Петро Лещенко. Емігрант без еміграції

Петро Лещенко. Емігрант без еміграції

Укрінформ
Проєкт «Калиновий к@тяг» продовжуємо розповіддю про вихідця з України, «улюбленця європейської публіки»

16 липня 1954 р. у тюремній лікарні румунського курортного містечка Тиргу-Окна, судець Бакеу, у віці 56 років помер естрадний співак українського походження, гітарист, виконавець народних і характерних танців Петро Костянтинович Лещенко. Причиною смерті чорнороба на будівництві Дунайського каналу стало нове загострення хронічної виразки шлунка. Про смерть заарештованого чоловіка друга дружина П.К. Лещенка, радянська співачка Віра Георгіївна Білоусова, дізналася лише в 1956-му. Місце поховання “улюбленця європейської публіки” і досі невідоме.

Не перший рік він, хто у славі сперечався із Федором Шаляпіним, жадав повернутися на Батьківщину, неодноразово звертався до МЗС СРСР із відповідним проханням, але листи знаного шансоньє залишалися без уваги. Швидше за все, ті запити зіграли трагічну роль у долі популярного у Західній Європі артиста, який вільно володів п’ятьма мовами – українською, румунською, французькою, німецькою та російською.

Співпраця з німецькою студією звукозапису “Parliamentarian Records”, регулярні гастролі капіталістичними країнами привернули до митця увагу агентів НКВС. Соціалістичний табір, до якого після ІІ Світової війни Країна Рад втягнула й Румунію, ніколи не суперечив Москві. Тож Бухарест визнав співака неблагонадійним антикомуністом, недозволено вульгарним громадянином. Далі була справа техніки. Зачіпка для каральних органів знайшлася. Петру Лещенку поставили в провину, мовляв, свого часу він схилив до переїзду в Румунію… радянську громадянку, 19-річну Віру Білоусову (1923-2009).

Із Кремля тільки тицьнули пальцем, і 26 березня 1951 р. агенти Департаменту державної безпеки при міністерстві внутрішніх справ Соціалістичної Республіки Румунія (МВС СРР) заарештували Петра Костянтиновича у трансільванському місті Орашул (тепер – Брашов), на той час слухняно перейменованому в…Сталін. Просто в антракті – після першого відділення сольного концерту, який у рамках традиційного фольклорного свята тривав за аншлагу. Чому тієї сонячної днини, уранці, перед тим, як вийти із власного будинку та сісти в автобус, чоловік раптом зняв улюблений золотий перстень-печатку із зображенням двох нот-восьмушок, з яким ніколи не розлучався, – до кінця свого життя Віра Георгіївна зрозуміти не могла.

Картки арешту з відбитком пальця, Брашов, Румунія, березень 1951 р
Картки арешту з відбитком пальця, Брашов, Румунія, березень 1951 р

форт Жилава під Бухарестом
Форт Жилава під Бухарестом

Протягом трьох років бранця переводили з однієї буцегарні до іншої в системі румунського ГУЛАГу, де каралися саме політичні ув’язнені. Із березня 1951-го це був форт Жилава під Бухарестом, тут у камерах перебувало по 160 чоловік, із липня 1952-го – розподільник Капул Мідіа під портовою Констанцею, а з 29 серпня 1953 р. – Борджешті, Молдавія. 21 травня 1954 р. фізично і морально виснажений артист опинився на ліжку тюремної лікарні Тиргу-Окна, адже відкрилася стара виразка шлунка. У терміновому порядку місцеві лікарі зробили операцію, потім – другу. Але марне: із лікарні виконавець не виписався.

*   *   *

Петро Лещенко народився 2 (14) червня 1898 р. у селі Ісаєвому Одеського повіту Херсонської губернії (нині – Одеська область). Хто його біологічний батько, співак ніколи не дізнався; одні дослідники вважають, що був той дрібним службовцем, інші – звичайним селянином. Мати, малограмотна дочка відставного солдата Марія Калинівна Лещенкова (за іншою версією – Марія Костянтинівна Лещенко; ?-1948), сина народила поза шлюбом. Тож немовляті метрику не видавали, а першим документом стало свідоцтво про хрещення, яке відбулося 3 липня 1898 р.

Є відомості, що Марія Калинівна володіла абсолютним музичним слухом, любила і гарно співала, знала безліч українських народних пісень. У дитинстві це справило важливий вплив на сина. Та й сам Петрик змалку виявляв неабиякі музичні здібності. Розповідають, що у сім років у рідному селі він виступав перед козаками, за що отримав казанок каші й буханець хліба...

До восьми років Петро виховувався вдома. Та у 1909 р. матір знову вийшла заміж. Вітчимом хлопця став зубний технік Олексій Васильович Алфимов, котрий також узявся за виховання малого. Коли хлопчику виповнилося 11 років, Марія Калинівна із первістком, новим чоловіком та власними батьками вирушила до бессарабського Кишинева. Тут у майбутнього шансоньє згодом народилися дві молодші зведені сестри – Валентина (1917) і Катерина (1920).

*   *   *

Михайло Березовський
Михайло Березовський

З огляду на чарівний голос, у столиці Бессарабії Петрика віддали до солдатського церковного хору. Нового співака досвідченим оком вихопив регент Коганта, невдовзі влаштував талант до 7-го народного парафіяльного училища для хлопчиків, що знаходилося в будинку Євангелічно-лютеранської церкви на Міщанській вулиці (тепер – вул. Сфатул Церій). З огляду на гарний голос, учня зарахували до архієрейського хору. Новим вихованцем і тамтешній регент, протоієрей Михайло Березовський (1868-1940) не міг не натішитися.

