Хмаринка у вишиванці понад кокосовим краєм

   Не перестаю захоплюватися нею. Адже в нинішньому році, 2 січня, Віра Вовк приймала вітання з 95-літтям з дня народження. Її підводить зір, падає слух, дошкуляє самотність, особливо після того, як понад рік тому відійшла в засвіти її вірна подруга й помічниця бразилійка Женінья. Але кожного дня, з п’ятої ранку, Віра Вовк біля комп’ютера – пише нові й нові свої твори, переважно поезії, знаходячи в цьому для себе спасенну розраду. Пам’ять ясна, думка чітка й глибока, мова образна й дотепна, уява багата, непідвладна рокам. Так народжуються нові рядки, сторінки, книжки, які потім стануть крилатими, полетять за океан, до друзів, у безмежно дорогу її серцю Україну.

   Збірочку поезій, яка надійшла в Україну в дні відзначення 30-річчя незалежності нашої держави, Віра Вовк так і назвала – «Розрада». Про неї ми скажемо пізніше, а зараз коротко зупинимось на іншій книжечці – «Останні пороги», у якій поезії чергуються із щоденниковими записами і спогадами (цитати з них подаємо за текстом письменниці).

   Не може не вражати діапазон її зацікавлень, роздумів, тривог. Ось одна з болючих тем, які привернули увагу авторки: «В інтернеті сповістили, що різні пляжі північного сходу Бразилії занечищені оливою в морі. Підозрівали якийсь дірявий грецький корабель. Потім олива почала являтися уздовж усього побережжя Бразилії… Вже не пояснювали, звідки вона там явилася, тільки показували світлини дітлахів на березі, обмазаних темною оливою». Віра Вовк бідкається, що й воду з кранів небезпечно споживати. На її думку, «людина сама засвинила всю воду. Досить подивитися на побережжя наших малих струмків чи навіть країв  вулиць після дощу, що там назбирується!» А в що перетворюються моря й океани? Вони стають клоаками рік, потоків і каналів. Віра Вовк посилається на дослідження їхнього дна: воно покрите різного роду пластиковим хламом. І нутрощі загиблих морських тварин це підтверджують. «Плястик – найбільш лиходійний людський продукт у природі», – підсумовує авторка.

   Один із розділів у книзі так і названо – «Природа». У ньому йдеться і про бездощів’я, і про один з його наслідків – лісові пожежі в різних куточках планети, і про інші природні катастрофи. Ось одна з них – зникнення в нашому довкіллі цілих видів фауни: птахів, метеликів, жаб, щурів, бджіл. «Найбільше популярні на світі горобці стали нам рідкісною присутністю, вже не мовивши про інші живі істоти», – додає Віра Остапівна. Забруднення повітря, переконана вона, діє негативно не тільки на природу довкола, але також на саму людину, бо від цього бере початки велика кількість хвороб, у тому числі й коронавірус. Цю пошесть Віра Вовк вважає Божим нагадуванням людині про її повинність супроти природи й нас самих як Господніх творінь. На її думку, найстрашнішим гріхом людства є егоїзм, а символом – гроші.

   У цьому контексті авторку особливо турбує духовне зубожіння багатьох людей, зокрема молоді, від якої залежить майбутнє кожного народу і всієї землі. «Ми є суміш плоті й духу, – стверджує письменниця. – Але люди здебільш думають про плоть і її потреби, залишаючи дух без опіки або навіть діючи в його некористь». Ці твердження Віра Вовк розвиває своїми роздумами про віру. Шлях суспільства без сакралізації, без віри в найвищу силу, яка задає правила людському поводженню, вів і веде до великих трагедій історії.

   Ключову роль відіграє віра в Україні. На переконання авторки, віра є тією силою, яка творить з нашого народу націю з особливими прикметами, що проявляються в її мові та звичаях. Без сакралізації Україна стає підвладною іншим філософським течіям, які провадять її до зречення своєї сутності.

   Дві інші цьогорічні книжечки Віри Вовк – її поезії. У них звучать різні мотиви. Але при цьому українська тема – одна з домінант. Першу із цих збірок поетеса назвала «Яблуко на Спаса». У ній є вірш про потонулу церкву, а по суті про силу й нездоланність тої ж таки віри: «Існує легенда про церкву, в озері потонулу, // У давній час ворожнечі до православного люду. // Як тільки приклониш вухо до темносиньої хвилі, / Почуєш підводні дзвони і співи від ворога скриті. // Як віра прочистить стежку від стайні до брами палати, // Повернеться з озера церква в промінні Господньої слави.

