Випробування Вагнером, або Музика – вище Злочину

Випробування Вагнером, або Музика – вище Злочину

Укрінформ
У переддень відкриття Байройтського фестивалю розповідаємо про Ріхарда Вагнера, про те, як німці досі і небезуспішно реабілітують музику від прихильності нацистів

25 липня в Німеччині розпочинається ювілейний Байройтський музичний фестиваль, який цілком присвячений музиці Ріхарда Вагнера. Вперше за його понад столітню історію, на відкритті, за диригентським пультом стоятиме жінка, до того ж наша співвітчизниця – Оксана Линів. Подія надзвичайна. Її можна порівняти хіба що з виконанням у 1904 році Соломією Крушельницькою партії Чіо-Чіо-Сан в опері Пуччіні «Мадам Баттерфляй». Тоді це теж був «український прорив» світового масштабу. Але: що таке феномен Вагнера? Як сталося, що його музика стала головним саундтреком доби націонал-соціалізму? Чи слухали Вагнера сіоністи? Як кумир перетворився на злодія, а згодом, пройшовши денацифікацію, опинився десь посередині? І, зрештою, що таке Байройтський фестиваль?

Вагнер для всіх, або Від Ніцше до «Чужого»

Ріхард Вагнер (1813-1883) написав порівняно мало. Лише тринадцять опер. Однак десять із них – супервідомі хіти, які активно виконуються й донині. Наприклад, у Доніцетті з сімдесяти опер у світовому репертуарі залишилося не більше семи. У Верді – не більше двох третин.

На сьогодні Вагнер залишається найвпливовішою постаттю в музиці. Добре це чи погано, але це так. Створений ним музичний всесвіт вражає. Його колосальну гравітаційну силу відчуває кожен, хто до нього лише наближається. Це міг би бути гармонійний універсум, подібний до того, який створив Шекспір у літературі, або зальцбурзький геній Моцарт у музиці, якби не один суттєвий ґандж – ідеологія ненависті. Посіяне Вагнером, виявилося зовсім не золотим зерном, а зубами дракона, з яких виріс смертоносний нацизм. Саме це надає його творчому спадку глибоко трагедійного й дещо зловісного відтінку. Втім Вагнер продовжує впливати на культуру ХХІ століття.

Композитора, як і 100 років тому, продовжують ненавидіти або обожнювати інтелектуали, його любить маскульт. Мюнхенська швидка допомога сигналить мелодією з «Золота Рейну», «Політ валькірій» звучить у фільмі Копполи «Апокаліпсис сьогодні». Саме завдяки маскульту, зокрема кіно, пересічний глядач, далекий від опери, дізнається про Вагнера і потрапляє під його чари. «Вау, крута музика!!! Дякую Девіду», – пишуть відвідувачі YouTube під фрагментом «Входження богів у Вальгаллу» з того ж таки «Золота Рейну». Вони вперше почули її не в театрі, а в голлівудському блокбастері "Чужий: Заповіт". Вагнер був би у захваті. Щоправда, є чимало тих, хто вважає його музику бездушною. Є й ті, хто може слухати її в гомеопатичних дозах, а також ті, хто принципово відмовляється її слухати.

Фрідріх Ніцше
Фрідріх Ніцше

Щодо минулого часу, то важко назвати того, кого б «хвороба» Вагнером оминула. Можна згадати тисячі імен, але одним із найвідоміших буде Ніцше. Саме він назвав Вагнера «Байройтським чаклуном». Але це вже після того, як взаємини між двома майбутніми «темними ангелами» німецького націонал-соціалізму суттєво погіршилися. Спочатку між ними були напрочуд теплі стосунки. Схожі на батьківсько-синівські. «Суворо кажучи, ви, крім моєї дружини, єдиний приз, який я отримав у житті», – написав Вагнер Ніцше в 1872 році. Почувши прелюдію до «Трістана» і «Майстерзінгерів», філософ зізнався: «Кожна клітинка, кожен нерв у мені тремтить». Згодом він порівняє цей досвід з прийомом гашишу. Подібне відчував не тільки Ніцше. Матері вікторіанської доби забороняли донькам слухати любовний дует з «Трістана», вважаючи його вкрай непристойним, сповненим неприхованого потужного еротизму, буквально «сексом на слух».

Алекс Росс, один із провідних музичних критиків США, колумніст The New Yorker, у своїй свіжій книзі, присвяченій творчості німецького композитора, пише, що вплив Вагнера – це нерозв’язаний конфлікт. «Це тріумф мистецтва над реальністю і реальності над мистецтвом… Коли ми дивимося на Вагнера, то бачимо душу людства крізь збільшувальне скло. Що ми ненавидимо у ній, то ненавидимо в собі; що нам подобається в ній, то нам подобається у собі».

Вагнер і «дядечко Аді»

Вагнер був антисемітом, про що свідчать його публічні висловлювання. Зокрема, у 1850 році він, під псевдонімом, написав есей «Єврейство в музиці» – одіозний антисемітський текст, який з’явився в невеличкій газетці, накладом у 800 примірників. Це можна було б списати на прикру помилковість поглядів, облуду, але двадцять років по тому, Вагнер перевидав цей опус під власним ім’ям. І саме цей крок ніколи не можна буде забути і вибачити, як би не відчищали посмертну репутацію геніального композитора його шанувальники.

Тож не дивно, що музика Ріхарда Вагнера стала музичним супроводом Третього рейху. І це попри те, що помер він за 50 років до того, як націонал-соціалісти прийшли в Німеччині до влади. Величезну роль тут відіграв і той чинник, що Вагнер був улюбленим композитором Адольфа Гітлера.

Вініфред Вагнер з Гітлером та синами
Вініфред Вагнер з Гітлером та синами

Гітлер не тільки був фанатом творчості Ріхарда Вагнера, але й близьким другом родини композитора. Після смерті чоловіка – Зигфріда Вагнера – єдиного сина Ріхарда Вагнера, Байройтський фестиваль очолила Вініфред Вагнер – невістка Ріхарда Вагнера. Після провалу Мюнхенського путчу в листопаді 1923 року, коли майбутнього фюрера посадили до в’язниці, саме вона підтримувала його – забезпечувала теплими речами, папером, на якому він почав писати «Майн кампф» (до речі, ця назва – «Моя боротьба» – парафраз автобіографії Вагнера «Моє життя»); носила передачі. Четверо дітей Вагнерів називали його «дядечком Аді»; подейкували, що Гітлер хоче взяти шлюб із удовою, але це так і залишилося на рівні припущень.

Вініфред Вагнер до кінця життя, а померла вона в березні 1980-го, залишалася фанатичною прихильницею Гітлера. Власні погляди вона не приховувала. Навесні 1945 року, одразу після визволення Байройту, один американський офіцер, музикант-любитель, пристрасний шанувальник музичної спадщини Вагнера, завітав до маєтку свого кумира. Вініфред погодилася провести екскурсію й повела гостя на могилу композитора. Дорогою вона невпинно славила Гітлера, заперечуючи будь-які аргументи щодо його страшних злодіянь. Американець не витримав: «Я відчув майже фізичну знемогу; нудоту, яка повільно підіймалася до горла… Після всіх тих жахіть, які я бачив на власні очі, після тієї руїни, людського горя… Ця енергійна і впевнена в собі жінка винуватила всіх, крім Гітлера. Для неї він був святим. І це було страшно. Я розвернувся й пішов геть…»

Вагнер в Ізраїлі

Саме через компрометацію Гітлером і опосередковану дотичність Вагнера до Голокосту творчість композитора в Ізраїлі бойкотується, але це не офіційна заборона – просто суспільство саме дійшло консенсусу в цьому питанні. Коли на фестивалі в Байройті в 2011 році музиканти ізраїльського камерного оркестру зіграли «Зигфрід-ідилію» – за великим рахунком найбільш «невинний» Вагнерівський твір, це спричинило величезну хвилю дискусій. Одним із небагатьох, хто наважувався виконувати твори Вагнера був диригент Даніель Баренбойм. Нині в Ізраїлі є як ті, хто продовжує засуджувати Вагнера, так і його «адвокати», котрі не втомлюються наголошувати на тому, що варто розрізняти геніальну музику від людиноненависницьких поглядів композитора. На початку 2010 року в країні навіть з’явилося товариство шанувальників творчості Ріхарда Вагнера, що сприймається як величезний прогрес.