Принагідно додам, в училищі викладали не тільки грамоту та арифметику, а й гімнастику, танці, музику і спів... Хоча підліток навчався тільки чотири роки, до 1914 р. здобув він чимало корисних навичок, як у загальних дисциплінах, так і в музиці.

Сидіти на шиї у батьків він не бажав, а фаху не мав. Тому в 1915-му вирішив податись у солдати. У які часи це діялося, розумієте: Російській імперії було не до танців – третій рік кривавила І Світова війна. Тож добровольця залюбки загребли до війська. До листопада 1916 р. Петро Лещенко прослужив у 7-му Донському козачому полку, а по закінченні Київської піхотної школи прапорщиків у березні 1917-го потрапив до Одеського 40-го запасного полку, де прийняв командування взводом 55-го Подільського піхотного полку під орудою полковника Василя Цепушелова.

*   *   *

молодий Петро Лещенко 1
Молодий Петро Лещенко

У серпні 1917 р. у боях на території Румунії його серйозно контузило: просто у їхній окоп ліг російський снаряд. Ударною хвилею прапорщика шпурнуло угору та головою гепнуло на ящик із патронами. Сім солдатів загинуло, а 19-річний Петро дістав важку контузію та отямився в Кишинівському військовому госпіталі. Лікарняне ліжко він залишив після Жовтневого заколоту, бо підхопив дизентерію. Так, зненацька, юнак опинився… в іншій країні, у принизливому званні “білоемігранта”. Далі – більше. Оскільки Бессарабія відійшла до Румунії, прапорщик українського походження перетворився на румунського громадянина. Підкреслю, ніяк не з власної волі Петро Лещенко став “емігрантом без еміграції”.

Виписавшись із госпіталю, щось він мав робити… Даху над головою колишній прапорщик не мав, тож жив у далеких родичів. Ні в кінотеатрах, ні в ресторанах він не виступав, бо працював: спочатку – теслярем у майстерні Остапа Дроботенка, затим – токарем, потім служив псаломщиком – у Чуфлинському храмі (соборному храмі Феодора Тирона) та при цвинтарній церкві, інколи – мив посуд в кав’ярні. Одне слово, натерпівся досхочу, великою ложкою. Із величезними труднощами повернувся Петро Лещенко на сцену, де виконував сольні партії у вокальному квартеті, а також танцював і співав, але тепер – у справжньому театрі, влаштувавшись на службу до румунського театрального товариства “Сцена”.

Згодом він виступав у дуеті “Петрушка і Розіка – дует Мартиновичі” з балериною Розікою на концертних майданчиках Кишинева. Коли ти голодний, про смаки не сперечаються. Між сеансами в першому в Молдові кінотеатрі – “Орфеум”, що відкрився на розі вулиць Олександрівської (нині – бульвар Штефана чел Маре) і Пушкіна, юнакові доводилося виконувати модні на той час танці, рахуючи й… лезгинку з кинджалами. Стрімко кар’єра не розвивалась, але у 1917 р. Петро Лещенко почав виступати в кишинівському ресторані “Suzanna”.

Кінотеатр “Орфеум” у Молдові
Кінотеатр “Орфеум” у Молдові

*   *   *

перед виконанням лезгинки
Перед виконанням лезгинки

Восени 1919 р. Петро Лещенко змінився, бо чітко визначився у пріоритетах, сконцентрувавшись на естрадній діяльності. Відтоді він багато гастролював. Скажімо, чотири місяці молодий артист виходив на сцену бухарестського театру “Алягамбра” у складі танцювальної групи “Єлізаров” (Данило Зельцер, Ріва Товбік, Давид Кангушнер), створеної ще в Кишиневі одеським імпресаріо Данилом Зельцером... Потім із ансамблем балалаєчників “Гусляр” артист виступав то як сольний співак, то в гітарному дуеті. Далі були вар’єте “Феміна”, співпраця з дуетом “Гербер і Гербер”, трупа Жоржа Бернара, якого поза сценою звали Корнелій Прісак.

Про що він думав?

- Саме в той період я почав замислюватися про власну кар’єру. Минув час, коли я виступав заради того, щоб хоча б щось заробити. Мені захотілося слави. Хотілося бути на афішах не “Єлізаровим” і не “Гербером”, а Петром Лещенком. Бог нагородив мене звучним прізвищем, яке добре запам’ятовується.

Що найбільше Петра Лещенка дратувало?

- Румуни ставилися до нас зверхньо, ​​а то й з презирством, як до вбогих темних провінціалів. Будь то молдаванин, грек, росіянин, єврей чи циган, – усіх вони називали “молдаванами”, вкладаючи в те слово образливий зміст. Якщо вже зайшла мова про румунський націоналізм, то скажу: в Бухаресті він завжди був помітнішим, аніж в інших місцях. Будь-який бухарестський румун залюбки розповість не-румуну про те, що вони – нащадки давніх римлян, хранителі великої стародавньої культури, найкращий народ у світі. Скільки років я тут живу, стільки це чую. Відповідаю щоразу: “Всі ми від Адама і Єви пішли, від одного кореня”.

*   *   *

Віра Трефілова
Віра Трефілова

Париж у Бухаресті вважали казковим містом, де з-поміж кисільних берегів течуть молочні ріки. Опинившись у 1923 р. в Парижі, він збагнув, що з нього досить отієї дикунської лезгинки, коли під час танцю Петро Лещенко вправно шпурляв кинджали у підлогу. Бажаючи фахово розвиватись, у французькій столиці артист вступив до відомої балетної школи Віри Олександрівни Трефілової (1875-1943), колишньої прима-балерини Маріїнського театру, а тепер солістки “Російського балету” Сергія Дягілєва. З-поміж її учнів були знані танцівники: Ніна Вирубова, Марина Свєтлова, Мері Скіпінг, Марі Бікнелл та інші.