  В іншій  поезії цієї збірочки Віра Вовк пише про золоту пектораль, знайдену серед степу (чи в прадідівському саду): «Я бачу її постійно очима власного роду; // Це вічна туга чужинки за золотом рідного дому». І за кілька сторінок від цієї поезії інші рядки, але пройняті такими ж щемливими почуттями: «Мою юність покрив океан глибокими водами, // Зосталася тільки туга, туго до серця прикована». Минуло вже понад сімдесят років, як зійшла Віра Вовк у порту Ріо-де-Жанейро на бразильську земля, котра прихистила її, дала затишний притулок, улюблену роботу, добрих друзів і яку поетеса щиро любить. Але там, за океанськими водами, за далекими обріями є інша земля – її предків, роду і народу, з яких вона вийшла у світи. І Віра Вовк не просто береже про неї пам’ять, а глибоко, щиро й віддано її любить і за неї повсякденно молиться: «Предвічний Боже святих предків, звільни нас від мряки й тіні, // Дай нам спасенного творчого духу, скупай у цілющому світлі. // Ти Володимира нам поставив на наддніпровім узгір’ї і даєш приклад, аби ми стали мудрі, святі та вірні».

   Ці мотиви звучать і в збірці «Розрада», яку надіслала Віра Вовк в Україну в дні відзначення 30-річчя відновлення  Української державності. Дивовижна уява поетеси: вона уявляє собі, що блаватами бразильського неба пливе хмаринка у… вишиваній сорочці. У цього вірша із трьох строф несподіване закінчення, яке передає бентежні думи авторки: «Летить хмаринка над дивом природи, понад кокосовим краєм… // «Де мої черешні й вишні?» – в тузі у Південного вітру питає». 

   Для нових збірок Віри Вовк, а насамперед для «Розради» характерні часті звертання до Бога, подячні молитви до Господа, поетичне осмислення біблійних сюжетів (наприклад, поезії «Страсті від святого Матея», «Страсті від святого Йоана», «Страсна п’ятниця», «Під розп’яттям», «Надія»). Але й у цих творах нерідко звучить тема України. Взяти б останній із щойно названих. Стверджуючи, що Предвічний дарує світлий Великдень усім, хто оплакує Страсті Господні, авторка пише, що «колись надійде воскресний день і ми пробудимося щасливі, // Воркотітиме голуб на черешні й синиця співатиме на калині. // Лелека звиватиме гніздо на дзвінниці і чайка купатися в Чорному Морі, // Де чайки козацькі з Дніпра напливали з тризубом на стягу своїм малиновім».

   І особливим щемом пройняті слова вірша «Писанка». Вони – як крик душі: «Прийди до мене, Україно, горобиної ночі, коли блукаю над океаном у безсонні… // Уявну писанку принеси – річ живодайну, хай у самотності править мені за розраду».

*   *   *

   Серед поезій збірки «Розрада» може здатися дещо несподіваним вірш під назвою «Дар». У ньому в поетичній формі Віра Вовк передає, що з далеких далей надсилає «своїй любимій Україні… піяно, скрипку і бандуру, кераміку культур старих, малюнки, різьби, вишиванки та збірник різномовних книг». І при цьому додає: «Прийми від серця Україно, мій подорожний вік трудний. // У щедрої душі дарунках, хоч не з багатої руки». Якщо ж привести щодо цих дарунків інше, «прозаїчне» висловлювання Віри Вовк, зафіксоване у згаданій на початку нашої розповіді книжечці «Останні пороги», то в ньому авторка дає таке уточнення: «Оскільки на постійно перебратися в Україну тепер уже запізно і з різних причин неможливо, я вирішила жити в убогості. Передала свої культурні надбання Україні (скрипку Аматі Львівській Консерваторії) піяніно, бандуру, бібліотеку, колекції різнородного народного мистецтва (Києво-Могилянській Академії). Собі залишила тільки скрайно потрібне до життя…»

   Хотілося б додати до сказаного, що під цими дарунками не підведено риску, що вони продовжують множитися, бо, не зважаючи на самотність і недуги, що обсіли її, Віра Вовк починає свій день у світанкову пору біля комп’ютера, і на його екрані з’являються нові рядки, пройняті життєвою мудрістю, глибокою вірою в Бога, тривогами за невлаштованості світу, добрими почуттями до людей і щирою любов’ю до дорогої її серцю України. Ці рядки стають новими творами, новими книжками, котрі долають багатотисячні відстані і долітають до України новими творчими дарунками, знаходячи на рідній землі щирий і вдячний відгук.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства