Українська Кубань Олександра Кошиця

Українська Кубань Олександра Кошиця

Укрінформ
"Ми теж запорожці, й діди наші були запорожцями", – твердили композиторові кубанські козаки

Незабаром у Києві на Андріївському узвозі патріотична громадськість столиці має на меті встановити пам’ятну дошку Олександру Кошицю, видатному диригенту, фольклористу, композитору, етнографу, творцю та керівнику легендарної Української республіканської капели УНР.

Ідея встановлення дошки витає в повітрі кілька десятків років, проте саме тепер громадськості вдалося консолідувати зусилля.

Пам’ятна дошка Олександру Кошицю – продовження великого громадського проєкту «Українська історія в камені», ініційованого ГС «Народний музей України», «Музичний Батальйон» тощо.

Торік у рамках ініціативи було встановлено пам’ятник полководцю Петру Болбочану, цьогоріч – пам’ятник політику та дипломату Василю Вишиваному (Вільгельму фон Габсбургу) (спільно з ГО «Всесвітній день вишиванки»), а також пам’ятник митрополиту Тимофію Щербацькому, пам’ятну дошку Олександру Кониському.

Для широкої спільноти Олександр Кошиць відомий, у першу чергу, як керівник Української республіканської капели УНР, яка вперше тріумфально презентувала за кордоном у світовому турне «Щедрика» в обробці Миколи Леонтовича. Саме завдяки цим виступам «Щедрик» так запам’ятався іноземцям, що став улюбленою різдвяною піснею мільйонів по всьому світу.

Утім, творчий доробок Олександра Кошиця значно ширший.

Наприклад, окремої уваги заслуговують кубанські експедиції етнографа.

Узимку 1903 року етнограф отримав доленосного листа від Миколи Віталійовича Лисенка про те, що уряд Кубанського Козачого війська звернувся до нього в справі записування пісень козаків. Кошиць із великим ентузіазмом пристав до цієї чудової справи, домовившись викладати у Тифлісі протягом навчального року, а літо цілковито присвятити розвідці козацьких пісень на Кубані. Не чекаючи бюрократичних рішень, пов'язаних із фінансуванням, він власним коштом розпочав експедицію. «Треба сказати, що з боку обставин, в яких буде провадитись музикальна  робота, ніхто не міг дати мені яких-небудь вказівок. Прийшлось їхати навмання, і я вирішив починати просто з першої, ближчої до Катеринодара станиці, а далі йти за  вказівками самих козаків», – згадує сам Кошиць.

Олександр Кошиць
Олександр Кошиць

Діставшись станиці, Олександр Кошиць першочергово дізнавався про її музикальність в учителя чи від панотця: про улюблені там пісні та про тих, хто найкраще співає. Далі зустрічався зі станичним отаманом і, завдяки "високому листу про сприяння", організовував гостинну бесіду зі старійшинами. Коли розмова заходила про ціль експедиції, тут була Кошицеві нагода пояснити гостям значення пісні взагалі, а старокозацької, української зокрема, та дати  невеличку (й непомітну) історичну лекцію про Україну, Запоріжжя й козацтво. Іноді можна було чути такі репліки: «Ми теж запорожці, й діди наші були запорожцями». У своїй уяві вони цілком відрізняли Кубань від Росії. Для них остання була абсолютно чужим світом.

«Записування я вів так: за перші два-три вірші у мене цілком витворювалась на папері мелодія з її зворотами. На дальших віршах я схоплював підголоски (чиста імпровізація, яку співак сам не зможе повторити). Іноді бувало так ладно йде пісня, що повторюємо її разів зо два з однаковою  охотою. Текст я записував потім, наспівуючи сам мелодію під активним доглядом моїх співаків. Далі в перерві йшли розмови, нова пісня. І так цілісінький день. Іноді настрій загальний утворювався такий, що вже розходячись вночі чи під ранок, козаки ще самі співали на вулиці. А іноді траплялося навіть танці бачити. Записував я чумацьку пісню: «Я в дорозі чумакую, та все гроші готую!», а старенький Кучер, як схопиться з-за столу, як вдарить гопака, аж курява пішла по хаті – і дрібушкою, і в гопцаси, і  навприсядки, і руками по халявам! Просто сам чорт літає по хаті! А усі ще й жару додають і голосом, і ногами, й руками! Такого гопака трудно побачити й серед молоді, а Кучеру було тоді під 70 років!», – згадує етнограф у своїй книзі спогадів.

Олександр Кошиць, людина з академічною освітою, що володіла майстерним керуванням сучасного хору, схилявся перед дійсно надзвичайною співучістю кубанських козаків. Він відчував усю природність української музикальності і всотував їхню старовинну хорову традицію: «Які чудові, вправні хорові співаки (не кажу вже про знамениті голоси), які музикальні! Треба було послухати отой контрапункт, який вони утворювали під час співу вільно, спокійно, як річ не тільки самозрозумілу, але й цілком природну. Треба було чути ту вражаючу поліфонію (багатоголосість), та поверх усієї маси отой непереривний, що ніколи два рази не повторюється, узор підголоска, неймовірно високого і легкого тенора».

За три літа Кошицем було зібрано більше 1000 пісень, 500 з яких він не лише відредагував та обробив для хору, а й підготував до друку і вже в готовому виді передав урядові Кубанського Війська. Зібраного матеріалу вистачило б на іще кілька збірників, але керівні отамани мінялися, і їхні рішення та дозволи – теж. Справа потроху загальмовувалася і зрештою припинилася. Проте не скінчилася місія Олександра Антоновича: «Доля дала мені найбільше щастя – балакати наче в якомусь містичному тумані з самою історією, чути, як б'ється серце всієї нації, сама моя батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання. За це я дякую моїй долі! Це просвітлило мій розум, дало національну силу моїй душі, національно ушляхетнило моє серце й навіки спрямувало мою життєву працю. Пісня стала нарешті єдиним, чому я служу і вклоняюсь, як моїй святині».

Ігор Шейкін

Перше фото: Концерт Хору в «Пляца де Торос» в Мехіко-Сіті, де встановлено світовий рекорд присутності 32 тис. глядачів, 26 грудня 1922 р. / Джерело: Офіційний вебсайт УІНП

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-