По закінченні навчання коштів бракувало… Доводилося братися за будь-яку роботу. Повернувшись до Бухареста, до 1925 р. Петро Лещенко раз-у-раз приставав до різних творчих колективів, гастролюючи Румунією у якості то танцівника, то співака. Так тривало доти, поки із товаришем Миколою Трифанідісом, якого в Бухаресті знали як Миколу Грека, вони не повернулися до культурного перехрестя світу – до Парижа, де склали дует “Брати Тріфаніді”. У столиці Франції саме вирувала мода на все грецьке. Та за рік і цей проєкт наказав довго жити… Доля усміхнулася сироті несподівано. У лютому 1926 р. він молився в православному храмі та щиро зажадав:

- Господи! Будь милостивий, подаруй якусь роботу, щоб зміг я дух перевести...

Петро Лещенко
Петро Лещенко

Коли Петро Лещенко переступив поріг церкви, він зустрів знайомого з Бухареста, танцівника Яшу Шапіро, котрий виступав під псевдонімом Якова Вороновського. До сліз вразила подальша ситуація: злидар попросив у знайомого грошей на квиток до Бухареста, а той відкрив гаманець, потім засунув портмоне назад, відвів Петра Лещенка до власника престижного паризького ресторану “Normandie”, заявивши:

- Ось вам, мсьє Добер, – людина на моє місце. Це П’єр – кращий танцюрист Бухареста. А як він співає! Просто захопливо! – Виявилося, в Амстердамі Яша Шапіро отримав вигідний контракт та привів Петра Лещенка на… власне місце. Так наш колишній земляк отримав першу високу сцену.

*   *   *

Того дня Петро повернувся до храму і довго дякував Богові за те, що Ісус зробив, а ввечері повідомив стару каргу, власницю квартири, де він знімав кімнату, що у суботу від неї з’їжджає. Цілу ніч артист не міг заснути. Лежачи в ліжку, він благав Господа, аби йому пощастило ще більше. Аби вдалося взяти реванш за всі пережиті негаразди. На ранок з’явилося відчуття: на цьому Божі милості не завершаться. Якось сумбурно думки роїлися тепер навколо великого кохання: Петро линув до неї:

- А як ефектно виглядатиме на афішах її ім’я – “Jenny Zakitt”.

Поясню... Навчаючись у паризькій балетній школі, танцюрист і вокаліст з-під Одеси познайомився із латишкою Жені Йоганною Закітт (власне: Зінаїда Карлівна Закітіс; 1904-1972), яка з Риги приїхала до столиці Франції студіювати балет. Вони швидко зблизились і покохали одне одного. Одне одним вони не могли натішитися:

- Ми знайомі менше місяця, а у мене таке відчуття, ніби я знаю тебе все життя, – говорив я. – Й у мене таке ж саме, – відповідала йому Зіночка.

Петро Лещенко, перша дружина Жені Закітт, Рига 1930-ті рр.
Петро Лещенко, перша дружина Жені Закітт, Рига, 1930-ті рр.

Минуть 16 років подружнього життя, й осінньої днини перша дружина плюватиме йому в обличчя (у прямому значенні цього слова) і кидатиме клятьбу:

- Будь ти проклятий! Ненавиджу тебе!. – Але не будемо, поки що, про сумне: нехай закохані цілого світу якомога довше тішаться справжнім щастям.

*   *   *

Невдовзі, наче блага вість, надійшла пропозиція польських музикантів, братів Яна та Юзефа Левандовських, раніше знайомих по роботі в Чернівцях, їхати з ними на гастролі до турецького міста Адани: місцевому театру забаглося мати у себе “справжнє паризьке вар’єте”. Молода пара радо погодилася. Si jeunesse savait, si vieillesse pouvait, або: Якби молодість знала, якби старість могла... Із травня 1926 р. по серпень 1928 р. їхній дует гастролював Європою та Близьким Сходом: Константинополь, Адана, Ізмір (саме тут у червні 1926 р. Петро та Жені одружилися; вінчатися вони не стали, бо православної церкви у місті не знайшлося), Бейрут, Дамаск, Алеппо, Афіни, Салоніки, Константинополь.

Ще у Бейруті, цьому “Парижі Сходу”, дует П’єра і Жені Закі припинив існування, натомість народився дует Петра і Зінаїди Лещенків. У ліванській столиці вперше в житті він бачив власне прізвище, надруковане на афішах великими буквами. Ви лише уявіть, у Бейруті, в російському ресторані “Ведмідь”, власником якого був відомий український ресторатор Бойко із Миколаєва!

украінцскій танець, виконують Петро Лещенко і перша дружина Жені Закітт, 1936 р.
Україський танець, виконують Петро Лещенко і Жені Закітт, 1936 р.

Саме в автобіографічній книжці “Сповідь від першої особи” (2018) Петро Лещенко вилив власний біль і сум за бездушною Батьківщиною:

- Слово “емігрант” часто слугує синонімом “антирадянець”, але я, як людина, котра більшу частину життя провела в еміграції, можу сказати, це не так. Різні причини змушували людей залишати батьківщину. Антирадянщиків, тобто людей, які ревно ненавидять радянський лад, з-посеред емігрантів не багато. Більшість – це люди, що залишилися без батьківщини і шалено за нею сумують. За рік роботи у “Ведмеді” я не зустрічався ні з чим антирадянським. Лише з тугою за колишньою Росією та пекучим інтересом до всього, що там тепер відбувається. Одного разу стався трагічний випадок. Я співав “Прощання з табором”, а коли дійшов до слів: “Що в новому житті чекає на мене – не знаю, про старе сумувати не хочу...”, – з-за столу, перекинувши його, стрімко підвівся чоловік років п’ятдесяти. “Не можу так жити більше!” – із надривом вигукнув він і швидко залишив залу. За секунду пролунав постріл. Він застрелився на очах у гардеробника і швейцара. Потім я дізнався, що то був багатий бейрутський антиквар П., людина, якій, на думку оточуючих, годі було скаржитися на життя, але туга за батьківщиною переважила інше.