Теодор Герцль
Теодор Герцль

Між іншим, один із засновників політичного сіонізму Теодор Герцль дуже любив музику Вагнера, особливо оперу «Тангейзер». Саме музикою з «Тангейзера» відкривався другий сіоністський конгрес у Базелі в 1898 році. Крім сіоністів, Вагнера мали за свого марксисти і анархісти, символісти і окультисти, феміністки і навіть перші борці за права геїв. Але потім з’явився Гітлер і все приватизував.

У Радянському Союзі Вагнера не надто шанували. Єдиним радянським містом, в якому більш-менш регулярно ставили його опери, була Рига. Там Вагнер свого часу керував місцевим оперним театром. Утім, змушений був звідти утекти через кредиторів.

Між Мюнхеном і Байройтом

Вагнер мріяв про фестиваль. На його думку, це мало би бути доступне для найширшого загалу, а не лише для естетів, як то вважав Ніцше, популярне музичне свято в дусі еллінізму. Спочатку фестиваль планували проводити в Мюнхені – там мали намір і побудувати театр, але планам не судилося справдитися – Вагнера з Мюнхена видворили. Прем’єр-міністр писав королю: «Я вважаю Ріхарда Вагнера найнебезпечнішою людиною на землі». Ще б пак! Юний Людвіг ІІ Баварський, якого Верлен назвав «єдиним справжнім королем століття», був одним із перших фанатичних шанувальників творчості Ріхарда Вагнера, тому не шкодував державної казни для улюбленого композитора. Всі гроші йшли на Вагнера і на казкові замки. Людвіга вважали божевільним, але обидва його захоплення – і Вагнер, і замки, досі приносять німцям колосальні дивіденди.

Семья Вагнеров на первом фестивале в Байройте. Козима рукой обнимает Зигфрида (на рисунке слева на переднем плане), Вагнер на заднем плане справа от нее. Ференц Лист за роялем
Сім'я Вагнерів на першому фестивалі в Байройті. Козіма рукою обіймає Зігфріда (на малюнку ліворуч на передньому плані), Вагнер на задньому плані праворуч від неї. Ференц Ліст за роялем, на стіні портрет Людвіга II

А ще мюнхенцям дуже не подобалося те, що Вагнер відкрито живе з Козімою Ліст, дружиною німецького диригента Ганса фон Бюлова. Подібне не віталося. Пара побралася лише в 1870 році, коли вже мала трьох спільних дітей. Козіма, до речі, не тільки була для чоловіка помічницею, але й талановитою театральною режисеркою і феноменальною адміністраторкою. Той факт, що Байройтський фестиваль не тільки вижив, а й набрав сили після смерті Ріхарда Вагнера – її заслуга. Крім того, вона записала чимало сказаного чоловіком. Виходило щось на зразок «висловлювань німецького мудреця». Набралося чимало, майже мільйон слів – неоціненний скарб для вивчення життя і творчості композитора. Варто однак зауважити, що при всій своїй сталевій харизмі і талантах, Козіма була ще більшою антисеміткою ніж її чоловік.

Тож після того, як Мюнхен опинився для Вагнера закритим, вибір впав на невеличкий Байройт. У Байройті Вагнер побудував собі театр і віллу «Ванфрід», біля якої він і похований, хоча помер у Венеції в палаццо Вендрамін (з 1946 року там казино).

Могила Вагнера
Могила Вагнера в Байройті

Перший Байройтський фестиваль: прем’єра «Персня» і брак котлет

Перший фестиваль відбувся у серпні 1876 року. Саме з Байройту Вагнер перетворився з вигнанця на кумира епохи. Щоправда, після закінчення фестивалю композитор впав у депресію. Попри грандіозну рекламну кампанію і саморекламу – Вагнер і тут був «першопрохідцем» – борги виявилися чималими. Козіма записала: «Р. сумує, каже, що хоче померти!» Він навіть подумував, щоб відмовитися від проєкту. Результат його зовсім не втішив, адже був дуже далекий від мрії про всенародне музичне єднання на лоні природи.

