здається, що наш фільм добре пасує для Суспільного. Мабуть, для UA-Культура – я би могла уявити там наш фільм.

- А наскільки реально показати фільм у Росії, це, здається, було б важливо?

- Ви не перша мене про це питаєте. Так, це основна категорія людей, яких ми хочемо просвітити. Але наразі, якщо почати його дуже активно просувати на російський ринок, я боюсь отримати протидію з їхнього боку, бо ми ж знаємо, як швидко вони все блокують, що їм не подобається. Мені здається, якщо ми рухатимемося на схід, шансів не буде, але натомість почнеться блокада.

Я інколи думаю, коли приходять відмови від організаторів фестивалів: тема актуальна, чому відмова? Можливо, ми говоримо занадто голосно про те, про що краще не говорити?

Поки мені хочеться сконцентруватися більше на Європі, Америці також – їх фестивалі нас зараз беруть навіть краще, аніж європейські.

А що стосується Росії, я думаю про багатьох росіян, які живуть тут, мігрантів, які зможуть хоч щось почути, почитати.

Росіянам у Росії, інколи здається, – що не показуй, не достукатися. Але коли фільм потрапить в Інтернет, можна буде розповсюджувати й там.

ХОЧУ РОЗВИВАТИ УКРАЇНСЬКЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ

- Ірино, навчання завершиться. Які ваші подальші плани та мрії?

- Мені залишилося написати дипломну роботу – це мій другий випускний проєкт. На жаль, ця наукова робота зовсім не пов’язана з фільмом. Думаю, мені потрібно близько пів року, отже навчання має завершитися наприкінці весни-початку літа.

Якщо після цього в Німеччині або у Великобританії (я добре володію німецькою та англійською) знайдеться щось цікаве, можливо, на пару років ще залишуся за кордоном, щоб набути більше досвіду.

Я раніше вже робила невеличкі телевізійні документальні проєкти: два роки волонтерила в Магдебурзі на відкритому каналі Buergerfernsehen, де всі можуть прийти і виробляти свій відеопродукт, не обов’язково бути профі; пройшла практику на Deutsche Welle в Бонні, на Bayerischer Rundfunk у Нюрнберзі. Я побачила й професійний, і непрофесійний світ німецьких ЗМІ. Я дуже люблю модерувати, ці навички я теж гарно відшліфувала на відкритому каналі.

Але в кінцевому рахунку бачу себе в Україні, дуже хочу повернутися і там розвиватися сама та розвивати наше телебачення.

Я б не хотіла бути виключно режисеркою. Якби можна було знайти баланс: поєднати інтерв’ю, модерування та робити фільми раз на рік-два… Це найкращій план на майбутнє.

Ольга Танасійчук, Берлін

Фото надані Іриною Рябенькою