*   *   *

Рятуючись від агентів НКВС, які у різних містах намагалися завербувати подружжя, у вересні 1928 р. Петро та Зінаїда Лещенки повернулися до Румунії. Деякий час популярний шансоньє виступав у театрі “Teatrul Nostra”. Потім сумний привід привів подружжя до Риги, де 5 жовтня від крововиливу в мозок у віці 67 років раптово помер тесть Петра Лещенка, знаний у місті домовласник Карл Закітіс (Kārlis Zaķītis). Поховавши покійного та справивши відповідну тризну, за два тижні Петро та Жені переїхали до Чернівців. На три місяці вони отримали ангажемент у кабаре ресторану “Ольга-бар”, що колись знаходився на першому поверсі готелю “Національ”, на розі нинішніх площі Філармонії та вулиці Льва Толстого.

Колишній готель “Національ”, Чернівці
Колишній готель “Національ”, Чернівці

Скрізь публіка сприймала їх “на ура!” Повернувшись у 1929 р. до Кишинева, подружжя спалахнуло, як справжні зірки європейської естради. Їм надали сцену наймоднішого столичного закладу. Афіші волали: “Не пропустіть! Щовечора в ресторані “Лондон” – знамениті артисти балету Зінаїда Закітт і Петро Лещенко, які приїхали із Парижа”. Вечорами тут грав джаз-оркестр Михайла Вайнштейна, а вночі в циганській сорочці з широкими рукавами до публіки виходив Петро Лещенко. Акомпануючи собі на гітарі, він виконував популярні циганські романси, адже музичну культуру ромів добре знав, а з деякими товаришував. Під завісу з’являлася дружина-красуня Жені Закітт, виконуючи танцювальні номери із великим успіхом.

Так сталося, що різні знайомі професіонали взялися радити одне й те саме: треба їхати до Прибалтики. Збиратись у дорогу подружжю було не в новину, тим паче, що ризький імпресаріо швиденько зорганізував гастролерам виступ. Яке враження вони справили на тамтешню публіку? У майбутньому знаний латвійський співак та педагог Костянтин Тарасович Сокальський (1904-1991), а поки що старшокурсник 1-го Ризького музичного інституту по класу вокалу пригадував:

- Навесні 1930-го року в Ризі з’явилися афіші про концерт дуету Зінаїди Закітт та Петра Лещенко. Виступ мав відбутися в приміщенні театру “Дайлес” (Dailesteātris) по вулиці Романівській, 37. На ту імпрезу я не потрапив, але побачив виступ гастролерів у програмі дивертисменту в кінотеатр “Палладіум”, що на розі Маріїнської, 19, і Малої Невської. Вони і співачка Ліліан Ферне заповнили програму – 35-40 хвилин. Пані Закітт сяяла відточеністю рухів і характерним виконанням фігур російського танцю, а пан Лещенко, легко виконуючи молодецькі “навприсядки” та “арабські кроки”, робив, не торкаючись руками підлоги, сальто. Затим вирувала лезгинка... Але особливе враження залишала Зінаїда Закітт у сольних танцях, деякі з них вона танцювала на пуантах. Аби надати партнерці можливість переодягнутися для наступного номера, пан Лещенко виходив у циганському костюмі, з гітарою і співав пісеньки. Голос танцюрист мав невеликого діапазону, світлого тембру, без “металу”, а працював на короткому диханні (співати на діафрагмальному, глибокому диханні він ще не навчився. – О.Р.). Тому фізичної можливості покрити вокалом приміщення кінозали – мікрофонів тоді ще не було – співак не мав. Але це не мало значення, бо публіка дивилася на нього не як на співака, а як на танцюриста. А загалом виступ Петра Лещенка залишив гарне враження.

Кінотеатр “Палладіум”, Рига, 1920-ті рр.
Кінотеатр “Палладіум”, Рига, 1920-ті рр.

*   *   *

Про ці вади наш колишній земляк і сам знав. Тому, по-перше, винайняв професійного педагога із вокалу, по-друге, замислився над репертуаром, відповідним власним вокальним можливостям.

Минуло буквально півроку, й у грудні 1930 р. у Ризі Петро Лещенко познайомився із популярним латвійським композитором Оскаром Строком (Oskars Stroks;1893-1975), який писав модні мелодії в стилі танго і фокстрот, а також естрадні композиції та душевні романси. Другим автором Петра Лещенка швидко став інший латвійський композитор – Марк Мар’яновський (1889-1944), автор “Тетяни”, “Міранди”, “Насті-ягоди”, “Марфуші” та “Кавказу”.

Якось легко і швидко Петро змінив амплуа. Більше того, у січні 1931 р. у житті соліста сталася ще одна щаслива подія: дружина Жені народила спадкоємця, сина Ігоря (Іккі; чому “Іккі!”?! Та хіба немовляті підходить ім’я “Ігор”?). Довелося дбати про відповідні заробітки. Оскільки дует із породіллю за відомих причин розвалився, а чоловік залишився без роботи, Петро Лещенко шукав можливість, як можна використати власні вокальні дані. Тож одного дня він завітав на респектабельну вулицю Смілшу, 22 (Smilšuiela, Піщана вулиця), до офісу двоповерхового ризького музичного будинку “Junoša unFeierabend”, що представляв інтереси німецьких грамофонних фірм “Parlafon”, “Odeone”,“Beka” – та… запропонував власні послуги.