Публіка на першому Байройтському фестивалі була розмаїта, але переважна більшість належала до вершків суспільства – понад 200 представників аристократії, видатні тогочасні композитори (Брукнер, Ліст, Чайковський, Сен-Санс), художники і письменники. Були також і заможні шукачі пригод. Наприклад, журналісти відзначили молодих багатих американок, ласих до чогось нового, «в хронічному екстазі і з блиском в очах», а Пьотр Ілліч Чайковський зауважив, що глядачі виглядали занепокоєними і «наче весь час щось шукали». Як виявилося – шукали котлети, омлети та іншу їжу, якої не вистачало. Тож обговорювали не музику, а страви. Обличчя Вагнера було всюди: і на пивних кружках, і на коробках для сигар. Між іншим, фон Бюлов вважав, що Вагнер має набагато вищий підприємницький геній, аніж музичний.

Чим ще цікавий Байройт? Тим, що саме з Байройтських фестивалів укорінилася звичка затемнювати глядацьку залу. Під час першої ж вистави «Персня нібелунга» раптово погасли ліхтарі, тому глядачі сиділи у напівтемряві й спостерігали за освітленою сценою. Раніше зала була так само добре освітленою, як і сцена – вишукана публіка хизувалася вбранням. Зазнала зміни також і традиція оплесків – вони стали не такими частими – глядачі мусіли бути уважнішими і терплячішими. Байройт мав на меті вивести театральну публіку на новий рівень серйозності.

Підготовка до першого повоєнного фестивалю, 1951 рік
Підготовка до першого повоєнного фестивалю, 1951 рік

Перший повоєнний Байройтський фестиваль відбувся в 1951 році. Тоді на його відкритті виконували Дев’яту симфонію Бетховена (кумира Вагнера) під орудою Фуртвенглера. Це був глас свободи і любові в країні, що позбулася наслання нацизму. Відтоді, цей культурний захід проводиться щорічно, на відміну від довоєнної практики. Керує фестивалем родина Вагнерів. Після війни було зроблено величезну роботу, щоб позбавитися від пронацистської традиції. Тож нинішній фестиваль у Байройті можна вважати подвійно ювілейним.

Дух Вагнера і українка

Оксана Линів у свої 43 роки працює з провідними оркестрами і оперними колективами Європи. Попри те, що надворі ХХІ століття, диригентське мистецтво продовжує залишатися переважно чоловічою справою і мисткині довелося здолати немало перешкод і упередженого до себе ставлення, щоби довести, що стать у цій царині не грає жодного значення – важливий передовсім твій професіоналізм і творча енергія. Те, що вона диригуватиме «Летючим голландцем» – оперою, якою відкриватиметься Байройт і з якої власне й почався Вагнер-композитор, якого ми знаємо сьогодні – подія непересічна. І тому, що ніколи за 145-річну історію цього фестивалю жінка не диригувала оркестром, і тому що ця жінка – українка. Це неабияка честь. Ми маємо з того втішатися і відчувати гордість.

Оксана Линів
Оксана Линів

Однак, Байройтський фестиваль – це не тільки мистецтво і про мистецтво. Байройт – це ще і про політику і про культуру політики. Приклад того, як цивілізоване, зріле суспільство вміє справлятися з власними фантомами минулого. Про зв’язок і непорушність традиції. Про неймовірний престиж високого мистецтва. Про об’єднавчу роль цього мистецтва. Про відданість німецького політичного істеблішменту традиції. Про консолідацію.

Так, музика Вагнера продовжує кидати тінь на німецьку політику. Однак нині ця тінь позбавлена зловісної аури й надає їй – німецькій політиці – хіба що більшої респектабельності. Впродовж усієї свої канцлерської каденції Байройт відвідує Ангела Меркель, щоправда, не як політик, а як приватна особа. І не тільки вона. Про статус будь-якого німецького політика свідчить той факт, скільки квитків на Байройт він може поширити.

На жаль, в Україні немає подібних традицій. Наша політична еліта, адже саме вона покликана задавати тон, зокрема і культурний, дуже далека від серйозного мистецтва. Хто з перших осіб держави регулярно ходить на відкриття оперного сезону, не кажучи вже про те, щоб знати лібрето декількох відомих опер, або ж, відрізняти на слух, хто диригує оркестром: Стефан Турчак чи Роман Кофман? Тож сподіваємося, що побачимо хоч когось із українських політичних достойників нехай не в українській, а в німецькій опері – на цьогорічному ювілейному Байройті, де випробування Вагнером проходитиме Оксана Линів. Поза сумнівом, вона блискуче впорається з норовливим «Голландцем» і додасть до музики германського генія дещицю українського шарму.

Світлана Шевцова, Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-