Петро Лещенко, перша дружина Жені Закітт та син Ігор
Петро Лещенко, дружина Жені Закітт та син Ігор

Колишній москвич Анатолій Павлович Юноша та його компаньйон-німець герр А. Фейерабендне повірили, навіть коли візитер повідомив, що співпрацює із композитором Оскаром Строком, якого в Старому Світі величали не інакше, як “королем танго”; між іншим, це саме йому Раймонд Паулс присвятив пісню “Король пише танго”… Дирекція “Юноша і Фейерабенд” сприйняла візит вокаліста байдуже, заявивши, що вони такого співака не знають. Спроб він не полишав і тоді, коли після кількох відвідувань сторони домовилися: власним коштом Петро Лещенко поїде до Берліна і на фірмі “Parlafon” запише десять пробних пісень, а там – подивимося.

*   *   *

Концертна афіша, 1933 р.
Концертна афіша, 1933 р.

За моральної підтримки композитора О.Д. Строка та іронічного напучання співвласника ризького музичного будинку А.П. Юноші, наприкінці 1931 р. Петро Лещенко прибув до Берліна, де вперше записався на професійній студії – “Parlafon”. Фантастична сесія звукозапису тривала десять днів. Усе там вражало. Уявіть, власник “Парлафону”, шведський інвестор Карл Ліндстрьом (CarlLindström; 1869-1932) відверто заявив, що у музиці він не тямить, лише платівки продавати вміє... Невдовзі у Німеччині лейбл “Parlafon” видав п’ять дисків із десяти його пісень, відібраних А. Юношею. Три з них були на слова і музику самого виконавця: “Від Бессарабії до Риги”, “Радій, душа”, “Хлопчик”. Це був перший європейський успіх колишнього українця із Бессарабії.

Показаний матеріал ризьких підприємців вразив, із солістом було укладено контракт, а невдовзі з’явилися справжні грамофонні платівки з піснями “Чорні очі”, “Синя рапсодія”, “Скажіть, чому”, трохи згодом – “Тетяна”, “Міранда” та “Настя-ягідка”. Відтоді “великий художник” (Володимир Стасов) та емігрант Федір Шаляпін (1873-1938) жалівся, мовляв, платівки із записами “патефонового співака” Петра Лещенка значно переважають за популярністю та накладами його власні диски, прозоро натякаючи, що кожен патефон грає пісні солодкоголосого “бессарабського соловейка”. Дружина раділа успіху чоловіка, навіть пишалася, розповідаючи:

- Ось сьогодні я йшла вулицею та почула, як із відчиненого вікна лунає твоя пісня.

Справа гарно пішла, і в 1933 р. музичний будинок “Юноша і Фейерабенд” заснував у Ризі власну студію грамзапису під назвою “Bonofon”. Під її етикеткою в 1934 р., повернувшись з-за кордону, Петро Лещенко записав свої знамениті шлягери “Серце”, “Хача-ча”, “Удар-яблучко” і жартівливу “Антошка на гармошці”.

*   *   *

Зважаючи на успіх тих танго, фокстротів і балад, Петру Лещенку запропонувала контракт румунська філія англійської фірми звукозапису “Columbia Graphophone Company”; лише для цієї компанії соліст записав понад 80 платівок. Також диски вокаліста видавалися під іншими етикетками – американської “Columbia”, німецького “Parlophon”, румунського “Electrecord”, латвійського “Bellaccord Electro”.

На жаль, не збереглося на вінілі прижиттєве виконання Петром Лещенком знаменитої пісні “Журавлі” на вірші Олександра Жемчужнікова, більше відомої в народі під назвою “Здесь под небом чужим...”. Поширена в Мережі версія, доволі схоже, лунає у виконанні київського артиста Григорія Бальбера (1939-2004), а легендарному шансоньє лише приписується. Хоча можете самі визначитися…

Відтоді концертний гонорар Петра Лещенка значно виріс – за вечір артиста платили $15; для порівняння – у ті часи в Ризі за $15 можна було придбати добротний костюм. Хоча заробляли тоді естрадні артисти на платівках.

*   *   *

У 1933 р. подружжя Лещенків остаточно замешкало в Бухаресті, спочатку – винаймаючи квартиру на вулиці Смардан (strada Smardan). З огляду на солідні гонорари, популярний шансоньє згодом придбав не лише власне помешкання, але й у листопаді 1835 р. разом зі Станіславом Геруцьким та Мариком Кавурою на центральній вулиці Калея Вікторії, 2 (Calea Victoriei) відкрив на паях (40%-40%-20%) власний ресторан “У Лещенка”. А ще, із родиною, він переїхав у власну квартиру, розташовану на другому поверсі тієї ж будівлі. Пізніше, аби отримати згоду на розлучення, у 1942 р. заклад та апартаменти він передав першій дружині – Жені Закітт.

у цьому будинку у 1935-1937 рр. знаходився  ресторан «La Lescenco», Бухарест
У цьому будинку у 1935-1937 рр. знаходився ресторан «La Lescenco», Бухарест

Звукозапис настільки підняв популярність Петра Лещенка, що солістові довелося ще більше гастролювати, і не лише Бессарабією. У 1930-х рр. концерти шансоньє із незмінним успіхом відбувались у кращих залах Лієпаї (1931), Відня (1934), Лондона (1935), Риги (1931, 1938), Парижа (1940), Кишинева (1941). Справи пішли настільки добре, що в 1937-му Петро Лещенко придбав заміську віллу в Кармен Сільва, поблизу Констанци… Дружину втомило, що їхню квартиру на Калея Вікторії, 2 – у біноклі розглядають роззяви. Тим часом, одразу пішли поголоски про якісь небачені оргії, які в Кармен Сільва нібито влаштовує знаменитий шансоньє.

Петро Лещенко з сином і його гувернантками на своїй заміській віллі в Кармен Сільва, поблизу Констанци, 1937 р
Петро Лещенко з сином і його гувернантками на своїй заміській віллі в Кармен Сільва, поблизу Констанци, 1937 р

Слава схожа на бумеранг: може закинути до зірок, а може шпурнути в безодню. Завдяки співпраці з американським, як би ми тепер сказали, мейджорлейблом “Columbia”, його пісні на платівках почали друкуватися мільйонними накладами. Петро Лещенко перебував в апогеї ​​популярності. Із популярним по обидва боки Атлантики шансоньє відтепер охоче співпрацювали найвідоміші композитори свого часу: Борис Фомін, Оскар Строк, Марк Мар’янівський, Клауде Романо, Юхим Скляров, Гера Вільнов, Саша Владі, Артур Голд, Ернст Нонігсберг та інші. Нашому колишньому землякові нині акомпанували найкращі європейські оркестри: братів Генігсбергів, братів Альбіних, Герберта Шмідта, Миколи Черешні, рекордингової компанії “Bellaccord Electro”, фірми грамзапису “Columbia” під орудою Франка Фокса.

Петро Лещенко з оркестром під керуванням скрипаля Герберта Шмідта, травень 1930 р.
Петро Лещенко з оркестром під керуванням скрипаля Герберта Шмідта, травень 1930 р.

*   *   *

У статусі зірки європейської популярної музики, навесні 1935 р. Петро Лещенко двічі навідувався до Лондона, де виступав на радіо, записувався на британських студіях звукозапису, а на запрошення імпресаріо Генріха Гольда (Heinrich Gold) дав два сольники у британській столиці; перший – у популярному кабаре “Back Garden”.

Напередодні ІІ Світової війни, на літні сезони 1936-1938 рр., із сім’єю знаменитий шансоньє виїжджав до Риги, аби відпочити на Балтійському морі. Решту часу він проводив у Бухаресті, подеколи виступаючи у власному ресторані. Усе там було затишно, адже відвідувачів розважав як сам господар, так і хореографічний ансамбль “Тріо Лещенка” у складі дружини та зведених сестер соліста – Валентини і Катерини. Щоправда, саме тут його намагався завербувати, назвавшись комерсантом, агент нацистського Генштабу Отто Леманн.

Так, відбувалися незворотні політичні процеси. Наприкінці червня 1940 р. до Бессарабії увійшла Червона армія! Після того, як Угорщині відійшла Трансільванія, почалися заворушення. Румунський король Кароль ІІ вимушено передав владу прем’єр-міністру, фактично диктатору Румунії Йону Антонеску. Жити в Бухаресті вихідцям із Росії стало неможливо. У жовтні 1940 р. Петро Лещенко вперше замислився про повернення до радянського Кишинева.

*   *   *

До весни 1941 р. войовничий шовінізм у Румунії сягнув небувалих висот. Один приятель шансоньє – румун за національністю, серйозно порадив йому змінити прізвище, на румунський кшталт – Лещенку. Петро Костянтинович відмовився. Концерти в Бухаресті зникли зовсім. Що там концерти, кошти до існування зникли зовсім, коли у листопаді 1942 р. ресторан “Лещенко” закрився на вимогу префекта жандармерії Бухареста. Це при тому, що високий чин узяв великий хабар.

Обидві ворогуючі сторони, два тоталітарні режими не давали йому спокій. 5 грудня 1941 р. газета “Комсомольская правда” тиснула пасквіль Овідія Савича “Чубчик біля німецького мікрофона”. Знаєте, як Сов’єти представили зірку європейської естради?

- Обідраний білогвардієць, колишній унтер, продажний лакей, кабацький хам, фашистський пропагандист, підручний німецьких окупантів, зрадник Батьківщини і свого народу. – Це був заочний, поки що літературний смертний вирок, публічно оголошений “бессарабському соловейкові”.

Усе життя митець намагався залишатися поза політикою, залишатися естрадним ліриком, залишатися щирим носієм сердечного суму. І гадки не маючи, що це матиме жахливі наслідки, на особисте запрошення тодішнього директора Одеського оперного театру, колишнього тенора Віктора Селявіна (1875-1945), до речі, заслуженого артиста УРСР, 19 травня 1942 р. Петро Лещенко прибув до Одеси та в якості зірки замешкав у гранд-готелі “Брістоль”, на вулиці Пушкінській, 15. Свого часу саме тут зупинялися Іван Бунін, Віра Холодна, Теодор Драйзер, Джеймс Олдрідж, Анрі Барбюс, Ісаак Бабель. Із офіційного дозволу департаменту культури й освіти румунського Губернаторства Трансністрії, утвореного на території частин окупованих Вінницької, Одеської та Миколаївської областей, – 5, 7 і 9 червня 1942 р. соліст дав низку концертів у центральній залі гранд-готелю “Брістоль”.

Гранд-готелі “Брістоль”, Одеса
Гранд-готелі “Брістоль”, Одеса

*   *   *

 Віра Білоусова
Віра Білоусова

На одній із репетицій з оркестром Оперного театру 44-річний Петро Костянтинович познайомився із 19-річною студенткою Одеської консерваторії Вірою Білоусовою. Увечері, у ресторані “Одеса” маестро вдруге побачив незнайомку: вона співала на сцені та акомпанувала собі на акордеоні. Французи слушно зауважують, мовляв, другого шансу справити перше враження не буває. Петро Лещенко підійшов до дівчини, подякував за насолоду слухати її та запросив на власний концерт, де цілий вечір, дивлячись на Віру, проникливо співав:

- Вам девятнадцать лет, у вас своя дорога. / Вы можете смеяться и шутить. / А мне возврата нет, я пережил так много... /

То було кохання з першого погляду, і буквально після кількох побачень популярний у Європі шансоньє зробив дівчині пропозицію. Адже від жовтня 1940 р. із першою дружиною вони жили нарізно. Тут до місця увімкнути музичну паузу та послухати українську народну пісню “Карії очі, чорнії брови” у виконанні Петра Лещенка.

Не гаючи часу, в серпні 1942 р. артист виїхав до Бухареста, аби оформити розлучення із першою дружиною – Жені Закітт, з якою в офіційному шлюбі вони прожили 16 років... Через Другу світову весілля із Вірою Білоусовою постійно відклалось. Обвінчалися вони у храмі Святого Георгія (Biserica Sfântul Gheorghe Nou) на бульварі Йона Бретяну, 1 (I.C.Brătianu) тільки у травні 1944-го, у Бухаресті. А ось дітьми подружжя така і не обзавелося.

Тим часом, ні на які сентименти не зважаючи, ІІ Світова війна прийшла по нього. Першу військову повістку, що в жовтні 1939 р. повідомила: Петро Лещенко приписаний до 16-го піхотного полку, маестро… проігнорував, хоча влаштувався в артистичну групу і взявся виступати з концертами перед солдатами. Чому він так вчинив? Із патріотичних міркувань. Йти воювати проти рідного народу Петро Костянтинович категорично відмовився. Скажу більше, європейську естрадну зірку в 1942-му судив офіцерський суд, але П.К. Лещенка, як популярного у світі співака, тоді відпустили – навіть без адміністративного покарання.

*   *   *

Пётра Лещенко, Одеса, серпень 1942 р. А
Петро Лещенко, Одеса, серпень 1942 р.

Співак, якого в Румунії, надаючи громадянство у 1918 р., записали молодшим лейтенантом (по-румунськи — sublocotenent), на другу повістку, у жовтні 1941-го, також не відреагував, а папірець порвав… Згідно з третьою, особисто врученою йому повісткою, у грудні 1941 р. Петро Лещенко прибув у розташування 16-го піхотного полку – у містечко Фелтічень, повіт Сучава. Дав хабар, купив меддовідку про наявну виразку шлунка, але у березні 1942-го його знову викликали на медогляд.

У жовтні 1943-го полк реально відправили на фронт, на передову. Проте в Криму, як досвідчений власник ресторації, служив він при штабі 95-го піхотного полку 19-ї піхотної дивізії… завідувачем їдальні. Не кривіться: аби не опинився в окопі, на посаду його поставили тільки тоді, коли співак дав хабаря. Золотими царськими червінцями… Посада ця була справжньою синекурою, оскільки справами заправляв плутоньєр (взводний у румунській армії) Муту. Такий стан справ молодшого лейтенанта влаштовував, адже він не переймався, як годують румунську офіцерню.

До середини березня 1944 р. кухар-піхотинець справно виконував свої обов’язки, за що отримав… відпустку. Натомість вирушити до Бухареста, він помчав до Одеси, на Новосельську вулицю, де мешкала Віра із родичами. Стало відомо, що прізвище В.Г. Білоусової – у списках на примусові роботи до Німеччини. Перевдягнувшись у цивільний костюм, Петро Лещенко ледь вихопив із Південної Пальміри наречену, її матір та менших двох братів – і вчасно вивіз до Бухареста.

Петро і Віра Лещенко із радянськими офіцерами, Бухарест, 1944 р. 2
Петро і Віра Лещенко із радянськими офіцерами, Бухарест, 1944 р.

Коли 31 серпня 1944 р. столицю Румунії без бою захопила Червона армія, відродилася мода на все “російське”… Разом із дружиною Вірою Георгіївною він давав концерти у військових гарнізонах, офіцерських клубах, шпиталях... Перші виступи відбулися вкрай прохолодно. Петро Костянтинович місця собі не знаходив, а, виявляється, просто згори надійшов наказ: “Лещенкові НЕ аплодувати!” Якимось дивним чином на один із концертів “білоемігранта” завітав маршал Жуков. Кажуть, холоднокровний, не схильний до сентиментів Георгій Костянтинович розплакався, слухаючи ліричного тенора. Відтоді ситуація змінилася. Совок є Совок – і радянська окупаційна влада зірці європейського шансону квартиру виділила.

*   *   *

Петро Лещенко з дружиною Вірою Білоусовою 1
Петро Лещенко з дружиною Вірою

Від літа 1948 р. подружжя виступало у різних кав’ярнях та кінотеатрах столиці, аж поки не дістало запрошення ввійти штатними співробітниками до новоствореного Бухарестського театру естради. Після смерті матері співака – Марії Калинівни Лещенко, їх із Вірою нічого у Бухаресті не тримало, і подружжя записалося на прийом до радянського посольства. Їх особисто вислухав посол СРСР у Румунії, Сергій Іванович Кавтарадзе (1885-1971). Старий революціонер, соратник Сталіна лагідно прийняв заяви на громадянство, мило пообіцяв пришвидшити справу і трохи винувато попросив… почекати.

Після тієї зустрічі в посольстві С.І. Кавтарадзе більше ніколи не запрошував їх до себе, а справами подружжя не цікавився. Вони губились у здогадках: що трапилося?! Петро Костянтинович та Віра Георгіївна ще не знали, що Горець особисто визначив долю Лещенка, оголосивши митця “вульгарним та безідейним білоемігрантським кабацьким співаком, який заплямував себе співпрацею з німецько-фашистськими окупантами”… Як один день, промайнули три роки. Не бажаючи залишатися емігрантом без еміграції, із завидною впертістю, починаючи із жовтня 1940 р., Петро Костянтинович просив дозволу Радянського уряду повернутися на Батьківщину, раз-у-раз надсилаючи відповідні листи до Міністерства закордонних справ СРСР. Тривалий час відповіді не надходило, аж раптом одного дня такий лист він отримав.

Належало дати останній концерт 26 березня 1951 р. у місті Орашул (тепер – Брашов) – у рамках традиційного фольклорного свята. Тріумфально минуло перше відділення, закінчився антракт, ось-ось мало розпочатися друге, а зірка вечора десь зникла. Стурбована дружина Віра Георгіївна зайшла в артистичну: висить сценічний костюм, лежать гітара, а чоловіка немає. Раптом до кімнати ступили двоє в цивільному і заявили:

- Вам треба починати концерт, публіка чекає… Доведеться самій виступати у другому відділенні. Вашого чоловіка забрали для бесіди: треба дещо уточнити.

*   *   *

За дев’ять місяців чорній від горя дружині дали адресу та дозволили побачення, але завчасно повідомили про лімітований список речей у передачі. Приїхала вона у форт Жилава під Бухарестом. Охорона відміряла Вірі Георгіївні шість метрів від колючого дроту, суворо наказавши ближче не наближатися. Привели Петра: ні сказати щось, ні торкнутися. Отак – майже мовчки – і простояли вони останнє побачення. Прощаючись, знаний шансоньє склав руки, підніс до неба і мовив до дружини:

- Бачить Бог, ні перед ким немає у мене провини.

За деякий час один із балакучих знайомих по секрету їй пояснив, буцімто, Петра ув’язнили за те, що він зібрав найближчих друзів на прощальну вечерю, підняв келих і так необдумано, хоч і щиро, уголос, заявив:

- Друзі! Я щасливий від того, що повертаюся на Батьківщину! Моя заповітна мрія збулася. Повірте, їду я, але серце моє залишається з вами.

Останні слова відомого артиста й згубили. Чому стільки нісенітниць довкола постаті цього багатостраждального митця? Усі документи Петра Костянтиновича Лещенка, рахуючи й незакінчений рукопис мемуарів, – були вилучені. Справа ув’язненого зберігалася в архіві МВС Румунії до 1989 р. Під час Румунської революції 1989 р. і плутанини, викликаної зміною влади в країні, архів МВС СРР вандали розграбували. Серед зниклих виявилася і справа П.К. Лещенка. Тож досі залишається невідомим, які звинувачення висувалися Петру Лещенку і чи відбувся суд над бранцем.

*   *   *

перша сторінка вироку Віри Лещенко
Перша сторінка вироку Віри Лещенко

…Після арешту чоловіка минув рік, і 5 серпня 1952-го громадянку Білоусову В.Г. заарештували за шлюб із “іноземним громадянином”, відкривши кримінальну справу №15641-п. Привезли бранку до Дніпропетровська, особливо нічого не вигадували, а засудили 29-річну вокалістку до… розстрілу за статтею 58-1 “А” КК РРСФР – “контрреволюційна діяльність”. На щастя, вирок змінили на 25 років ув’язнення у концтаборі Івдельлаг, що вважався Освенцімом для бессарабських румунів.

Розташований у непролазних лісових хащах за 600 км на північ від Свердловська, він став табором знищення, де румунська кров текла безперервним потоком. Більше тридцяти тисяч ув'язнених одночасно каралося на цій фабриці смерті! Число – вдвічі вище за кількість бранців нацистського концтабору Освенцім. Усіх засуджених пекельно вітало гасло “Ласкаво просимо”, а новоприбулі в’язні мали хором співати:

- …я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек.

34-річна вдова Віра Георгіївна Лещенко, Москва, 1957 р.
34-річна вдова Віра Георгіївна
Лещенко, Москва, 1957 р.

Через два роки (після такої вчасної смерті Сталіна), у червні 1954-го В.Г. Лещенко амністували, як було зазначено, “за відсутністю доказів”, судимість зняли. Відтоді багато років Віра Георгіївна Лещенко служила солісткою Брянської філармонії, співала з оркестром Михайла Липського, потім – із оркестром Бориса Ренського, а до виходу на заслужений відпочинок у середині 1980-х значилася вокалісткою Москонцерту.

*   *   *

До останку вдова шукала могилу чоловіка, проте матеріали його кримінальної справи засекречені донині. Перш ніж піти за межу в 2009 р., Віра Георгіївна двічі була заміжня, удруге – за московським піаністом Едуардом Вільгельмовичем. А ще вона написала та видала книжку спогадів про першого чоловіка “Скажіть, чому?”, яку проілюструвала світлинами з особистого архіву. До останніх днів вела вона блог в Інтернеті (тепер цю справу продовжує сайт – http://petrleschenco.ucoz.ru/) та жваво листувалася з шанувальниками творчості Петра Лещенка.

Старша зведена сестра Петра Лещенка, Валентина Алфимова, після арешту брата лише один раз бачила його. Та й то – здаля, коли вулицею конвой вів арештанта, “улюбленця європейської публіки”, рити канави. Того дня похнюплений Петро теж побачив сестру і заплакав... Усе життя Валентина Олексіївна прожила в Бухаресті.

Інша, молодша сестра – Катерина – мешкала в Італії.

Єдиний син видатного шансоньє – Ігор Петрович Лещенко (1931-1978), якого батько повсякчас схиляв іти “в серйозне услужіння музиці”, працював балетмейстером в Бухарестському театрі опери та балету, виховав дочку Христину. Онука нашого колишнього земляка обрала технічну професію, але брала участь у музичних конкурсах.

Р.S. Не сперечатимуся, чи був Петро Лещенко українським, російським, молдовським, румунським, французьким чи німецьким співаком… Маестро вільно співав усіма п’ятьма мовами. Краще послухаймо одну з пісень українською у виконанні Петра Костянтиновича – “Комарик” (“Ой що то за шум учинився”).

Олександр Рудяченко. Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-